Левик та збереження історико-культурної спадщини Галичини
Головний редактор журналу "Наша спадщина" Андрій Левик про збереження історико-культурної спадщини на Львівщині.
Головний редактор журналу "Наша спадщина", колишній начальник управління охорони історичного середовища Львівської міськради та колишній начальник відділу охорони культурної спадщини Львівської ОДА Андрій Левик про збереження історико-культурної спадщини на Львівщині на засіданні круглого столу клубу "Великий Львів".
Історико-культурна спадщина Львівщини
Почну з цифр і фактів, що дають розуміння про те, яке культурне надбання ми маємо та скільки потрібно зусиль та кваліфікації для того, щоб зберегти спадщину попередніх поколінь. На Львівщині, що є однією з найбагатших областей України на пам'ятки культурної спадщини, знаходиться майже 9 тисяч різних пам'яток-об'єктів, які занесли до Державного реєстру пам'яток чи є рішення про їхнє занесення.
Реально в актуальний державний реєстр занесли лише кілька десятків пам'яток з Львівської області. Цей процес в Києві щось надто затягнувся ще до війни, і нині вже не рухається. Тривалий час, коли працював у Львівській ОДА, я звертав увагу наших археологів на те, що вони багато копають, знаходять артефакти, але не дають пропозицій щодо занесення знайдених пам'яток в Державний реєстр. Тоді археологи принесли мені 300 правильно оформлених пам'яток для внесення в реєстр.
Ми це все перевірили, підготували відповідні рішення, пропозиції до Міністерства культури України, де є дві ради, які це розглядають. І це все ми їм передали. Там все лежало декілька років, а вони все казали, що воно "десь тут лежить". Ось я й пояснив, що таке технічні затримки.Тобто ці пам'ятки не внесли в Державний реєстр чисто з технічних причин. І через то ми маємо нині подібну картину. Тому більша частина пам'яток знаходяться в реєстрах, у переліках тих пам'яток, які визначили пам'ятками місцевого чи національного значення, відповідно, рішеннями Кабміну чи Мінкульту.
На початку 90-х років, і в попередні роки, до прийняття нового закону, рішення про занесення пам'яток місцевого значення ухвалювали обласні ради, потім ОДА, виконкоми. Зараз вони таких повноважень не мають, і тому можуть лише формувати списки нових пам'яток культурної спадщини.
Основні пам'ятки, які є у Львівській області, це пам'ятки архітектури та містобудування. Я вважаю, що новий закон зробив правильно, коли розділив ці поняття. Пам'яток архітектури національного та місцевого значення є майже 4,5 тисячі в області. Далі це пам’ятки історії, яких є 3 800, і гадаю, що зараз їх вже більше є. Пам'яток монументального мистецтва – 305, пам'яток археології – майже 900, а якщо додати ті, про які згадував, то понад 1200.
Пам'ятки національного значення серед пам'яток архітектурних і містобудівних – це приблизно 800-850, місцевого значення – майже 3000. Зокрема, у Львові понад 2000 пам'яток архітектури, з них лише 200 – національного значення, а решта – місцевого. Хоча за час мого головування в управлінні охорони історичного середовища Львова ми максимально робили все для того, щоб практично кожен будинок у Львові, який збудували в довоєнний період часу, міг вважатися пам'яткою архітектури місцевого значення.
Тому що у Львові немає двох однакових будинків дорадянського періоду, і навіть деякі об'єкти сталінського періоду також внесли до переліку пам'яток, їх не багато, але вони є. Львів шалено багатий і цікавий тим, що він практично представлений всіма видами пам'яток з точки зору архітектурних стилів, починаючи з готики. І ці стилі збереглися як в екстер'єрі, так і в інтер'єрі. Багато чого ми не бачимо, оскільки його знищили чи завуалювали, і тепер ці моменти важко виявляти, але є й такі інтер'єри, які повністю збереглися.
