Що можна почути, побачити, відчути, запам’ятати, пробувши 10 днів на Кінбурнському півострові
Моря не видно, але горизонт приглушено шумить штормовими хвилями. Втім, залиті сонцем простори мілкого солоного озера, що видніється наподалік, ідеально спокійні. На зарослому травою перехресті сходяться шість чи сім піщаних доріг.
В тіні продуктового магазину стоять дерев’яні столики. Колоритні чувачки ведуть колоритну розмову, попиваючи "Немирів".
- Ти, блядь, знаєш, шо такоє гєштальт? – питає мужичок з довгим хвостом, що звисає з-під кепки.
- Нєт. Нє знаю, – чесно зізнається товстий червоний дядько з голим пузом.
- Гєштальт – ето, блядь такая штука, шо...
З магазину виходить продавщиця і починає розставляти пиво у холодильнику. Мужички замовкають на самому цікавому місці. А потім, вже не продовжуючи свого концептуального діалогу, мовчки дивляться услід дебелим курортницям у купальниках, що стомлено бредуть по піску у напрямку ятки з пиріжками.
Неподалік припаркувався суворо тюнінгований "Запорожець" з написом "ХУЛІГАН" на задньому склі та фотками жінок у купальниках на бокових вікнах. Водій, прихований за темними окулярами, з усмішечкою споглядає дійсність. Тихо, тільки біля кіоску навпроти простуженим магаданським басом гавкає великий пес. На дорозі здіймаються фонтанчики піску – сонний кіт ліниво плигає услід за гігантською саранчою. Комаха приречена, а коту хоч якась розвага.
З балаганчика, що пропонує спожити смажених рапанів та шашлик із риби-язика, виходить серйозний білявий підліток в окулярах, господарським оком роззирається навколо і поправляє попільничку на столі. Витирає піт.
З натужним ревом під’їжджає старий велетень "Урал" з автобусним салоном замість кузова. На пісок зістрибують напівоголені люди з рюкзаками. Біля кіоску відразу ж вишиковується черга за розливним пивом. Кіт втікає, несучи саранчу-мученицю в зубах.
Півострівний острів
У 2016 така суміш курортної безтурботності, мінімальної облаштованості та людського колориту ще зберігається чи не в єдиному місці українського узбережжя – на Кінбурнському півострові.
Як подейкують місцеві жителі, коли хтось із можновладців вирішив прокласти нормальну асфальтовану дорогу на півострів, то ця ідея натрапила на відчутний опір кінбурнців. Адже, саме завдяки непростому доїзду (заїхати вглиб півострова здатні лише автомобілі всюдихідного типу) тут зберігається особливий клімат дикого і незалежного життя.
Втім, інші кажуть, що проект не був здійснений через нестачу коштів. І якщо, котрийсь із чиновників чи політиків знайде достатньо грошей, то дороги сюди таки прокладуть. Можливо, це станеться з ініціативи місцевого політика, що потрапив до Верховної Ради і вже збудував у селі Покровка елітний санаторій, аби його жінка мала чим зайнятись.
Поки що ж, на півострові ще зберігається атмосфера неповторного компромісу між дикістю та курортом.
Відпочинкові умови тут, можливо, видадуться занадто суворими для тих, хто вже звик до турецьких готелей – літні будиночки у місцевих садибах, душ з бочки, спільна кухня, обідні столи з цератою. У селі Покровка, розташованому при південному узбережжі Кінбурна, можна знайти і пару сучасних баз відпочинку, але це швидше виняток серед приватної курортної інфраструктури. Тож розраховувати слід на ліжко-місце у фанерній хатці за 100 гривень на добу, чи на палатку за 70 гривень – для поціновувачів туристичного аскетизму.
Час від часу на семидорожньому перехресті коло магазину та яток у Покровці можна зустріти стомлених людей, що з кислим виразом обличчя підходять до усіх, хто трапляється назустріч, та зневірено перепитують – "Де тут можна зняти номер з душем?". Зустрічні знизують плечима та радять піти у бази відпочинку "Крута осип” чи “Пелікан". Але там всі номери зайняті. Для таких шукачів комфорту відпочинок на Кінбурні перетворюється на катастрофу.
