Розмова з колишнім головою Сихівської районної адміністрації, а нині депутатом Львівської міської ради Іваном Рудницьким.
Канал Свіжої історії розмовляє з колишнім головою Сихівської районної адміністрації, а нині депутатом Львівської міської ради Іваном Рудницьким про минуле та майбутнє Сихова.
Перші проєкти забудови Сихова – це 60-ті роки XX століття, перші будівлі – середина 1970-х, а масова забудова 1980-90-ті роки. Чому саме цю ділянку обрали для такого масштабного проєкту?
Була велика вільна територія. Окрім цього довкола Сихова було багато великих підприємств: Домобудівний комбінат – головний забудовник Сихова, "Іскра", автобусний завод, фрезерний завод. Чимало великих та потужних підприємств. Там працювало багато людей, а тому очевидною була думка тодішньої влади збудувати там мікрорайон, щоб людям було зручно добиратись на роботу. Це була добра думка, адже від Сихова до підприємств навколо – кілометр чи два. Це була головна причина.
Інститут "Містопроєкт" запланував там 20 мікрорайонів. До честі проєктантів вони не погано спланували цей мікрорайон. Є головна магістральна дорога, теперішній проспект Червоної Калини, доволі широкий, у кожному мікрорайоні є школа та дитячий садочок. Зараз на Сихові є 11 шкіл та більше дитячих садочків. У центрі Сихова планували громадську забудову, де б була громадська забудова – адміністративні будівлі, басейн, музична школа. Проєктанти це заклали, а теперішні очільники міста вирішили цей центр, де б мала бути лише громадська забудова, забудувати житлом. Це недобре, оскільки Сихів не має спортивного комплексу, великого плавального басейну чи футбольного поля. Це проєктував нині покійний Зіновій Підлісний, з яким довелось доволі часто спілкуватись. Це були люди високого польоту.
Громадський центр – це район теперішнього кінотеатру ім. Довженка та церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Праворуч від церкви тепер є житлова забудова, за церквою також житлова забудова і зовсім нема місця для громадської забудови. Однак в мікрорайонах є заклади освіти, охорони здоров'я та торгові центри.
Сихівчани загалом мають непогані умови для проживання. Земля дуже дорога, кожен хотів би там будуватись – Сихів став престижним районом. Ми будували молодіжний житловий комплекс (МЖК) і нам проєктанти передбачили ділянку саме на Сихові. Це були 1984-1985 роки, і це був добрий проєкт, бо 500 молодих сімей отримали житло. Також ми там збудували 5 будинків, дитячий садок N183, школу N96, музичну школу N5, центр творчості та два спортзали.
Це та 96 школа, де ви були директором тривалий час?
Так. Ми були молоді, збудували школу та шукали директора. Однак вже було 15 серпня, а ми так і не знайшли директора. Тоді мене й попросили стати директором, оскільки в мене була педагогічна освіта. Я розраховував на рік-два праці, однак застряг у школі, оскільки була цікава робота, 2000 дітей, 130 педагогів. Цей проєкт мені вдався аж на десятий рік, коли її визнали найкращою у Львові. Школа мала 5 спортивних залів, діти перемагали в Олімпіадах. Нині сихівчани також її поважають.
Тривалий час Сихів сприймався місцем заслання. Чи це були труднощі росту нового мікрорайону?
Я думаю, що це були труднощі росту. Тоді ще не було доріг, будинки були непривабливими, транспортне сполучення було складним, їздив один автобусний маршрут, не було ще Сихівського мосту. Біля Хімзаводу, наприклад, доводилося чекати переїзду через колію часто до пів години. Жодної церкви, освітньої установи, позашкільної установи. Це відчувалось і гнітило. Оскільки Сихів входив до Галицького району, у порівнянні з центром Львова він був непривабливим, то ми зачепились за ідею створити орган самоорганізації мешканців. Ця ідея була на поверхні. Чимало людей, зокрема колишній народний депутат і також сихівчанин Роман Шмідт підтримував її, і так ми почали планувати, мріяти, збирати людей.