Поміж пам'яток монументального мистецтва в області є один пам'ятник національного значення, і це – пам'ятник Адаму Міцкевичу. Пам'ятки археології переважно місцевого значення, лише 14 з них є національного значення, наприклад, Стільське городище, Тустань та інші об'єкти.
Пам'ятки Львівської області сягають 20-22,5 відсотка від кількості пам'яток архітектури та інших пам'яток в Україні. І це серйозна цифра. Львівщина також багата на історичні населені місця. Кабмін у 2001 році прийняв постанову про занесення до переліку історичних населених місць України 55 населених пунктів Львівщини, включно зі Львовом.
Звичайно, що вони мають своє певне трактування і тут є чимало праці для дослідників. Нещодавно мені зателефонували з Самбора, оскільки до них прийшов лист з ОВА з проханням підтвердити те, що датою заснування чи першої письмової згадки Самбора є 1238 рік. Вони обурилися, адже вважають роком заснування свого міста 1241 рік. Я порадив їм звернутися в Інститут українознавства, який дасть довідку про першу згадку Самбора.
Історично населені місця накладаються на поняття малих міст. Колись на Львівщині була програма розвитку малих міст. Вони багаті на культурну спадщину, яка для них є бюджетоутворювальною сферою. Якщо прокласти дороги, то буде можливість приїхати та відвідати культурні пам'ятки в малих містах. 55 – це велика цифра, кожне місто має свою цікаву історію та потребує особливої уваги для збереження. Є міста, які потерпають від "цивілізації", наприклад, Самбір, який забудували настільки, що це важко сприймається в контексті збереження історичного середовища.
На Львівщині ще недавно було 8 заповідників, а зараз вже 11. Заповідник – це наукова установа, я не люблю, коли їх називають КЗ ЛОР, тому що комунальний заклад – це комунальний заклад, там можна і сік тиснути, і сало солити, а заповідники переважно є історико-культурними заповідниками – це наукові установи.
У Законі про охорону культурної спадщини чітко виписали механізм утворення заповідників. Мені досить прикро було, коли останні з утворених заповідників (Стільське та Пліснесько), де я працював, створили відповідно до закону про охорону культурної спадщини як наукові установи, але через рік їх заставили перереєструватися як КЗ ЛОР. А коли керівника управління на сесії запитали про те, чи мають вони якесь майно обласної ради, то він відповів, що ще не мають, але матимуть. І це смішно, оскільки будь-який заповідник має право набувати майно. І якщо обласна рада передала йому майно на певних умовах, то це не значить, що заповідник має ставати комунальним закладом.
Вважаю, що це якщо не понижує, то принижує статус цих закладів. Музеї, заповідники – це наукові установи, які мають займатися дослідницькою, популяризаторською роботою, їхнє фінансування має бути комплексним. Так і пам'ятки, які можуть бути національні чи місцевого значення, але можуть бути у приватній власності.
Отже, на Львівщині є 11 історико-культурних та історико-архітектурних заповідників.
У Львові в 1975 році створили Державний історико-архітектурний заповідник. Наразі заповідник залишився, попри те, що свого часу було розпорядження про його ліквідацію. Згодом, щоправда, пояснили, що ліквідовують не заповідник, а дирекцію, якої не було. Заповідник – це територія, що повинна мати відповідний статус. У заповідник також би мала бути дирекція.
Львівський заповідник має свою історію. Він був державним до 1990-го року, коли Львівська обласна рада заявила про те, що вона не може утримувати цей Державний заповідник. Тоді Львівська міська рада й прийняла цей заповідник, який фактично перетворила на Управління охорони архітектурної спадщини та надала йому функції заповідника. З часом ці функції десь трохи загубилися, і тоді й постало питання про відновлення заповідника. Але це окрема тема.
Державний історико-архітектурний заповідник у Жовкві має подібну історію. Був державний заповідник, був директор Володимир Герич, і от тепер, коли прийшла нова влада та новий міністр культури, то вони вирішили, що Жовкві заповідник більше не потрібен. Дирекцію ліквідували, а заповідник став філією Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького.