Півострів Кінбурн – це насправді і не курорт. Це специфічний закуток, який потенційно може стати для туристів особливим місцем спокою та природи.
Весь місцевий шарм усвідомлюєш не відразу – ти просто не готовий саме до такого простору. Це і не звичне село, і не рекреаційна зона, і не дикий заповідник. Це щось збоку.
При правильному настрої вже за день-два можна вжитися у місцеве довкілля і зіслизнути у таку собі тріщину між світами, у щілину між повсякденними клопотами та відпочинковими очікуваннями і впасти на дно. Тоді Кінбурн заповнить тебе собою, таким яким він є, простим і незалежним, і ти будеш навіть не відпочивати, а просто існувати, як існують тутешні сосни, будяки, орхідеї, чайки, лисиці, коні, корови, собаки, озера, море. Коли настане час від’їжджати, ти зрозумієш, що це було прекрасно і саме так як треба.
В багні і в траві
В той час, коли день вже закінчується, а вечір ще десь бариться, дуже добре лежати у високій траві в тіні великого куща, усього за кілька метрів від магазинів та яток, забувши про все і просто вдивляючись у хмари.
Лежати, поки з-за куща не з’явиться велика руда голова корови зі стада, яке повертається додому з пасовиськ. Це означатиме, що вже настав вечір. І можна сходити за пластиковим стаканом розливного пива і попивати його в очікуванні розкішного рожевого вечірнього неба, хмаровидні пейзажі якого немовби зійшли з японських анімешок.
Коло придавленої трави затягує не менше, аніж малолюдні пляжі сліпучого білого піску. Тут можна лежати годинами, насолоджуючись невидимістю усього за кілька метрів від людей. Запах різнотрав’я делікатно присипляє, а земля поміж стеблами трави тепла як чай у їдальні.
Поруч друзі, підключені до 3G-інтернету, гуглять цілющі властивості багнюки з Черепашачих озер. Ти заплющуєш очі і знову бачиш перед собою доісторичний краєвид мілкого плеса прозорої соленої води. Сьогодні вранці ми там уже побували. Ледь не заблукали, але фермер-поляк Томаш скерував машину куди потрібно. Ліниві спогади про багнисті озера вирують перед очима, змішуючись з неправдоподібним рожевим кольором хмар.
Стежечка перетинає прибережні зарослі і виводить до вузької протоки. Її потрібно перейти вбрід, глибина тут по пояс. На протилежному березі починаєш відчувати запашок цілющих мулів – сірководень, перегнила органіка, випари мікроорганізмів і бог знає що ще. Гугл так і не підтвердив однозначного офіційного лікувального статусу чорного багна, але місцеві друзі переконали та дали детальні інструкції:
Довго йдеш вздовж берега, за кущем, на якому висить біла ганчірка, звертаєш уліво до ще одного озерця. Не звертаєш увагу на сліди коров’ячих копит на березі, а впевнено бредеш м’яким мулом углиб у воду. Вода так і не підімається вище колін, але більше і не потрібно. Лягаєш у воду, намагаючись не замочити очей і рот, не звертаєш уваги на маленьких червоних хробачків, що звиваються на хвильках, і якийсь час погойдуєшся на поверхні солоного розчину. Відчуваєш себе невагомим поплавком. очищаєш голову від усіх клопотів. Тоді встаєш, гребеш з дна жменю мулу і розтираєш по всьому тілу, окрім ділянки серця. І, звісно, не звертаєш уваги на сморід. Хвилин п’ятнадцять сидиш на березі і сохнеш, тоді повертаєшся у воду і акуратно все змиваєш. Відчуваючи своє тіло м’ятною цукеркою, бадьоро бредеш берегом назад до протоки, в якій проходиш ще одну купіль. На теплій прозорій воді так приємно лежати – якщо абстрагуватись від дивних прото-медузячих кулястих створінь, що плавають довкола. Раптом тебе щось щипає - ти з бульканням встаєш на ноги і помічаєш ще одних мешканців протоки - кусючих багатоніжок. Втікаєш на берег. Тебе знову щось щипає. Розплющуєш очі. Ти під кущем, у траві. Друзі щипають тебе, аби розбудити. Пора знову йти за пивом.