У 1994 році ми створили орган самоорганізації мешканців. На останніх зборах зал був переповнений. Згодом ми зареєстрували такий орган самоврядування. У Львівській міській раді нам дали дві штатні одиниці. Ми описали перелік проблем, які потрібно розв’язати на Сихові. Поставили 25-30 серйозних завдань. Першим було створення окремого району, бо двох штатних одиниць було замало. Це працював я, як голова і помічник, однак ми не встигали робити все, що було необхідно.
На Сихові, Новому Львові, Козельниках, Бондарівці мешкало 150 тисяч людей, зараз напевно трохи більше. І ми впряглися у таку тему, як самоорганізація. Зараз не вірю, що це вдалось зробити. Буквально за кілька днів після візиту Папи Римського до Львова, який одну зі своїх зустрічей провів саме на Сихові, вирішили створити окремий Сихівський район. Тобто небесні сили нам допомогли.
Спочатку Сихівське самоврядування, а потім окремий район. У який момент ви зрозуміли, що Сихів став комфортним місцем для проживання?
Ми це швидко зрозуміли. Від самого заснування району мені тодішній міський голова Львова Василь Куйбіда запропонував очолити район. Я швидко освоїв цю роботу, знав людей, ми зібрали кістяк районної адміністрації, людей з освіти та ЖКГ, і почали практично без коштів. Тоді бюджет розвитку Львова був десь 1,4 млн грн, а зараз 4 млрд грн.
Тоді довелось працювати на ентузіазмі. Нам виділили приміщення дитячого садочку, яке ми переобладнали під адміністративну будівлю. Зараз він зберігся як садочок. Вдалося створити районні установи: міліцію, податкову тощо. Протягом двох років, коли я працював головою районної адміністрації, ми розв’язали всі головні питання створення району. Зараз є чималі кошти і якби не війна, то Сихів був би ще кращим. Садовий зреалізував трамвай на Сихів, відновили кінотеатр ім. Довженка, який відремонтували без бюджетних коштів.
А чого бракує сучасному Сихову?
Найгірше те, що громадський центр забудували житлом. Кожен міський голова там будував споруди, які не відповідають генеральному плану. У мене є старий генеральний план, де є і спорткомплекс, і басейн, і бібліотека. Це був би шикарний район. Навіть забудували території дитячих садочків житлом. Це у нас така хвороба забудови всього житлом, яку ми ще колись добряче згадаємо.
Дещо вдалось, однак це не відповідає плану інституту "Містопроєкт". А так транспортне сполучення більш-менш є. Трамвай та тролейбус є. Зробили Хуторівку та вулицю Луганську. Район компактний та добрий, окрім одного, звісно. Щось потрібно робити за панельними будинками. Найпростіше – це утеплити їх. Держава цього не робить, а місто доволі кволо. Однак люди почали створювати ОСББ і на Сихові цей процес є доволі вдалим. Ми, наприклад, утеплили свій будинок, і тепер й будинок зовсім інакший, і немає того гнітючого враження. Проте, звісно, що все це варто робити вже після війни.
У червні 2001 року відбувся наразі єдиний візит Папи Римського до України. Ви займались практичною частиною організації перебування Папи Римського у Львові. Як це відбувалось, як обирались локації, які відвідував понтифік?
Це була нова робота, а сама пропозиція зайнятися цим – несподіваною. Однак від цієї пропозиції неможливо було відмовитися. Перше, що спало на думку, це поїхати до наших друзів у Польщу та поспілкуватись з ними, адже Папа Римський вже там неодноразово бував. Чимало питань після такої поїздки відпало: як організувати сектори, як забезпечити безпечний переїзд, вибрати місця для зустрічей. Було багато питань без відповіді. Тоді нам у практичній роботі особливо допоміг Олександр Сендега. Ми створили виконавчу дирекцію, кожного понеділка після наради у Василя Куйбіди у тому ж складі відбувався й оргкомітет.
Люди з ентузіазмом виконували поставлені завдання. Наприклад, прозаїчне питання, як дістати для Львова 300 біотуалетів. Тоді навіть самого слова ніхто не знав. Однак вдалось безоплатно з допомогою польських друзів розв'язати це питання. Друга добра думка – ми поділились з обласною адміністрацією обов’язками – хто що робить. Область взяла на себе підготовку головної події – служби на іподромі та ремонт у Святоюрському комплексі. Міська рада займалась зустріччю з молоддю на Сихові та планувала зустріч зі священниками у Парку культури, яка, втім не відбулась. Однак Парк Культури ми підготували. Третя цікава річ – все робилось спільно з оргкомітетом церковним – ми всі координували роботу трьох оргкомітетів. Це дало добрий результат, ми підготували менше, ніж за пів року. Папу Римського чекали як Бога, сподівались, що з його приїздом багато що зміниться.
