На презентації у Львові шостого випуску журналу "Спільне", присвяченого гендеру і праці, дослідниці-феміністки говорили про взаємозалежність між становищем держави на міжнародній арені та становищем жінки в суспільстві.
А також про те, чому ж в Україні немає традиції підважування мовної норми та чого шукають американські чоловіки в шлюбних турах Україною.
У презентації журналу, який відбувся у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи 14 червня, взяли участь дослідниці, що водночас є авторками статей на гендерну тематику.
Дослідниця Тамара Марценюк, яка є викладачкою кафедри соціології Києво-Могилянської академії а також питань, що пов'язані з нерівністю і дискримінацією, наголосила, що ідеєю проекту журналу "Спільне" є так звана низова ініціатива – проведення міждисциплінарних досліджень, що виходять за межі вузькоспеціалізованих вітчизняних журналів, і ВАКівських в тому числі. Ідея випуску журналу зародилась в середовищі київських соціологів. Вона передбачає дослідження науки заради змін у суспільстві, відтак дослідники можуть бути ще й активістами громадянського суспільства.
"Ця ідея – в дусі критичної теорії. В західних суспільних науках вона є лівоорієнтованою. Головне – звернути увагу на державну політику, на економічне підгрунтя і подивитись, якою тут є роль держави, роль економічного чинника, а не просто бажань чи небажань тих чи інших людей", – розповіла Марценюк.
Вона наголосила, що основним акцентом нинішнього номеру є пошук відповіді на питання, що таке "праця", зокрема, розподіл між її продуктивними і репродуктивними видами. За її словами, продуктивна праця в суспільстві цінується набагато більше, ніж репродуктивна. В той же час, репродуктивна праця, куди входить догляд за дітьми, за різними людьми, хатня робота – це те, що не оплачується і має низький статус.
Автори журналу намагались розглянути економічний аспект гендеру. Для цього, за словами Марценюк, дослідники взяли інтерв'ю у шахтарки, яка є активісткою профспілки, зокрема, гендерного комітету однієї з профспілок, а також переклали працю англійської дослідниці Ненсі Фрейзер.
При цьому, як зазначила Марценюк, жінки-шахтарки є яскравим прикладом використання дешевої резервної робочої сили.
"Коли державі вигідно – відбувається пропагування образу жінки абсолютно у всіх професіях, ми спостерігали це у воєнний час. Коли ж є достатньо чоловіків, то держава згадує лише про основну роль жінки як матері. Мало хто знає, але сьогодні в Україні є список, що складається із 500 професій, заборонених для жінок", – наголосила вона.
Дослідниця розповіла і про дослідження Барбари Еренрайх, яка методом "включеного спостереження" досліджує комерціоналізацію догляду хатньої роботи. Інша група студенток, за її словами, дослідила форуми мамів з малими дітьми які працевлаштовані або ж шукають роботу.
"Дуже часто для роботодавців жінки дітородного віку – це потенційно вагітні. І часто порушується законодавство, в них запитують про плани і держава тут насправді має подвійні стандарти. З одного боку, від жінок в Україні очікують покращення демографічної ситуації, з іншого – бачимо, що тягар материнства і далі залишається на плечах жінок", – каже Марценюк.
Йде мова у журналі і про такий капітал, як тілесність. Зазвичай говорять про традиційні капітали – такі як владу чи гроші, однак якщо немає можливості використати їх, використовують тіло. Цієї теми стосується стаття анонімної секс–працівниці з Австралії, яка спростовує стереотипи про жінку комерційного сексу як жертву.
Дослідниця Олена Синчак поділилася своїм досвідом вивчення такого явища, як фемінітиви в українській мові. Вона зазначила, що фемінітиви – такі слова, як "виборчиня", "філологиня", "прем'єрка", не потрапляють в офіційний вжиток в українській мові. Це, на її думку, зумовлено із ставленням до мови, яке панує в конкретному суспільстві.
"Країни, у яких до мови ставляться, як до прагматичного засобу спілкування, легше піддаються під мовне планування, швидше змінюють мову, бо в них підхід до мови більш егалітарний. В Україні мова сприймається як національний скарб і будь-яке втручання в нього є просто гріхом перед Богом... Просто світ розвалиться, якщо ми додамо до "прем'єра" оце "к", – розповіла Синчак.
