Громадський діяч Юрій Кужелюк про актуальні події тижня, що минув, в Україні та світі.
Минулорічна липнева криза з НАБУ і САП нічому не навчила. Через рік — знову ті самі граблі. Так хотілося зіграти в наперстки, але черговий раз — штанга.
Хоча Єрмака вже ніби немає, стиль продовжується. Цікаво, хто тепер є головним порадником таких комбінацій у дусі Путіна та Трампа.
Заміна уряду справді назріла. Кандидатура прем’єра виглядала серйозно, склад — більш-менш прийнятно. Суспільство вже почало вірити, що наш найясніший цісар нарешті навернувся на путь істинний. І тут — фінти з Федоровим, Клименком і призначенням Свириденко послом у США. Знову, як казав класик: «Так це ж вже було!» А народна фраза «Боже, яке кончене!» пасує якнайкраще. Результат — проблема на рівному місці. Створюємо — і мужньо переборюємо.
Тепер треба терміново думати, як повертати Федорова і що робити з Сирським. Знайти людину, яка візьме на себе командування військами на 1200-кілометровому фронті в такий складний період, — завдання не з легких. Інтенсивність боїв говорить сама за себе: щоденні втрати росіян сягнули 1300–1500 солдатів проти звичних 800–900.
Безперечно, Сирський — командувач старого гарту. Уже підросли молодші, прогресивніші генерали. Але в такій війні досвід і «чуйка», що виробляється роками, важать дуже багато. Як каже народна мудрість: молоді коні міцні й швидкі, але можуть понести й розтрощити віз. Старий кінь тягне слабше, зате борозни не псує.
Особливо коли згадати, що саме Сирський безпосередньо керував обороною Києва та Харківським наступом за часів командування Залужного — і ніхто не назве ці операції невдалими. А тепер він загруз у політичних інтригах і став гальмом для розвитку Збройних сил.
Перед президентом постала складна дилема: знайти людину, яка, по-перше, не розвалить оборону, а по-друге, виведе армію на новий рівень, що давно назріло. Помилка тут може бути фатальною. Недаремно Зеленський проводить консультації з вищим командним складом, але чомусь лише з Палісою, без участі Сирського.
Конфлікт між Федоровим і Сирським відомий давно. Це класичне зіткнення поколінь: технократичний підхід проти армійського консерватизму. У стартапах нормально, коли з десяти злітає один. В армії таке неприпустимо. Потреба швидких рішень наштовхується на принцип «сім разів відміряй — один відріж». Але рішення все одно доведеться приймати президенту, і воно вплине на всіх нас.
Втім, це не перший такий конфлікт. Згадаймо протистояння Хомчака і Тарана, після якого Хомчака замінили на Залужного (вдало), а Тарана — на Рєзнікова (штанга). Можливо, проблема закладена системно — у нечіткому розподілі повноважень чи інших інституційних прогалинах. Це теж варто виправити, щоб уникнути третього випадку.
Але головною причиною звільнення міністра оборони, схоже, було інше. Колись Леонід Кучма звільнив Євгена Марчука «за формування політичного іміджу». Тепер те саме. За червневими даними КМІС, баланс довіри до молодого міністра склав +29%, у президента — +27%. Крім того, про Федорова на посаді міністра оборони дізналося 78% українців.
Це й стало ключовим тригером. Згадаймо звільнення Залужного, Кулеби, Малюка, ревнощі до Буданова та Кіма. Усі вони «формували політичний імідж» — тобто спілкувалися з суспільством і здобували довіру. У Європі це вважається нормою й обов’язком ефективного керівника. У нас же — прерогатива найяснішого цісаря. Крапка.
Сам того не бажаючи, Зеленський створив собі, можливо, найсерйознішого конкурента. Раптом з’явився кумир: молодий, просунутий технократ. На контрасті із Залужним (який далеко), Будановим (який несе негатив ОП) і «старим» Зеленським. До того ж «репресований» президентом — а ображених в Україні люблять. Картина 2019 року повторюється. Гасло «Потрібні зміни!» напрошується саме собою. І це при тому, що Федоров був серед тих, хто привів Зеленського до влади. На Порошенка цього разу не спишеш.
Такий результат наперсткової гри. Цікаво, чи соратники, які планують такі ходи, хоч трохи розуміють суспільні настрої і продумують наслідки, чи бачать лише те, що хочеться бачити?
Але, як кажуть, немає такого поганого, щоб на добре не вийшло. Рішення щодо армії все одно треба було приймати. Проблем накопичилося багато. А спровоковані масові акції жорстко нагадали владі: навіть під час війни не можна виходити за береги. Схоже, влада це почала розуміти. Сподіваємося — хоча б до наступного липня.