Як ви визначали конкретні локації, які мав відвідати Папа Римський? Чому саме іподром, а не інша велика площа?
Ініціатива йшла з боку Ватикану. Було відомо, що буде дві Служби Божі, одна в латинському обряді, одна у візантійському. Добра ідея зустрічі з молоддю. Ми визначали локації, оглядали різні місцевості та зрозуміли, що на іподромі може поміститись до мільйона людей, а найкраще місце для зустрічі з молоддю – площа перед Церквою на Сихові. Очікували 200-300 тисяч молодих людей, оскільки там ще не було значної забудови.
Якби така зустріч відбувалась зараз, то на Сихові вона б вже була неможливою?
Ні, цю територію вже забудували.
Також знаю, що після того, як на Грибовицькому сміттєзвалищі сталась катастрофа, там загинули люди і його довелось закрити, ви деякий час займались її розв'язанням. Однак співпраці з Андрієм Садовим у вас не вийшло і ви відмовились від цього проєкту. Чому?
Спочатку я погодився на пропозицію Андрія Садового. Якраз у той час займався будівництвом реабілітаційного центру для людей з інвалідністю у Турківському районі. Також ми будували школу у Нижній Яблуньці та лікарню у Турці. Ми якраз завершили ці об’єкти і я мав трохи вільного часу, коли Андрій Садовий запропонував зайнятись цією роботою.
Львів був переповнений сміттям. Мені навіть було соромно вийти з хати з внучкою, оскільки подвір'ям бігали щури. Мене це дратувало, і тому я погодився. Однак працював з Андрієм Садовим недовго, лише два місяці. Мене багато що у методах теперішнього міського голови не влаштовує. Проте там було його прохання та моє внутрішнє бажання щось зробити. Було багато сміття: десятки, навіть сотні тонн, їх треба було кудись вивезти. А ще й наближався Великдень.
Я їздив на всі полігони області, а їх є 23. Я побував на кожному, всюди домовлявся, щоб кожна громада взяла декілька машин сміття. Спочатку громади пішли на зустріч і ми вивезли його, однак тоді постало питання, що треба якось розумніше поводитись з відходами. Я запропонував міському голові створити окрему структуру у міській раді – управління чи департамент.
Спочатку Андрій Садовий підтримував це, ми створили управління, затвердили структуру, набрали штат. Він мав займатись рекультивацією Грибовицького сміттєзвалища, а друге – будівництвом сміттєпереробного заводу, сортуванням сміття та поточним вивезенням сміття, оскільки щодня місто продукує 650 тонн сміття.
Наразі останнє завдання ми робимо дуже погано, хоча й вивозимо його у Стрий, Дрогобич, Буськ та Новояворівськ. Не знаю, що буде далі, адже ці громади не дадуть собі ради з їх рекультивацією. Ми ж маємо можливість залучати кошти для рекультивації, а якщо ті громади не матимуть такої можливості?
На початках у нас робота йшла добре, але потім громади почали бунтувати, виставляти пікети проти сміттєвозів. І ми тоді придумали таку ідею спільно з Олегом Синюткою – передати цю функцію на область, оскільки їм легше домовлятись з громадами. Проте тоді постало питання, що місто має за два-три роки провести рекультивацію Грибовицького сміттєзвалища та збудувати сміттєпереробний завод.
Та у Садового були одні методи, в мене – інші, я подякував за співпрацю і вже інші люди його реалізовують. Відтоді минуло сім років, змінилось сім керівників управління, і, звичайно, що ладу не буде, якщо нема системи у роботі. На мій погляд, причина у міському голові. Перший термін – міський голова вчився, другий термін – працював, а третій-четвертий, як мені здається, опустив руки, хоча місто має чималі кошти.