Це, за словами дослідниці, допомогло виявити, що мова не є таким вже зовсім нейтральним феноменом, як прийнято вважати. В ній виявляються закладеними певні політичні механізми – вона самою своєю структурою визначає щось як статусне і престижне, а щось – як менш вартісне.
Як приклад вона навела слова "акушер" і "акушерка": якщо "акушер" – це професійний лікар, то "акушерка" – це жінка із середньою медичною освітою, яка може брати участь у пологах, так само "секретар" і "секретарка" – може бути "секретар ООН" чи "держсекретар США", натомість "секретарка" – це жінка, яка веде ділову переписку чи діловодство, і її статус є значно нижчим.
"Дуже рідко ми можемо побачити оголошення – "потрібні на роботу прибиральники". Разом з тим, дуже рідко можна почути, що потребують "директорку" чи "менеджерку". І може дійти до казусних речей, коли директоркою є жінка, але про неї кажуть "директор сьогодні не зміг приїхати, бо народив", – розповіла Синчак.
Використання фемінітивів, на думку дослідників, тісно пов'язане з ринком праці – на основі їх вживання видно, де жінок хочуть бачити, а де – не хочуть. Відтак виявляється логічним зв'язок між потраплянням фемінітивів до мови і неможливістю для жінок влаштуватись на керівні посади.
Синчак посилається на дослідження, в якому обгрунтовується, що сприйнятливість мови до фемінітивів опирається на три фактори:
1. ставлення до жінки в суспільстві;
2. прийнятих у суспільстві взаємин між статями;
3. від активності жіночого руху та його спроможності артикулювати ці проблеми.
Виходить, що в Україні щоденно, в кожному документі відбувається освячення старої норми, згідно з якою жінку не можна називати жінкою, якщо це якісь вищі чи більш статусні посади. Переривання ж цього зачарованого кола сьогодні відбувається на рівні персональних позицій людей, кількість яких поки що незначна. Проте на рівні великих інституцій змін не відбувається.
"В університеті Франка неможливо подати жодного документу, в якому жінка названа інакше, ніж аспірант чи викладач. У нас нема традиції підважування норм, у нас є традиції їх дотримування. Позиція вживання фемінітивів допомагає нам аналізувати ці норми, їх переосмислювати і критично ставитись до них. Звісно, це не змінює ставлення до жінки в суспільстві, про те ще допомагає переозначити, що тут щось не так і просто проартикулювати, що є якась проблема", – резюмувала дослідниця.
Соціологиня Тетяна Бурейчак у Швеції досліджувала гендерну рівність і трудові репродуктивні ресурси у цій країні, про що йдеться у її спільній з Тамарою Марцеюк статті для журналу.
Вона намагалась по-іншому подивитись на Швецію, яка дуже часто наводиться в українських гендерних дослідженнях як найбільш успішний приклад втілення політики гендерної рівності і, одночасно як держава загального добробуту.
За словами Бурейчак, Швецію часто пов'язують із такою моделлю як декомодифікація – зменшення узалежнення індивідуального добробуту від ринкових сил. Це передбачає те, що держава у всілякий спосіб намагається пропонувати певний соціальний захист, який може захищати людину від більш негативних впливів ринку, а здійснюється, до прикладу, через пропозицію безкоштовної вищої освіти, пенсійний захист.
Держава активно інвестує в розвиток людського капіталу, починаючи з ранніх років життя – дитячих садків, і закінчуючи інвестуванням в розвиток науки. Це система, яка передбачає досить тісну співпрацю між профспілками та асоціацією роботодавців, що, своєю чергою, до прикладу, регулюють рівень заробітної плати чи виплачують достатньо щедрі дотації по безробіттю.
Ще один важливий елемент, про який згадується у статті – це політика гендерної рівності, яка у випадку Швеції займає досить-таки центральну позицію. На прикладі Швеції, наголошує дослідниця, ми бачимо втілення усвідомлення важливості не лише продуктивної праці, але і репродуктивної – тобто праці, що здійснюється у приватному просторі і пов'язана з доглядом.