Занудний гугл повідмомляє, що такі лікувальні процедури з багном називаються “єгипетскими” і застосовувалися ще за античності. І попереджає, що повне вимазування тіла підходить далеко не всім і може завдати шкоди. Але в тобі все ще сидить відчуття м’ятного льодяника і ти відчуваєш, що саме тобі багнюка таки допомогла.
Сонце зайшло. Повітряні замки стали сірими. Ти чуєш сюрчання цикад і підіймаєшся, щоб йти додому, у свій фанерний будиночок. Товстою березовою колодою на небі простягається Чумацький шлях. Саме сюди він доводив колись чумаків, які у цих краях затарювались великими соляними кристалами з пересохлих озер. Спокій неба час від часу порушують авантюрні зблиски падаючих зірок – Персеїд. Їх набагато більше, аніж твоїх усвідомлених бажань. Ловиш оком черговий ковзаючий блиск і загадуєш теплий штиль на морі на завтра. Нічого іншого тобі поки і не потрібно.
Дуби на піску
Практично весь півострів складається з піску. Але, й на пісках, виявляється, спокійно може рости все що завгодно – навіть дуби. Місцеві жителі особливо охоче розповідають приїжджим про колишні дубові гаї, що шуміли колись на Кінбурні. Головна історія стосується Пушкіна – мовляв, образ свого славнозвісного Лукоморія поет запозичив з кінбурнських пейзажів, коли перебував у цих краях у засланні. Це дуже схоже на правду, адже, на півночі півострова ще збереглося кілька могутніх дубів, які цілком пасують на роль казкового древа з золотим ланцюгом.
Зникнення дубів пояснюють іншою легендою – про німецького комерсанта, що втікаючи звідси наприкінці війни (судячи з усього йдеться про Другу світову), підло позрізав більшість віковічних велетнів та вивіз їх з собою у вигляді вугілля.
Власне, наявність на півострові великих лісів та гаїв (здебільшого штучно насаджених у 1950-1960-х роках) дивує чи не найбільше. Адже, північне причорномор’я уявляється нам здебільшого як випалені сонцем степи. Зарослі високими травами простори на Кінбурні звісно спостерігаються, причому настільки гарні, що заодно руйнують і стереотипи про візуальну одноманітність степових ландшафтів. На півострові нараховують півтисячі різноманітних водойм. Однак, до них можна додати ще стільки ж прекрасних синіх озер, утворених полями диких орхідей чи дивних і надзвичайно красивих квітів із назвою кермек.
На Кінбурні паралельно існують два світи – один острівний, морський, з пляжами, з солоними озерами, а другий материковий, з селами, з лісами, з прісними водоймами, із звичними для українців кущами і деревами.
"Материк" починається вже за кілька кілометрів від берегової лінії. За невисокими піщаними пагорбами вже починається трохи інший світ. Тут вже можна пити воду із скважин, тут вирощують городину, тут кокочуть кури, тут стоять товстелезні верби, як десь на Полтавщині.
Ще один, науковий міф стосується цього "материкового" Кінбурну. Як стверджує популярна наука, в античні часи півострів був частиною гігантського причорноморського лісового масиву Гілеї, що описує у своїх записах Геродот. І тут ще збереглися реліктові острівці цих "геродотівських лісів". Як наприклад, Ковалівська сага біля Покровки.
Сага у місцевому словнику, наскільки можна зрозуміти, позначає маленьку долину зі своїм мікрокліматом. Таких саг є багато, але Ковалівська чи не найбільш особлива.
Довкола сонце, спека, піски і напівпустеля, а у величезній тарілці серед пагорбів причаївся справжній розкішний ліс з буйною зеленню. Перед очима він з’являється раптово і без попередження. Піднявшись на чергову гору, порослу покрученими біблійними деревами, що нагадує Гетсиманский сад, здивовано бачиш стіну дерев внизу долини.