Місто не будує жодної школи, жодного дитсадочка, хоча така потреба є. Мені здається, що як президента обирають на два терміни, так і міського голову мають обирати на два терміни. Було б значно більше користі, якщо тут з'явиться конкуренція та можна буде реалізовувати амбітні проєкти та покращувати життя львів'ян.
А протягом цих чотирьох термінів у Садового були конкуренти?
Добрим конкурентом був Олег Синютка, практичний, діяльний чоловік, здатен реалізовувати проєкти. Ми з ним працювали щодо вивезення сміття, він щодня проводив наради, ми кожного дня знали куди та скільки машин має їхати, скільки можуть прийняти. Нарада тривала 15-20 хвилин, однак день був спокійним. Тут такого немає.
Два терміни для міського голови стосуються будь-якої громади чи лише великих міст, наприклад обласних центрів?
Два терміни – це великий час, десять років. Людина реалізує себе протягом цього часу. Це треба було б зробити для будь-яких громад. Я порівнюю перші каденції, як працювали тоді, то зараз цього нема. Як на мене, то кількість та напрямки депутатських комісій мають відповідати кількості департаментів. Міський голова все знає, йому поради депутатів не потрібні. Львів зараз став великим, до його складу увійшло чимало населених пунктів: Винники, Зашків, Грибовичі. Чому б у цих пунктах не створити органи самоорганізації, дати невелику фінансову та кадрову допомогу цим населеним пунктам.
Сихів – це певна концепція великого спального житлового масиву. Однак зараз втілюється дещо інша концепція житлових комплексів, де одразу є все, що потрібно в повсякденному житті, є офісні приміщення, є супермаркет, і на практиці життя людини відбувається вже в середині такого комплексу, коли нема потреби робити щодня багатокілометрові переїзди від будинку до роботи.
В ідеальній схемі відводиться ділянка 10-20 гектарів, куди підводять дороги та міський транспорт. Спочатку школа, садочок, спортивні зали, а тоді вже будують житло. Я кілька років був у Фрайбурзі, де працює саме така схема. А у нас просто якась дика схема, де забудовують кожну ділянку. Будівельники купують стару хату та будують там дев’ятиповерховий будинок. Проте там не забезпечиш всіх необхідних потреб, це створює хаос. У нас є такі можливості, є багато ділянок на північному районі, у районі Лисиничів, де було б добре розвивати таке будівництво забезпечуючи рівномірно і будівництво, і комунікації.
Нині маємо ще питання безпеки, адже висотна будівля стає привабливою ціллю для нашого ворога. У випадку прильоту потенційна кількість жертв значно більша, ніж коли такий самий приліт є у район особняків чи малоповерхової забудови. Що робити зі сховищами, адже багато людей не ходять в них, оскільки не впевнені у їхній безпеці?
Не конче мікрорайони мають забудовуватись висотками. Будівельникам вигідно збудувати висотку, однак значно комфортніше жити за містом. Треба робити наголос на малоповерхових будинках. Теперішні будівельні норми передбачають обов'язкову наявність сховища. Нові будинки мають паркінги в одному чи навіть у двох рівнях. Місце для паркінгу є ідеальним для сховища. Гірше з тими будинками, де таких паркінгів нема. Там треба думати, чи можна використати підвальні приміщення, чи можна відновити старі бомбосховища.
Тобто приватний будинок з підвалом чи хрущівка, де також є підвали, це і є найпростішим сховищем?
Звичайно. Я живу у багатоповерхівці, і в нас люди опускаються в підвал. ОСББ обладнало ці приміщення, вивезли звідти весь непотріб. Воно є нижче рівня землі, а іншого варіанту нема.
Львів зараз суттєво розширився завдяки прилеглим містам і селам, хоча у випадку Винників, Рудного та Брюховичів це відносне розширення, адже вони входили до складу Львова й раніше. Що тепер робити, як їх інтегрувати до складу міста?
Львів став великою територіальною громадою і зараз архітектори розробляють концепцію, як це має бути. Принцип управління – зараз вони підпорядковуються найбільшим районним адміністраціям. Це велике навантаження. Була б добра ідея не створювати ЦНАПи у кожному селі, а створювали органи самоорганізації. Є відповідний закон, є досвід Сихова, де такий орган самоорганізації перетворив його в респектабельний район. Приблизно так є в Кракові, який поділений на 40 дільниць, а у кожній з них є 2-3 людини, які там працюють.
