Кулі, як намистини на вервиці: Пам'ять, яка не дає мовчати

Історія українсько-польських стосунків у XX столітті – це історія сусідства, що переходило то у співжиття, то у недовіру, то у дружбу, то у криваву конфронтацію.

Жодна зі сторін не може сказати, що була лише жертвою чи лише кривдником. Ми стояли поруч у полі, у школі, на ярмарку – і поруч стояли на похороні. Саме тому найбільш болючі моменти нашого минулого – це не фронти та не політики. Це моменти, коли сусід підіймав руку на сусіда. 

Саме про це говорить Маріуш Сава у книзі "Pociski jak paciorki różańca" ("Кулі, як намистини на вервиці"). Це книга не про дистанційовану історію для підручника. Це книга про пам'ять, яка досі болить під шкірою обох наших народів. Пам'ять, яку десятиліттями намагалися приглушити, переписати, приховати або подати зручними фрагментами.

Андрій Портнов писав: "Україна і Польща мають спільне минуле, але не мають спільної пам'яті". Книга Сави – це спроба повернути пам'ять її справжнім власникам – тим, хто жив, страждав і вижив у Сагрині та навколишніх селах.

Сава досліджує події 9-10 березня 1944 року, коли Армія Крайова та Батальйони Хлопські провели каральну операцію проти українського населення Холмщини. Це не була "військова сутичка" та не "завоювання стратегічних позицій". Це було знищення мирного населення як "попередження" та "очищення території". Загинуло понад 1200 осіб. Переважно – жінки, діти, старші люди. Ті, хто не мав ані зброї, ані наміру боротися.

Сава не драматизує. Він не вигукує. Він просто розповідає. І саме ця стриманість робить його книгу вибуховою.

I. "Смерть і тривога": День, який не можна забути

Перший розділ книги – це детальна реконструкція трагедії. Сава подає її не як легенду і не як міф, а як послідовність конкретних кроків, команд, рухів. Ми бачимо, як села оточують. Ми бачимо, звідки прийшли загони. Ми бачимо, які хати горять першими.

Використовуючи польські, українські, німецькі та радянські архіви, автор відтворює маршрут колон, плани операції, покази очевидців. Але найважливіше – імена. Історія перестає бути великою та холодною, коли в ній є імена дітей.

Ми читаємо списки домогосподарств, у яких біля прізвища з'являється слово "знищений". Ми бачимо записи в метричних книгах, де життя переривається на десятому чи п'ятому році. Ми бачимо на шкільному фото порожні місця там, де стояли ті, кого більше немає.

У цій частині немає пафосу. Є правда. Вона обпечена, але непохитна.

II. "Духи – Після Сагриня": Пам'ять, яку закривали

У другому розділі Сава показує, як пам'ять про Сагринь здавалася "непотрібною" або "незручною" для різних влад і політичних систем. У Польщі після війни вона не відповідала образу Армії Крайової як національного символу. В Українській РСР про неї не говорили, оскільки радянська історія не визнавала українців як окремий суб'єкт страждання.

То пам'ять залишалась у людей. У тих, хто повертався до згарищ. У тих, хто знав, де лежать їхні рідні, хоча могили не мали хрестів. У тих, хто передавав історію у кухнях і під навісами хат, пошепки, на похоронах і на весіллях.

Сергій Плохій зауважує: "Історія – це поле конкурентних інтерпретацій". Сава показує, як саме інтерпретація, а не подія, ставала зброєю. І як сьогодні починається повільне повернення голосу тим, чиї голоси були втоплені у політиці.

III. Анекс документів: Голоси, що повертаються

Остання частина книги – це понад сто сторінок документів: німецьких рапортів, польських повоєнних допитів, свідчень українців, листів родичів, які десятиліттями шукали, де поховані їхні близькі. Це – не додаток і не архів для спеціалістів. Це – голоси, повернуті в історію.

Тімоті Снайдер зазначає: "Те, що записано – залишається. Те, що не записано – стає зброєю". Сава записує. Він не дозволяє цій трагедії зникнути або стати аргументом у чиїхось політичних руках.

Це розділ, де читач перестає бути спостерігачем. Він стає свідком.

IV. "Ми будуємо мости далі, тому що ми сильніші за минуле"

Аналіз архівних матеріалів та свідчень про трагедію в Сагрині 10 березня 1944 року виокремлює два описи, які розкривають не лише глибину людського страждання, але й проміння людяності серед пекла.

1. Свідчення родини, яка ховалася в льосі та яку вивели живою

У хаосі того дня, коли польські партизани оточили село, одна з родин знайшла тимчасовий притулок у льосі. Льох був тісним, темним і холодним, але він обіцяв безпеку. Коли кроки наблизилися до їхньої схованки, мати, тремтячи, вийшла назустріч солдатам. Замість слів вона показала їхню "кенкарту" – німецький посвідчувальний документ із літерою "U", яка позначала українську національність. Це був знак, що перед ними цивільні, а не боївки УПА. 

Солдат, який стояв перед нею, на мить завагався. Його погляд перебіг від документа до обличчя жінки, а потім до дітей, що ховалися за нею. Він не сказав ні слова, але його мовчання було рятівним. Інший партизан, санітарка, підійшла і, побачивши поранену голову одного з дітей, перев'язала її. Цей жест – перев'язка рани серед криків, вогню і смерті – став символом людяності, яка не згасла навіть у найжорстокіші часи. Родина вижила.

2. Свідчення родини, що вижила у хліві після того, як усе згоріло

Інша родина, яка не встигла сховатися в льосі, знайшла притулок у хліві. Вони чули, як навколо лунали команди: "Palić… Palić…" – і бачили, як полум'я поглинає їхніх сусідів. Коли вогонь дістався до їхньої оселі, вони встигли вибігти з хліва, але вже не впізнали свого села. Те, що колись було домом, стало руїнами. Повітря було густим від диму, а земля – вкрита попелом.

Повернення до села після пожежі було схожим на спуск у пекло. Вони йшли крізь розбиті вікна, згорілі дерева та обвуглені стіни. Але серед руїн вони знайшли одне одних. Це був момент, коли навіть серед спустошення життя продовжувало боротися. Візуальний образ зруйнованого села став метафорою втрат, але також й символом надії, адже там, де залишилися живі, залишилася і можливість відбудови.

Ці два свідчення – про рятунок у льосі та виживання серед руїн – розкривають не лише жах тих подій, але й силу людяності, яка інколи пробивається крізь насильство. Вони нагадують нам, що навіть у найтемніші часи залишається місце для співчуття, і що навіть серед руїн можна знайти шлях до відродження.

Висновок: Правда не розділяє

"Кулі, як намистини на вервиці" – це книга, яка не нав'язує провини та не вимагає каяття. Вона вимагає чесності. А чесність – це перший крок до порозуміння.

Мости не будуються на мовчанні. Мости будуються там, де ми не боїмося глянути в очі правді.

Цю книгу слід читати не для того, щоб сказати: "Хтось мав рацію, а хтось – ні". Її слід читати для того, щоб більше ніколи не опинитися там, де хтось знову скаже: "Це просто сусід. Але сьогодні він – ворог".

Видання: Pociski jak paciorki różańca. Armia Krajowa i Bataliony Chłopskie wobec Ukraińców w Sahryniu… Kolegium Europy Wschodniej im. Jana Nowaka-Jeziorańskiego, Wrocław-Wojnowice, 2025, ISBN: 978-83-7893-349-6.

Фото: oko.press, wikipedia.org, lublin.wyborcza.pl, Фб видавництва KEW