На Львівщині також діють: історико-культурний заповідник Тустань, історико-культурний заповідник Урич, історико-культурний заповідник Белз, музей-заповідник Личаківський цвинтар, історико-культурний заповідник у Нагуєвичах, музей-заповідник Олеський замок, музей-заповідник Золочівський замок, Історико-культурний заповідник Давній Пліснеськ, Стільське городище та Древній Звенигород.
Заповідник – це наукова установа, яка може набувати інші об'єкти, наприклад, об'єкти ЮНЕСКО. Заповідники розташовані у різних частинах області, і вони мали б опікуватися всіма безгосподарними об'єктами, брати їх на баланс і використовувати у своїй праці. Заповідники потрібно фінансувати. Більшість з них, окрім національних і державних, фінансуються з обласного бюджету. У нас національних немає, а тому можу лише сказати, що до такого типу потрапила Жовква, коли її внесли до складу Національної галереї мистецтв. Тобто заповідники – це величезний потенціал, що має багато функцій, які можна використати для зберігання та популяризації культурної спадщини.
Хочу наголосити на ще одному пласті багатства Львівщини – замках. У державному реєстрі є 10 замків: Бродівський, Добромильський (законсервований ще у 19 столітті), Жовківський, Золочівський, Львівський (руїни, триває часткова реставрація), Олеський, Свірзький, Старосільський, Підгорецький та Поморянський. Фактично вісім замків мають користувачів. Бродівський – частково, Поморянський – не використовується (там колись було училище). Всі замки мають потребу в реставрації та ревіталізації.
Олеський замок почали реставрувати ще в 60-х роках минулого століття, і у 1985 році там відкрилася філія галереї, що є найбільш популярним об’єктом за межами Львова.Коли ще був живий Борис Возницький, то він постійно нарікав на те, що взимку немає чим палити у замку, немає світла чи інших речей, коштів на фінансування охорони. Виявилося, що всі кошти, які заробляє замок, йдуть у загальний державний бюджет та ніколи прямо не повертаються до замку. Хоч цих коштів було б достатньо для того, щоб повністю утримувати замки та проводити в них реставраційні роботи. Тому Возницький неодноразово звертався до меценатів, які робили ремонти та реставрацію.
Я не знаю, чи сьогодні хтось зможе сказати, яким є туристичний дохід держави, і як він згодом вертається до тих, чиї пам'ятки експлуатують для розвитку туризму. Це неправильно, подібні речі потрібно змінювати на рівні Верховної Ради України. Замки та палаци мали невизначену територію, але за участі Возницького її таки визначили, оскільки це важливо для її використання.
Особливе місце серед об'єктів культурної спадщини належить церквам. У 2009 році розпочався проєкт "Дерев'яні церкви України і Польщі в Карпатському регіоні". Створили робочу групу, що напрацювала матеріали та об'єкти, які рекомендувала внести до переліку ЮНЕСКО, Загалом підготували понад 30 об'єктів лише на заході України, хоча спочатку йшла мова лише про Львівську область. Але фахівці, насамперед Василь Слободян, Микола Бевз, Юрій Дубик, покійний Володимир Швець та інші вирішили залучити Закарпатську та Івано-Франківську область.
З цих областей на фініші додалося по два об'єкти, і так ми мали 8 об'єктів, які запропонували до переліку ЮНЕСКО. Цей процес завершився, з Львівської області до переліку ЮНЕСКО внесли церкви у Потеличі, Жовкві, Маткові та Дрогобичі. Це багатий потенціал. Ми зробили чотири збірники "Шляхи дерев'яної церковної архітектури", де позначили всі об'єкти культурної спадщини, які є на маршрутах до церков ЮНЕСКО в області.
У 2013 році у Пномпені (Камбоджа) прийняли рішення ЮНЕСКО про внесення цих об'єктів до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Це також й 8 церков від Польщі. З польського боку, до речі, ті дерев'яні церкви також є нашими, українськими церквами, але на території Польщі. І 13 грудня 2013 року у Палаці Потоцьких відбулося вручення представникам церков сертифікатів ЮНЕСКО.
