Львівська пресуха Королевської схожа на німий фільм Ніно Оксілія Сатанинська рапсодія (1915).
Королевська говорить настільки тихо та незрозуміло, наскільки це можливо. Говорить постійно озираючись на можливість підступних запитань і з єдиним бажанням пришвидшити кінець цієї історії. Макабричні танці Королевської салютують підстаркуватій аристократці Оксілія, яка домовилась з підступним дияволом про повернення вічної молодості у її безсмертну душу, і тому зреклась такої непостійної штуки, як любов.
Звичайно, що вічна молодість у житті італійської аристократки моментально зникла з її обличчя з наближенням весілля, оскільки пустотливий диявол завжди геніальний у малопомітних деталях на сторінках таких контрактів з людськими душами. Один погляд у воду підстаркуватим обличчям – і душа італійки відразу ж покинула оте немічне тіло.
Обличчя Королевської немилосердно відфотошоплюють на її бігбордах ледве не до стану новонародженої шкіри. Але зморшки не брешуть і вона вже технічно мертвою приходить на ці вибори. Хтось веселий знову повторив у світовій історії Дітей кукурудзи та прив'язав їх жахливим хвостиком до іміджу Королевської. Діти у тому фільмі під впливом чогось потойбічного постали проти дорослих, так і Королевська, під впливом когось потойбічного, повстала проти старої політики заради політики молодого покоління.
Вона душу й тіло поклала за свою свободу. І от сьогодні Львів спостерігає ці репортажі з пекла, де вона сидить, наче засватана. Сидить і тихенько читає з листочка невідомо що, якось так втілюючи у життя принципи німого кіно. Тільки тепер вже Андрій Шевченко благально відбивається від потенційно незручних запитань, які не дай Боже, можуть вискочити з якогось зіківського кута.
Королевська урочисто повідомляє присутню громаду і дорогу родину про те, що вона у Львові нарешті зрозуміла усю солов'їність української мови. Тому увесь день до пресухи вона щиро балакала українською з Шевченком та іншими гравцями своєї впередної команди. Шевченко скептично зацінив такий сповідальний пасаж Королевської іронічною мімікою, бо до чого тільки не додумається лінивий розум, щоб бути щасливим. Хижацький блиск лівої щелепи Королевської також близький до усвідомлення сезонності таких пасіонарних прагнень своєї господарки.
На цій фантазійно-рекламній хвилі Королевська також договорилась до того, що ніколи не буде домовлятись з регіоналами та комуністами, і як справжня мироносиця припинить політичну війну в Україні та поверне до країни політичну конкуренцію. Присутні бояться наближати до Андрія Шевченка незручні запитання про золото партії. Королевська також сподівається на його спортивне мовчання. Тим більше, що Шевченко – її єдина вундервафля. Суперзброя її майбутнього. Шевченко її електоральний бомбардир та голеадор. Її форвард. Вона за ним – як за воротами.
І поки замилені очі його фанатів мліють від задоволення таким сувенірним задоволенням, вона може сміливо чесати про політику партії, продовжуючи еволюцію падіння українських політикинь: Богословська, Королевська. Наступною, напевне буде, хтось з прізвищем Науківська чи Проффесорська.
Шевченко – її персейний щит, яким вона може затулитись від всюдиприсутнього погляду смерті. Шевченко – бурлак засланий на її Волгу. Він тяжко суне за собою Королевську та усю її команду. Шевченка ніхто не чіпає, тому що він й сам перестрашений до смерті у цьому україномовному Львові, де йому потрібно макаронічно скакати з італійської на російську, щоб ще й перепрошувати за таку рекламну українську.
Шевченко сором'язливо просить вибачити його за перехід на російську мову і свіжа нетерплячка дотику до кумира пробачає йому всі гріхи. Командний анонім у залі підбадьорює Шеву закликом про потрібність розмовляння російською. А відомий політолог Звєрєв збуджено викрикає у зіківське повітря тези про те, що ідея первинна, а мова – це вторинне.
Після пресухи усі забули про Королевську і ломанулись за фотками та автографами. Королевська, певне, ревнує до такої уваги навколо свого другого номера. Але кому потрібні її автографи та фотографії її натруджених обіймів?