Шалавна адаптація румунського фільму Teambuilding з українською мораллю про людяний капіталізм.
Режисер Олександр Кірієнко перетворює закордонну комедію на стрічку без жодного жарту чи навіть натяку на оригінальну можливість пародії.
Перегляд адаптації у певних випадках супроводжує те химерне відчуття кошмару, який ніяк не може припинитися. Стрічка Корпорат, яка приречено культивує власну тупість, є саме таким жахливим випадком.
Румунський фільм Teambuilding (2022) важко назвати ідеалом комедії. Десь трохи дивно, що цю стрічку називають культовою. Навіть на цьому невибагливому тлі її українські адаптатори не втрачають можливості зіпсувати все. У румунів ще якось можна вагатися між тупістю та стьобом, а от в українських творців, звісно, немає жодної такої можливості.
Цікаво, що перед румунською комедією ще був на віддалі чеський фільм Teambuilding (2018), а після неї – її чеська та словацька адаптація Jedeme na teambilding (2023).
З режисером Олександром Кірієнком вже давно все зрозуміло. У його попередній стрічці Вартові Різдва (2025) Святий Миколай штурмував у Києві військову частину з дитиною у сумці. Після перегляду фільму Корпорат десь остаточно можна задуматися над, чому всі ці люди вважають себе акторами.
Українська адаптація вирізняється, а десь навіть й пишається, своєю цнотливістю. За якусь чесноту ще, певне, вважає й свій потяг до моралізаторства про капіталістичне відчуження від праці за Марксом. У румунів все важливе відбувається між рядками, а у Кірієнка – лише грубі сценки з якогось дешевого серіалу (про загублену та віднайдену дочку).
У румунів – це бухалово з кониками, а тут – казочка про користь сімейних цінностей. У румунів – глум з корпоративних цінностей, у Кірієнка – цілий маніфест про маленьких людей, які очманіло бухають та шпехаються лише тому, що не мають доступу до плодів своєї праці.
Совкова цнотливість Кірієнка ще якось прикривається лайкою та матюкливими треками, але від себе не втечеш. Його герої десь обов'язково згадуватимуть карбід, цитуватимуть Біле сонце пустелі (1970) та щось схоже на гайдаївську пісню "Пастой, паравоз". Членкиня наглядової ради помпуватиме босу за прикладом Поліцейської академії. Окремим пеклом у цьому безрадісному фільмі є присутність у кадрі Козловського та Вельбоя.
Кірієнко уникає всієї повноти генітальної аналогії для визначення капіталізму на дошці. Чомусь соромиться зайти на конфліктні терени регіональних відмінностей (у румунів представники компанії були з Бухареста, Клужа, Крайови та Молдови). У нього взагалі відсутня хоч якась адаптація абеткового куні з написом "Вперед, Стяуа!"
Румунського Еміля содомізувала одна домінатрікс у найкращих традиціях ієрархічного капіталізму, а ось дупі головного героя Олеся Пісного нічого не загрожує. Замість нього Ніна Василівна чомусь практикує щось подібне з начальником охорони Ігорем. Якби на його тілі було щось мереживне, то Кірієнка вже десь трохи можна було вважати фанатом Салону Кітті (1976) Тінто Брасса.
Румунський Еміль у фіналі звільняється з фірми, щоб знайти своє покликання у туристичній галузі, де вже босом буде він, а не хтось інший. Пролетарський фільм Кірієнка не може намацати потрібну інтонацію заради хоча б одного вдалого жарту (Дон Жуан із Жашкова навіщось ще згадує свій попередній фільм), а тому підноситься у чомусь на кшталт утопічного комунізму до всеосяжного преображення всіх та кожного.
Олесь Пісний не звільняється, а підіймається кар'єрною драбиною заради капіталізму з людським обличчям та сродної праці за Сковородою. Ерекція, яку він втратив унаслідок корпоративного плазування, повертається назад у неоковирному епізоді зі Сонею (Він: "Здається, я не імпотент", Вона: "Я відчуваю").
Власне, як вже зрозуміло, ці зміни відчуває не лише вона. Після визволення боса до заповітів сімейного життя з темного царства наркоти та безладного сексу, чарівно зміниться й весь його сосисковий (а який ще?) бізнес.
Здається, що далі Кірієнко вже адаптуватиме дікенсівську повість "Різдвяна пісня в прозі, або Різдвяне оповідання з привидами". Замість маппетів у нього буде пес Патрон та РуханкоМен.
фото: dzygamdb.com