Іванна Герус: Галичани нині спростовують пропагандистські стереотипи своїми вчинками

Депутатка Іванна Герус про волонтерський досвід у Львові під час війни з росією.

Депутатка Львівської обласної ради, голова комісії з питань освіти і науки Іванна Герус про війну з росією та волонтерський досвід у Львові.

Як Ви стали волонтеркою Центру для переселенців на Арені Львів?

Голова нашої фракції Ростислав Дорош ще у перший день запропонував голові Львівської обласної воєнної адміністрації Максиму Козицькому допомогу. Поміж ділянок, які варто підсилити, на першому місці було завдання організації роботи Центру для переселенців, що відкривався на стадіоні Арена Львів. І ми, депутати та мої однопартійці, пішли туди працювати волонтерами. 

Нині на Арені вже немає значного напливу переселенців, і тому з нашої групи залишилася лише я, а мої  колеги тепер допомагають в роботі гуманітарних складів. А от у перші три тижні переселенців було чимало, інколи в приміщення стадіону вночі не можна було пройти, тому що скрізь спали люди на матрацах. Автобуси ми відправляли майже кожну годину, а вчора за цілий день назбирали лише один автобус.

Якою була потреба створити Центр для біженців на Арені Львів?

У Львові питанням тимчасового розселення переселенців у самому місті займаються районні адміністрації. Центр переселенців на Арені Львів займається їхнім розселенням в області, і в цьому є наша специфіка. Рішення про створення такого окремого Центру було правильним, оскільки місто б саме не справилося з цим завданням.

Усі центри координують діяльність. Якщо до нас прибувають переселенці, які планують залишитися на Львівщині одну-три доби, то ми їх відправляємо в міські адміністрації для поселення у Львові. А якщо в районних адміністраціях міста є охочі залишитися в області на тривалий час, то їх скеровують до нас, на Арену Львів. Були випадки, що таких охочих була група з 10-15 осіб, і тому ми забирали їх автобусами на Арену, де й розв'язували питання їхнього скерування на поселення.

Львівщина прийняла вже понад 250 тисяч переселенців, але чи є вже розуміння того, хто з них залишився у Львові, а хто – в області, а хто виїде закордон?

Точно навряд чи хто зараз скаже, оскільки ситуація постійно змінюється, а центри та громади ведуть свої окремі бази. Маю таке відчуття, що тих переселенців, хто залишився у Львові, є набагато більше, ніж тих, хто пройшов через наш Центр на Арені Львів. Навантаження на місто є значно більшим, ніж на область. Наш Центр не відправляє переселенців закордон, але ми надаємо їм усю необхідну інформацію про те, як це можна зробити. Водночас ми все ж організували виїзд до пішого кордону двох чи трьох автобусів з переселенцями.

Як відбувається розселення переселенців у громадах?

За це відповідає департамент економіки Львівської ОВА. У перші дні вони з нашою допомогою зібрали інформацію від громад щодо закладів освіти та інших комунальних установ, що придатні до тимчасового поселення людей. Тобто сформували інформаційну базу, що оновлюється щодня, оскільки кількість переселенців змінюється. Центр, наприклад, відправив на поселення в одну з громад  50 переселенців, а вже за тиждень їх залишилося лише 10.  Решта кудись роз'їхалися.

Спрогнозувати все це напрочуд важко. А був випадок, коли ми відправили до Новояворівська чотири автобуси переселенців, але до місця призначення доїхало менше половини. Потенціал для розміщення в області ще є. Деякі громади, як вчора, наприклад, Пустомитівська, телефонують до Центру та просять скерувати до них людей, оскільки хочуть допомогти. Ми їм наразі пояснили, що потік переселенців зменшився, а тому треба зачекати на охочих.  

З кого складається потік переселенців? Чи можна сформувати їхній соціальний портрет?

