Юний репер відроджує всі види “білого підліткового суму” – емо, готика, грандж в упаковці клауд-репу та секонд-хенді семплів “альтернативного року” 1990-х.
Останніми роками в авангарді мейнстрімного хіп-хопу відчувався потужний струмінь ледь не готичної меланхолії. Татуйовані гангстерські пики типу OG Maco час від часу збивалися у своїх чітких читках кудись в бік плаксивих балад, змушуючи музкритиків говорити ледь не про відродження старого-доброго гранджу у самому серці хардкорного високооктанового трепу.
Присмак темної жовчі перейшов у сучасний хіп-хоп у спадок від низової південної хвилі, South Side. Гранджеві нотки тут не заважають, а навпаки додають особливого лоску, як дорогі картаті сорочки та фабрично рвані джинси – очевидне переосвоєння Курта Кобейна, – які на правильних олдскульних реперах навіть уявити не можна було, будь вони з іст-сайду чи вест-сайду.
Сєрмяжна правда білих підлітків вже давно обертається в орбіті чорного репу. І нове підліткове "біле атріцалово" – це вже не кеди і хрип струн у дисторшині, а кеди і драйвовий нєрвняк високих бітів, що перебираються басовою лінією немовби намистини наркоманських чоток для заспокоєння ізмєни.
З початку десятих роль такого собі сучасного Кобейна, що задовольняв екзистенційну юнацьку тугу молодого покоління, виконував, зокрема, білий патлатий чувак з паганялом Bones.
Його емо-готичний месидж чудово наклався на рівний грув мінімалістичного трепчику і це вже можна було назвати потужним проривом та черговою метаморфозою білого "альтернативного" спадку у епоху чорного поп-авангарду. Хоч Мерілін Менсон цього би, може, і не зрозумів.
Але Bones виявився лише предтечею.
Можна було піти набагато далі – вживити в перестук люгерівських барабанчиків плоть гранджового та пост-гранджового надриву білих дев'яностих, вигнути речитатив під лекала вокалу тих же ж Нірвани чи Alice In Chains. Відверто пошлюбити dab і grunge, як рівноправних партнерів.
Це зробив Lil Peep – нова зірка незрозуміло якої сцени.
Критики ще не визначилися як ставитися до нього – як до геніального голосу молодого покоління чи як до трешового переспівувача попсових трендів.
Але всі зауважують одне – пісні Ліл Піпа мають непереборний магнетизм та залізний шарм, що пробиває будь-які упередження.
Це тупо затягує – проста темнувата емо-готика накладена на наркотичний дебовий грув нового хіп-хопу та на засемпльовану класику альтернативного року 90-х. У підсумку маємо щось більше аніж сума доданків. Якась добре викарбувана бентега, один з її базових різновидів.
Це гідна низова відповідь "високому" суму Лани Дель Рей, складена, втім, за подібною схемою. Але ця схема діє і бере в полон навіть зачерствілі душі – запозичені спогади старшого брата/сестри про його/її юність, аскетично-дозоване наслідування модному саунду, романтично-цинічні тексти про головне – любов, смерть, наркотики.
Це музика, майже вся переписана впереміш, то зі старої касети старшого брата, то із звуків, що доносяться з вулиці. У ній знову маніфестує себе вічне явище підліткового гніву.
Причому, зі справжньою юнацькою нахабністю та самовпевненістю Ліл Піп не криючись краде стару музику, старі інтонації, але в усьому краденому та модному чомусь виникає і щось нове, щось, чого раніше таки не було. Точніше, те, що було завжди і що знову і знову з'являється, не важливо, в якій формі – вічна автентичність перших екзистенційних подряпин, якій пасують будь-які неавтентичні крадені шмотки.
Навіть якщо ти назвеш це максимально абсурдно і тупо, як приміром, називає свою музику Ліл Піп – Alternative Rock.
Зі своїми "альтернативницькими" фетишами Ліл Піп не стоїть осторонь сучасного хіп-хопу. Його майданчик вже добре витоптаний іншими гострими молодими хіп-хоп виконавцями, що саме зараз вписують меланхолію та ностальгію у базовий код репу, посуваючи OG-мачизм десь трохи убік.
Rae Sremmurd, ILoveMakonnen, Madeintyo – усі вони аж ніяк не намагаються наслідувати старших пацанів по сцені, не прагнуть стати такими як ті. Вони пробують зафіксувати якусь суто свою "юну правду" і ця правда відрізняється від правди старшаків.
Ліл Піп зі своїм явним гранджем їм набагато ближчий аніж Тупаки Шакури, Снуп Догги, Каньє Вести чи навіть Гуччі Мейни (хоча його можна і запросити на фіти).
І це дуже цікаво. Це якийсь живий гібридний бульйончик, у якому щось булькає та парує просто на наших очах, хоч зовсім невідомо чи ці потічки зіллються у якийсь ширший оформлений феномен.