Любовний роман Галини Вдовиченко намагається цнотливо прикривати фіговим листочком свою порнографічну схематичність.
Плаксиві історії про неземну любов під час історичних подій когось зі Сходу, а когось із Заходу (під неодмінним гаслом "Схід та Захід разом") відразу були приречені на жорстоку карикатурність, а тим більше коли кількість таких лавсторій сягнула свого історичного дна. Маніакальна зацикленість на тому, що він чи вона зі Сходу, а вона чи він зі Заходу нагадує позу 69, найбільш сприятливу для оральних маніпуляцій для усіх учасників процесу, можливо, саме тому у головного героя "Маріупольського процесу" псевдо "Француз".
Після дитячої книги "36 і 6 котів" на мить здавалося, що журналістка газети "Високий замок" Галина Вдовиченко може швидше, вище, сильніше, але "Маріупольський процес" – ще той зразок дешевої та сердитої кон'юнктури та халтури. Так пишуть для малих нерозумних дітей, а це і є парафією попсового конкурсу "Коронація слова", де роман Вдовиченко переміг цього року в номінації "Гранд-роман".
Інтервенція Вдовиченко на територію потрійної карикатурності неодмінно супроводжується непотрібним для її патріотичного роману сміхом. Може Вдовиченко так стібеться, тому що неможливо писати так і про це настільки серйозно, хіба що б вона працювала в традиції Монті Пайтона. Війна з Росією – це свята тема, там люди гинуть, а тут така порнографія на майже триста сторінок. Хоча на війні немає нічого святого, і тому щось не особливо було помітно, щоб хтось завадив Вдовиченко проштовхувати мертву естетику хіпстеризму у дитячі маси.
Фарсовість "Маріупольського процесу" помітна вже на обкладинці, де слоганом палає пафосне "Він. Вона. Війна", що відразу нагадує про комедію Рея Куні "Він, вона, вікно, покійник". Тут знову відчутна неможливість Вдовиченко взяти потрібну інтонацію, де відразу починає розповзатися вся схематичність, штучність, псевдопоетичність її роману.
Український солдат Роман (зі Львова) стає рабом у сєпарки Ольги (десь з-під Маріуполя, хоча, схоже, що вона ще не під ким не була), і це, якщо й натякає якось на історію Ромео та Джульєтти, то моментально потрапляє на територію побутової містики та важкого жіночого життя, повсякденного страждання, де Ольга, то на кісточку наступить, то руку обпече, бо де ж той, хто її аж під хатиночку на руках донесе? Тут дещо відчувається садо-мазохістична школа Марії Матіос з її експлуатацією страждань.
Навколо Ольги та Романа періодично витає плаксивість православного кітчу. Ольга, наприклад, сама дивується, коли несподівано просить (не вона просить, а Небеса просять) віддати їй полоненого укра у рабство ("Наче хтось легенько торкнувся її правого плеча, і вона, немов з чужого голосу, повторила..."), а Романові Ольга вперше являється Дівою Марією у прозорому платтячку.
І це, нормально, бо якщо австрійські героїні Ульріха Зайдля дозволяють собі мастурбувати розп'яттям Христа, то чому побожні галичани не можуть собі дозволити трохи богородичної еротики. Закрита територія сільського подвір'я перетворюється на рай, де черешня – дерево життя і де "картаті сімейні труси" – прапор їхньої любові, їхньої пісні пісень, де від ненависті до любові лише один крок. Це територія ідилії поміж навколишньої війни, де так шкода пташечку, бідну ластівочку, яка зловила на льоту у груди шматочок металу та впала на землю.
Роман тут не матюкається ("чи то взагалі, чи то при ній") і для Ольги – це справжнє чудо. Добірна лайка існує лише за кадром псевдоцнотливих натяків, хоча, коли авторка маніпулює штампами та кліше, то це чомусь вважається нормальним, але писати матюки (та ще й незапікані) – це вже гріх. Тут чути лицемірством і вульгарністю газетної бульварщини з обов'язковою мокрою еротикою у ставку. Попри всю свою порнографічну прямолінійність, секс між рабами любові у "Маріупольському процесі" лише цнотливо натякається ("заснули лише під ранок").
Роман Вдовиченко – це цілина для львівських феміністок, оскільки у листі Ольги до Романа можна відшукати речення "ти – вісь мого світу, світ обертається навколо тебе..." Тут навіть є місце для різдвяної казочки в історії про те, як львівська кобіта Ліка несподівано дарує Романові свій хаммер для потреб АТО. Тут навіть є місце для всеукраїнської метафори, оскільки грибок у хаті Ольги – це хвора земля Донбасу, Донбас – це грибок у вкраїнській хаті. Його треба вишкрябати й залити цементом. Тут море плаксивих подробиць, де сентиментальність валить трубою. Тут сєпари – також люди, і Вдовиченко, незабаром, напевне почнуть писати листи, як писали великому артисту Бронєвому родичі Генріха Мюллера, писали й дякували за правдивий образ групенфюрера.
У творах Вдовиченко вже традиційно багато запозичень з, напевне, улюблених радянських фільмів, хоча коли гігантське колесо котиться дорогою, то добре, що це не колесо-вбивця Квентіна Дюп'є. Так грім-баба, подружка Ольги – Валька-Самореклама – це Катька-Аеропорт Ніни Русланової з легендарного Цигана, також своєрідної інтерпретації історії Ромео та Джульєтти про любов між Сходом і Заходом, яким ніколи не зійтися разом, але ж сходяться на зламі епох. Валька-Самореклама, як і актриса Русланова, також прагнула притулитися всім тілом до чогось твердого і "задивитися на вправні чоловічі руки". Будулай (як і Роман) був майстром на всі руки, героїня Русланової заливала до Будулая (як і Валька-Самореклама до Романа), але як Будулай любив свою Клавдію Петрівну Пухлякову (у виконанні Клари Лучко), так і Роман любить свою Ольгу. Клавдія Петрівна, до речі, з дитинства була налякана циганами, як і Ольга бандерами.
Ще один джерелом натхнення для роману Вдовиченко є класика радянського кінематографа, фільм Григорія Чухрая Сорок перший про класову ненависть, любов (на райському острові) та обов'язок. Але якщо вогонь і пристрасть ще були доречними паралелями на екрані у 1956 році, то у 2015 році така прямолінійність – це вже трохи не туди.
Такі запозичення вже давно не є проблемою для літератури. "Дванадцять стільців" вилізли з Шерлока Холмса, але питання якості в одноразовому романі Вдовиченко деградує просто відразу. Все закінчується не лише сентиментальною сльозичкою про переродження і навернення Ольги, яка почала волонтерити у Львові. Тут треба підноситися вище і пафосно натякати на її вагітність реченням: "там починає свій путь Божою дорогою нова зірка галактики".
А це вже фальш під час війни, хоча що у любовному романі не фальш (навіть під час війни)?