Статистичну інформацію збирають, облік переселенців ведуть, але наразі важко зробити такий аналіз. Є різні життєві історії. В одному випадку допомогли батькові з дитиною, оскільки матір їх кинула та поїхала в Росію. В іншому, пан Олег з Донецької області привіз до нашого Центру колишню жінку та дітей, а сам повернувся на схід обороняти рідне село.

Поміж переселенців є значна кількість людей з особливими потребами, які потребують постійного догляду та допомоги. Були навіть лежачі, і тому для них ми знаходили місця в обласних геріатричних закладах. Були навіть випадки, коли у Центрі на Арені Львів опікуни залишали людей з інвалідністю, а самі їхали далі, за кордон.

Важливо, що в нашому Центрі переселенці почуваються безпечно, адже на Арені працюють всі служби. Класні хлопці та дівчата добре знають свою роботу, їх наче й не бачиш, але у потрібний момент вони завжди на місці. 

Питання до вас, як до експертки в освітніх процесах Львівщини, наскільки якісною зараз є освіта для дітей переселенців?

Дітей переселенців, які залишилися в області, долучили до навчань на базі наших шкіл. Навчання, звісно, ведеться переважно дистанційно, оскільки у самих школах живуть переселенці. У Львівській області запровадили спеціальну програму з освіти дітей внутрішньопереміщених осіб. Є вчителі з-поміж волонтерів, які залучили до навчання. Для них це не основна робота, і тому важливо їх мотивувати, наприклад, держава може запровадити для них премії. 

Ми розуміємо, що це не рівнозначна заміна тому, що б мало бути у мирний час, але все, що вдалося зробити, це психологічно добре для дітей: вони відвертаються від проблем та отримують потрібну їм інформацію. Коли ми переможемо, то мусимо зрозуміти, як наздогнати те, що втратили. Зараз про це говорити зарано, оскільки немає розуміння навіть у таких питаннях, коли звільнять школи, де живуть переселенці. 

Якщо ж говорити про ПТУ, які підпорядковані Львівській обласній раді, то тут я налаштована оптимістично. Училищ в області достатньо, і коли ми зрозуміємо потреби, то зможемо швидко переформатувати їхню роботу та забезпечити працею та учнівськими місцями всіх охочих з-поміж переселенців. База для цього в нас є. Особисто в мене значно більше застережень викликає проблема нестачі місць у дитячих садочках чи проблеми забезпечення переселенців тимчасовим житлом, а також їхнє працевлаштування.

Для громад нашої області ця ситуація є новою можливістю чи непотрібним тягарем?

Відповідь на це питання залежить від громади: ті, хто захоче, зможуть використати її для свого розвитку, а тим, хто робить це через примус, буде важко справитися з цим викликом. Але для України загалом, на моє переконання, ця ситуація має важливе інтеграційне значення. Ми, галичани, сьогодні своїми щоденними вчинками спростовуємо пропагандистські стереотипи, які накидалися нашим землякам на сході. Ми не їмо немовлят, а допомагаємо тим, хто цього потребує, і ми здатні заново разом будувати громадянське суспільство, нашу державу.

Одного разу до нашого Центру звернувся на гарячу лінію старший чоловік років 65. Він запитав у нашої волонтерки російською про те, чи його випустять закордон. Вона відповіла йому, що, звичайно, що випустять, а коли довідалася, що він ще навіть не у Львові, то детально пояснила, що потрібно робити та повідомила про допомогу, яку він зможе отримати тут. Після цього чоловік зізнався: "Нічого собі, я думав, що мені не допоможуть". А наша волонтерка на це: "Чоловіче, ви на Галичині, тут немає такого, щоб вам не помогли".

Вчора були харків'яни, хлопці з інвалідністю, то також кажуть, що всі їм тут так допомагають, а вони ніколи не думали, що на Галичині саме так. Ось цей момент для мене є надзвичайно важливим, коли можна налагодити зв'язок, який згодом діятиме і на Галичину, і на Схід, і на всю Україну разом.

фото: Фб Іванни Герус