У нас би це прижилось, якби були такі органи самоорганізації. Це була б інша відповідальність, а міському голові було б значно простіше управляти містом. Зараз не реалізуєш найменшого проєкту, якщо у нього не буде посвячений міський голова. А йому складно дійти до кожної вулиці, кожного будинку. Це б мали бути територіальні органи самоврядування, які на місці б знали те, яку вулицю ремонтувати, де проводити воду чи каналізацію.
Це означає, що потрібно ліквідувати теперішні райони Львова та прийняти новий адміністративний поділ. Можливо такий, який існував ще у міжвоєнному Львові з поділом на Левандівку, Рясне, Майорівку тощо, вочевидь частково його модернізувавши.
Мабуть, так і треба зробити. Оскільки зараз районна адміністрація – це є великий ЖЕК. Вона не займається освітою, соціальними питаннями, ці всі питання перебрало місто. Вона займається тільки житловим і комунальним господарством. Однак житлові проблеми також відпадають, оскільки будинки вже списують з комунального балансу, ними займаються або ОСББ, або управлінські компанії. Тоді районній адміністрації лишаються хіба дороги, хідники, косіння трави та санітарне очищення. Водночас скорочується кількість ЛКП (ЖЕКів).
Наприклад на Сихові було 6 чи 7 ЛКП, а залишилось 2. У Личаківському районі залишилось вже одне ЛКП. Тому можна ліквідовувати районні адміністрації по 40-50 осіб у кожній. Це 250-300 осіб. Створюємо органи самоорганізації у мікрорайонах. Це 50-60 таких дільниць. Приблизно такою ж є кількість депутатів. І в кожну даємо по 2-4 людини. Навіть на цьому можна заощадити кошти.
Тобто такі дільниці мали б збігатися з межами виборчих округів?
У найкращому випадку так, якби в Рясне-1 був один депутат, який би виконував представницькі функції, і одна така дільниця. І у нього дві людини, які займатимуться практичними справами. Вони б детально знали свою територію. Тоді б міському голові треба було б зібрати тих депутатів, щоб знати проблеми. А зараз просто відбувається централізація влади.
Однак у великих містах маємо пропорційну систему виборів. Ви ж пропонуєте повернутись до чистої мажоритарки?
У Закон про вибори потрібно внести зміни. Хоча й партії хочуть мати вплив на розвиток міста. Тоді хай партія висуває депутата по округу, і тоді вони вже добре думатимуть, кого висувати. Такі ж округи мали б бути у селах та містах, які приєднались до Львова: У Винниках – округ, у Малехові – округ.
Села, що приєднались до Львова, все ж залишаються селами зі своїми специфічними проблемами, яких нема у місті. Так чи інакше там є і присадибні ділянки, і фермери. Однак у структурі міської влади і я не бачу ні заступника міського голови з сільського господарства, ні профільного управління. Чи є така потреба, не конче, щоб воно саме так називалось.
Складно сказати, чи мав би це бути заступник міського голови. Однак закон передбачає створення старостинських округів і староста мав би бути членом виконкому. Чомусь Андрій Садовий проти цього. Тоді б був зв’язок мешканців цих сіл з містом. Зараз в цих територіях є ЦНАПи, однак реально до них ще не дійшли, хоча там є задавнені проблеми.
У багатьох селах були сільські ради зі своїми приміщеннями. Що тепер з ними робити?
Наприклад, село Зубра є в межах кільцевої дороги. Було б логічно, щоб воно входило до складу Львівської громади. Однак воно увійшло до складу Солонківської громади. Навіть Солонківська та Сокільницька громади – більше було б логіки, якби вони увійшли до складу Львова.
Чому ці громади так і не увійшли до складу Львова?
Причина проста. Люди не хотіли, щоб Львів розпоряджався їхньою землею. Зараз будь-яка земельна ділянка відбувається через міську раду. Це гальмує процес. Коли на місці – це швидше, тому люди й не захотіли ускладнень. Рано чи пізно вони увійдуть до складу Львова.
Розмовляв Олександр Сирцов, Канал свіжої історії. Відеоверсія інтерв'ю:
фото: Варіанти, Львівська міська рада, фракція Європейської Солідарності у ЛМР