Швеція. розповіла Бурейчкак, виявилась однією з країн-піонерів, які надають декретну відпустку чоловікам, таку ініціативу вперше здійнили в 1974 році. Що характерно – ця декретна відпустка має розподілятись між двома партнерами – якщо вона складається із 480 днів, то, принаймні, 60 днів з них повинен використати інший партнер. При цьому, аби реально зробити це можливим, під час декретної відпустки виплачується 80% заробітної плати.
"Попри те, що ми аналізуємо переваги цієї системи, ми звертаємо увагу і на її недоліки. Попри впровадження цієї політики, чоловіки залишаються менш включеними в процес догляду за дітьми. Інша проблема – це достатньо сегрегований ринок праці – чоловіки більшою мірою є залученими до високих, статусних посад, хоча тут ситуація більш збалансована в порівнянні з Україною. Так само є і горизонтальна сегрегація – коли чоловіки більше залучені у технічні професії, сферу ІТ-технологій", – наголосила дослідниця.
Ще одна проблема, за її словами, пов'язана з міграційною політикою – сьогодні у Швеції мігранти складають 16% населення. І саме жінки-мігрантки стають об'єктом такого колоніального ставлення, колоніальних дискурсів і виглядають досить-таки пасивними жертвами, які потребують перенавчання, просвітлення з боку прогресивної шведської держави. І, в свою чергу, це досить таки часто відображається в тому, що голоси цих жінок часто залишаються непочутими. Ці жінки не представлені в політичному просторі і на ринку праці вони закріплені за менш престижними професіями.
"Нашою метою не було розкритикувати "шведську утопію", а натомість показати, як багато зусиль потрібно вкласти, аби щось змінити у соціальній системі. І що для появи якихось істотних змін, потрібні не лише зміни в дискурсі, а й значні матеріальні вкладення – зміни в роботі соціальних інституцій, створення соціальної інфраструктури", – резюмувала дослідниця.
Культурологиня, антропологиня та урбаністка Надія Парфан поділилася своїми враженнями від співпраці з американським кінорежисером, який знімав фільм про так звані "шлюбні тури" іноземців в Україну.
За словами Парфан, вона працювала як "польова продюсерка": в той час, як режисер працював з чоловіками "по той бік океану", їй слід було побудувати роботу з героїнями. Фільм зараз на стадії фінального монтажу і, швидше за все, він буде називатися Love me – як однойменна шлюбна агенція, а також один із найбільш відвідуваних сайтів.
Дослідниця розповіла, що цікавилась в американських чоловіків, чому вони вирушають в такі тури, і в основному отримувала відповідь, що українські жінки більше спрямовані на традиційні сімейні цінності. Схожу відповідь вона отримувала і від українських жінок – американські чоловіки більше дбають про ці ж цінності, ніж українські.
Також Парфан наголосила, що їй, як науковчині, близький підхід третьої хвилі фемінізму, який говорить про інтерсекційність пригнічення жінок – ми не можемо говорити про побудову гендерної рівності всередині країни, коли є більша, глобальна нерівність між, до прикладу, Україною і США.
У своїй статті, як наголошує Парфан, вона звернула увагу на інформаційний капіталізм, на визначальну роль нових медіа. Адже в цій індустрії продаються картинки дівчат, яких всіма силами заманюють сфотографуватися і потім без їх відома і від їхнього імені з ними листуються.
"Я сама була свідком таких чудових побачень, коли брала в них участь як перекладач. Бувало, чоловік приїжджав до жінки і освідчувався їй в коханні, наводив цитату з її "улюбленої" книжки, а вона не розуміла, про що він говорить", – розповіла Парфан.
Відтак, наголошує дослідниця, вона намагалась показати проблему із західними сімейними цінностями, те, як вони переплітаються із культурою споживацтва і творять стійку ізольовану соціальну одиницю, досить сильно ізольовану від іншого суспільства. Ця одиниця великою мірою спрямована на те, щоб купити свій міський будинок, придбати машину, взяти кредит, відправити дитину до школи тощо.
Інше варте уваги явище – це фемінізація бідності. Воно полягає в тому, що в другому і третьому світі жінки стають все біднішими. І потік бідних жінок з другого світу в перший світ – це, свого роду, горизонтальна мобільність, дуже складний вибір між тим, аби поневірятись у своїй країні на низькій зарплаті бухгалтерки, вчительки чи медсестри чи бути там хатньою робітницею або ж секс-працівницею, себто перейти з продуктивної сфери у репродуктивну.