Адміністративно-територіальна реформа та збереження культурної спадщини
У другій частині я акцентую на тому, як адміністративно-територіальна реформа впливатиме на збереження культурної спадщини та що потрібно робити владі різного рівня для того, щоб зберегти багатство, яке ми маємо на Львівщині. У 1997 році Україна долучилася до Європейської хартії місцевого самоврядування 1985 року. Тоді ж ухвалили й відповідний закон. Хартія почала діяти для України з 1 січня 1998 року.
У наступні роки в Україні прийняли декілька законодавчих актів, що торкалися регулювання місцевого самоврядування. Конгрес місцевих і регіональних рад Європи ухвалив Рекомендації з місцевої та регіональної демократії в Україні. І в Україні зараз відбувається імплементація рекомендацій, які передбачає цей документ.
Адміністративно-територіальна реформа фактично відбувалася у 2015-2020 роках. Замість 11 000 місцевих рад сформували 1 469 спроможних територіальних громад, а замість 490 районів – 136 нових районів. Фактично відбулося укрупнення найнижчої ланки місцевих рад і районів.
У квітні 2014 року уряд ухвалив концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні. Це стало початком реформи. Реформування відбувалося за погодженням з місцевими радами, враховуючи їхню спроможність надалі бути самостійними під час виконання функцій, що покладені на них законом про місцеве самоврядування та іншими законодавчими актами.
У лютому 2015 року Верховна Рада України прийняла закон про добровільне об'єднання територіальних громад. У квітні 2015 року Кабмін затвердив методику формування спроможних територіальних громад, що передбачала те, що внаслідок добровільного об'єднання громади будуть здатні самостійно чи через органи забезпечувати належний рівень надання послуг у сфері освіти, охорони здоров'я, соцзахисту, ЖКГ з урахуванням кадрового забезпечення, а також розвиток інфраструктури одиниці.
Як ви бачите, у цьому переліку є послуги у різних сферах, зокрема й культури, але не згадали культурну спадщину. Хоча пласт культурної спадщини величезний – понад 130 тисяч об'єктів культурної спадщини. Фактично, збільшилися не лише громади, але й райони. Також відбулися й перші вибори у 2015 році, що започаткували формування нових рад на нових засадах. У грудні 2020 року Кабмін видав розпорядження про реорганізацію та утворення РДА. Реорганізація районів розпочалася з грудня 2020 року.
Повноваження старих адміністрацій переходять до нових адміністрацій, зокрема, й функція державного контролю на відповідних територіях. Саме за РДА залишився державний контроль за охороною пам'яток історії культури та збереження житлового фонду. Місцеві державні адміністрації також організовують охорону, реставрацію, використання об'єктів пам'яток архітектури, містобудування, палацово-паркових, паркових та історико-культурних ландшафтів та погоджують землеустрій (мова про наявність пам'яток археології для проведення експертного висновку перед наданням земельної ділянки).
Однак закони, що регулюють місцеве самоврядування, не змінилися. Управління галузями ОТГ відбувається також відповідно до інших законодавчих актів, згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм забезпечуватиметься й охорона культурної спадщини в ОТГ. Це означає, що, крім того, що в Конституції є стаття 54, яка декларує те, що культурна спадщина охороняється законом, є ще закони про охорону культурної спадщини, археологічної спадщини, про архітектурну діяльність тощо. Структура охорони культурної спадщини формується переважно на основі закону про охорону культурної спадщини.
Наш закон чудовий, його добре виписали, залишається тільки політична воля, щоб ним користуватися. Хоча, на мою думку, частину повноважень центральних органів влади можна було б передати на місцевий рівень. Хоча б повернути обласним радам функцію занесення об'єктів до переліку об'єктів місцевого значення та надання дозволів на відновлення земляних робіт. Наприклад, на вулиці Бандери у Львові зупинили на 2 місяці земляні роботи, оскільки це повноваження Міністерства культури, вони дають дозвіл на початок та продовження робіт.