Спускаєшся донизу і заходиш поміж перші стовбури з думкою – "ну так, звичайний південний лісок". Але ще кілька метрів далі і застигаєш перед виглядом справжніх джунглів – височенні вільхи з розгалуженим наземним корінням, рясна трава, напіввисохлі плями болота, зарослі дикої ожини з величезними пазурами, папороть. Зверху чується спів десятків птахів. Тут темно, волого і таємничо, пахне вишуканими сортами червоного чаю.
У Ковалівській сазі можна і заблукати, хоча за розмірами вона не більша за Личаківський цвинтар.
Стежок немає, але влітку відкриваються проходи через болото. Втім, в багатьох місцях пройти дуже важко – можна провалитися до пояса. Десь з глибини потривожених багон вилітають сотні комарів. Тому, насолодитися трелями болотних курочок можна лише при неабиякій силі волі.
Лукоморіє
Теплий вечір, на півночі зійшов майже круглий місяць і зірок не видно. На вуличному столі під очеретяним дахом горить свічка, прикрита від вітру саморобним абажуром, вирізаним із пластикової пляшки. На Кінбурні взагалі досить часто згадуються прості побутові лайфхаки.
- А ще є така гуртожитська тема – використовувати труси в душі замість мочалки. І митись легше, і труси перуться, – каже хтось.
"Да!", підтримують усі – це тема!
Стіл стоїть на пагорбі – перед ним велика рівнина, заросла травою, залита зараз місячним світлом.
- Милуєтесь? – питає голос господині, що нечутно підійшла до компанії. – А скоро це все забудують. Землю, кажуть, вже продали.
Всі сумно зітхають. Дуби спиляли, землю продали. Господиня ставить на стіл миску з вареними креветками і теж сідає до гурту.
- А розкажіть якісь страшні історії, про Кінбурн, – просить хтось.
Господиня пожвавлюється.
- Да, в нас тут всяке буває. Он, наприклад, перед нами ліс, бачите? Це молодий ліс, а за ним є ще старий. Ми там деколи медитуємо. І от, одного разу, пішли ми туда, сіли на траву… А я ще перед тим відчувала, що шось не то. День якийсь особливий, чи шо. Не той, день, не наш. А ми ще того разу забули дозволу запитати в лісу, що, мол, здрастуй ліс, дозволь зайти. І от сіли ми, почали входити в медитативний стан. І я якось відразу відчула, як з лісу до нас швидко наближається якась сущність...
По шкірі мимоволі поповзли мурахи. Господиня дивно посміхаючись, дивиться на нас. Я раптом розумію, що з нею не так. Всіма манерами і розмовою вона видає вік не менше п’ятдесяти років. Але на вигляд їй хочеться дати десь ледь за сорок.
- Причому сущність чужа, не наша. Лісова. Я впала в страшну паніку, але перед тим встигла ще швиденько звернутись до тої сущності - типу, привіт, сущність, вибач, що ми без дозволу! Ми більше не будемо! І відчула як сущність спочатку сповільнилась, а тоді почала віддалятись назад, звідки прийшла. Отаке буває.
Усі задоволено мовчать. Добре, коли у таку ніч, під вино, хтось лякає тебе такими байками.
- А є може тут вас якісь такі жінки? Ну, відьми, чи такі що більше всіх знають?
- Та, є чого ж нема. Он ви ж сьогодні до баби Діни ходили? Так вона така і є.
Прекрасно! Хвиля відчутного жаху прокочується столом! Пам’ять послужливо підказує тобі, що баба Діна, в якої регулярно купували молоко, яблука та кавуни, дійсно непроста баба – в штанях, в тільняшці, з сігарєтою в зубах, коротко стрижена. Дивиться на тебе ніби бачить наскрізь. А спробуйте-но уявити її в довгій спідниці, в хустці і з мітлою в руках?... Та ж справді! Її обличчя таке знайоме – стільки разів вона уявлялась нам саме такою у казках про бабу Ягу! Цей великий ніс, ці очі! О-о-о! А трійко її чорних собак, що всюду ходять, немов слідкують за усіма? А живе ж вона під самим дрімучим лісом Ковалівської саги!
