Ретро-вояж Ірини Кульшенко у світлі спогади французької музики.
Другий мініальбом артистки Kulshenka, колишньої учасниці гурту Panivalkova, фокусується на добрих ідеях та речах.
Після хітового треку "Море моє" здавалося, що Kulshenka й надалі триматиме курс цього літнього раювання. Замість цього вона випускає альбом, який цілковито залюблений у французьку музику 60-70-х років минулого століття.
І це добра думка. Різноманіття ніколи не завадить українській музиці. Насамперед добрим є те, що мініальбом "Меланхолія" став сфокусованим та визрілим релізом. На його тлі дебютний мініальбом "Хто захистить від повені дерева?" (2020) видається прикладом не зовсім вдалих поєднань.
Тут вже співає наче зовсім інша людина. Її лірика добре пасує цьому впізнаваному звуку з його кінематографічною аурою, де якщо не Легран, то хоча б Озон. Перший зі своїм світлим смутком відразу накриває хвилями спогадів під парасолькою ("Може завтра", "Листопад"), а другий – тонко крутить своїми іронічними стилізаціями ("Меланхолія", "Затягнулась туга моя").
Françoise Hardy тут варто мати на увазі насамперед (у районі 1968 року), а біля Озона можна пригадати ще щось й зі Marie Laforêt. Цікаво, що досвід гурту Panivalkova цілком би міг допомогти Кульшенко зазіхнути й на щось вертке з репертуару BB (а-ля "Moi Je Joue"), і на щось вар'єтове з тієї ж Арді (хоча б "Swing au pressing" з альбому 1978 року "Musique saoule").
Наразі ж їй ближчим є ця дистанційна та стримана інтонація. Щось, певне, достоту французьке, що добре знає про всю оманливу природу Любови (адже зі всіма подробицями знає про все з іншого боку).