Громадський діяч Юрій Кужелюк про актуальні події тижня, що минув, в Україні та світі.
З 8 червня по 12 липня 2012 року в Україні та Польщі проходив чемпіонат Європи з футболу. Талісманами турніру були два хлопчики-футболісти — Славек і Славко. Будували стадіони, туристи їздили через кордон, уболівали, пили пиво, і взаємини між народами здавалися безхмарними. Доктрина Гедройця, здавалося, перемогла назавжди.
Минуло 14 років. Хлопці подорослішали. І вже Славек у Польщі б’є Славка, а то й Марічку, яка сховалася від бойових дій. Ніби справжній польський лицар з романів Генрика Сенкевича. У Польщі з’явився новий, дуже зручний ворог — українці. Вони зараз уразливі, на них можна показати силу і списати всі біди. Це ж не росіяни, чию ракету навіть страшно збивати.
Славек раптово забув про Катинь, про знищення літака з президентом Польщі, про поділи своєї країни, про пакт Молотова–Ріббентропа, про ката польського повстання Суворова, про цинізм Сталіна під час Варшавського повстання 1944 року, про 150 років під російською владою. Йому терміново закортіло знайти поховання прадіда і покарати винних українців. Неважливо, що він не знає ні імені прадіда, ні де той жив. Головне — терміново розкопувати могилу, хоча толком не відомо де вона.
Уже чуємо безперервні повідомлення про напади на українців, звинувачення у всіх гріхах — навіть у тому, що ракети навмисно не збивають, аби вони летіли на Польщу. І взагалі українці, мовляв, від природи різуни, і не дай Боже почути українську мову на вулиці.
Виникає питання: чи можливі погроми українців у Польщі? Можливі. І навіть дуже. Уся ця істерія розкручується правою частиною політикуму за мовчазної підтримки президента Кароля Навроцького. Виборча боротьба наростатиме, і однією з центральних постатей у ній буде аж ніяк не путін і захист Ojczyzny, а Бандера. Антиукраїнські настрої зростатимуть, як і кількість повідомлень про «злочини» та «невдячність» українців.
Джин польського шовінізму і ставлення до українців як до нижчої раси, що тихенько сидів у польській душі і якого покликав президент Польщі, виліз назовні у всій красі. Ми вже чуємо від посадових осіб про «Малопольщу» і «східні креси» — чого раніше не було. Недаремно прозвучала заява путіна, що західні області України відійдуть до сусідів. Натяк зрозумілий: припиніть допомогу — і отримаєте бажане. У 2022-му це розігрували з Орбаном, тепер — з Навроцьким, Менценом і Брауном. Адже є спільна проблема — Бандера і «бандерівці».
Насправді існує дві Польщі. Одна приймала наших людей, розуміла, допомагала і робить це досі. Їй ми безмежно вдячні. Але є й друга — імперська. Вона уявляє себе мучеником, що встає з колін і якому всі щось винні. Вона не може змиритися з тим, що поруч із колишнім кволим сусідом, до якого звикли ставитися з поблажливістю, несподівано виростає потуга — мілітарна, аграрна і, що найгірше, з розвиненим сучасним технологічним ВПК. Потуга, яка має власну думку і напряму, без посередників, спілкується з сильними світу цього. І перше, що приходить на думку: «Nie pozwalam!»
Найгірше, що друга Польща виявилася значно більшою за першу. Такі настрої особливо поширені серед молоді — того підрослого за 14 років Славека, якому засвербіли руки розкопувати могили замість того, щоб готуватися до бою з ворогом, який поряд. Згубність політики ненависті починають розуміти навіть деякі праві. Недаремно колишній прем’єр Матеуш Моравецький з колегами пішли з PiS, який практично злився поглядами з Менценом і Брауном, і, очевидно, створюватимуть більш помірковану праву силу.
А щодо думки "як же це так? Під час війни вони ж повинні розуміти, це ж не може бути!" Може. Після 150 років пригнічення Росією Польща все зрозуміла. І після розгрому Тухачевського (за допомогою українців, до речі) збудувала державу, яка вже сама пригнічувала українців, білорусів і литовців.
Щоб не бути упередженими, згадаймо повоєнні єврейські погроми в Польщі. Лише через три місяці після закінчення війни — 11 серпня 1945 року — у Кракові відбувся погром, в якому загинула жінка, яка пережила Аушвіц. 4 липня 1946 року — погром у Кельцях: 40 убитих, 35 поранених. Таке в повоєнний час відбувалося лише в Польщі — там, де був Аушвіц. І під час німецької окупації не соромилися: погром у Єдвабному 10 липня 1941 року, де вбили понад 300 людей, більшість спалили живцем у сараї, а німці спостерігали збоку. Це до розмов про український колабораціонізм.
Тоді також було дві Польщі. Одна — праведники народів світу — рятувала людей, ризикуючи життям. Друга вигадувала образи і громила. Причина для погромів була надихаюча: «викрадення дітей для ритуальних убивств». Вона ніколи нічим не підтверджувалася, діти знаходилися. І робили це не влада, а звичайні Янек і Зося. Тепер потроху приступає той подорослішалий Славек.
Перед українцями в Польщі постане вибір. Перший — змиритися і терпіти зневагу та погрози. Другий — перебратися в іншу державу. Але там ніхто не гарантує, що подібного не буде в майбутньому. Сучасні США — приклад: під загрозою примусової депортації раптово опинилися понад 250 тисяч біженців. Третій — повернутися на Батьківщину.
До речі, погром у Кельцях став відправною точкою для масового виїзду євреїв до Палестини, де невдовзі проголосили державу Ізраїль. Після всіх жахів Другої світової євреї зрозуміли: тільки своя держава може захистити життя і гарантувати майбутнє. Може, тепер і до нас це дійде. Кожен має право вибирати, де жити. Але варто пам’ятати: до емігранта скрізь і завжди ставитимуться як до людини другого сорту. Своїми вважатимуть хіба що онуків. Так було, є і буде — чужинець завжди під підозрою. Як казав один мудрий чоловік: «Не плутайте туризм з еміграцією».
І не забуваймо про різні категорії біженців. Одні — з прифронтових і окупованих територій, яким нікуди було подітися (хоча багато хто оселився на Заході й у Центрі України і воює на фронті). Але дуже багато «утікали від війни» із західних областей — скористалися «халявою». Згадаймо постійні нарікання: «Тут безнадія, треба виїжджати», «Треба вивозити дітей!», «Тут нема що робити — поїду до Польщі!» Ну от і приїхали. Причина проста: коли одні пішли захищати рідну землю, інші втекли. Погано вчилися в школі. Адже сказав Тарас Григорович: «Бо хто матір забуває, того Бог карає, того люди цураються, в хату не пускають!»
Вибір за кожним. Там краще не буде. А тут — як справимося.