Раптом з темряви згущується якась примара. Це ще одна жінка. Вона кличе господиню. Її теж припрошують до столу.
- А ви знаєте якісь історії про відьом? – прямо запитують новоприбулу.
- Відьом?
- Ну от як про бабу Діну, наприклад.
- Бабу Діну? – жінка дивиться на господиню.
- Ну та, а шо? Баба Діна вона ж така, ти хіба не знаєш?
- Та знаю. Вроді. Ну добре. Давайте, я вам розповім як ми на конях катались. Є така цілюща практика - спілкування з кіньми, катання на них. Ми деколи тут таким займаємося. Я пам’ятаю, як тільки починала, дали мені коня, точніше кобилу. І пустили спочатку тихо, я приноровилась, а наша інструкторка бачить, що я вже нормально і як пустить мою кобилу галопом! І я понеслась степом.
Жінка палаючим поглядом обводить усіх присутніх.
- Це було щось прекрасне! Я ніби стала частиною кобили, ми з нею скачемо, мене підкидає то вверх, то вниз. Так добре було скакати, що аж почала сміятися – голосно реготати до самого неба! Лечу вперед, сміюсь на весь голос! Потім мене довго заспокоювали.
Да, круто, зітхають усі заздрісно. Жінка широко посміхається, рада своїй розповіді. Вона теж якось дивно виглядає, хоча явно молодша за нашу господиню.
Зненацька з’являється ще одна постать. Теж жінка, але вже молода. Запрошуємо до гурту і її.
- А ви щось можете розказати такого цікавого? Якісь страшилки чи щось дивне?
- Можу. Так. Давайте, розкажу вам про інопланетян!
- Давайте!
- Так от. Моя тітка як ще була молодою, чи навіть дитиною ще, бачила інопланетян. Он там за тим лісом. Це молодий ліс, а за ним є старий. І моя тітка, як їй ще було десь сім років, пішла туда гуляти. І дивиться раптом, а над лісом, так над краєм висить тарілка. А галявиною йдуть кілька істот – високі, худі, в сріблястих таких костюмах. А збоку корови пасуться, чотири корови і дві тьолки і пастух стоїть.
- І що пастух?
- А нічо. Стоїть як закам’янів. І корови теж – не рухаються зовсім. Тітка до них ближче підходить, аж тут її один інопланетянин помітив. І їй в голову відразу ніби такий промінь впився, і голова страшно почала боліти. Вона так поняла, що цим променем вони пастуха теж накрили, що він потім нічого не пам’ятав. А вона таки запам’ятала – мабуть, промінь на відстані слабше діяв – але їй ніхто не вірив. А я вірю.
Ми теж віримо. Хочемо вірити. Усі мовчать.
"Слухай", шепочу я сусідці по лавці. "А тобі не здаються ці три жінки дивними. Вони так дивно прийшли до нас з темноти. І так дивно розповідають всякі речі. Старша, середня і молодша". "Здається”, відповідає та. "Це все дуже дивно".
Сидимо. Нам дивно і лячно. Ми боїмося баби Діни і своїх гостей. І собак баби Діни, які якраз зараз прийшли до нашого столу, чорні, ледь видимі в нічній темряві.
Нарешті дивні жінки йдуть. Завтра вони перетворяться на звичайну господиню та її подруг, але поки що ми навіть радісно зітхаємо, коли залишаємося самі.
Проганяємо зайві думки коньяком, а тоді виносимо на траву перед столом великий надувний матрац. Великий місяць вже на повну котиться вгорі. Перед нами унизу світиться трава.
"А давайте з’їдемо униз", – каже хтось.
"Як це з’їдемо? Ми ж на матраці".
"Так і з’їдемо! На матраці. Як на санках. Вниз з гори".
Усі здивовано мовчать. Тоді хтось починає нерішучо відштовхуватись ногами від трави. Помалу доєднуються й інші ноги, чути голосний шурхіт, матрац наближається до краю горба.
Фух!
І ми внизу. Дивимося на місячну траву. Слухаємо цикад.
(Фото: Людмила Тимошенко, Андрій Бондаренко)
