Марцін Войцеховський: Більшість поляків взагалі не цікавить питання волинських подій

Днями у галицькому дискусійному клубі “Митуса” відбулася розмова «Чи можливе українсько-польське примирення в справі «волинської різні»?, приурочена до 69-ї річниці цих подій. “Варіанти” пропонують до уваги читачів виступ одного із учасників дискусії, відомого польського журналіста і режисера-документаліста Марціна Войцеховського.

Я би не погодився з тим, що настання липня викликає якусь напруженість у польсько-український взаєминах. Адже в цьому році річниця подій на Волині у Польщі просто пройшла, люди не зацікавлені в цьому, вони відзначили цю річницю, але не можна сказати, що це викликає якийсь величезний політичний інтерес чи зацікавленість. Це стосується частини людей, які пам’ятають про ці події.

Я, до прикладу, кілька тижнів тому був у Львові на семінарі, який був приурочений до відкриття пам’ятної таблиці Яцеку Куроню на Стрийській,38 і мені здається, що те, що ми тоді сказали у суботу, після відкриття таблиці, ця заява, яку ми прийняли після закінчення цього семінару відображає думку потужної частини польського населення щодо тих подій і цей пошук з розуміння того, що відбулося між нами як з однієї, так і з іншої сторони – і зовсім інший спосіб розмови про ці події.

Я би не сказав, що зустріч польського та українського президентів у 2003 році була формальністю – тоді були зроблені дуже важливі жести і може ми недооцінюємо того, що відбулося тоді. Звичайно, це були перші кроки, але я думаю, що поляки також розуміють, що це не повинен бути односторонній процес. І мені здається, що той підхід частини польського населення, яка чекає, що українці повинні вибачитись за волинські події – мені здається, що цей підхід трохи змінюється, тому що є люди, які дійсно розуміють контекст.

Можу представити Вам свою точку зору, адже не хочу виступати від імені польської держави, суспільства чи польського народу. Дійсно, у 1943-44 роках на Волині та в інших регіонах відбулась польська етнічна чистка і насильна акція, метою якої було перелякати польське населення, яке тут жило і змусити населення виїхати з цих територій. Інша річ, що я готовий розглядати цю етнічну чистку в історичному контексті, що, на мою думку, повинні робити і поляки.

Питання полягає в тому, що Польща декілька століть перешкоджала у створенні української держави – і свідомо і несвідомо. У нас така спільна біда, що ці території, куди належить Галичина, Волинь – господарями тут претендували бути і українці, і поляки і інші народи відчували себе тут автохтонним населенням. І ми цього не зможемо змінити, лише сприйняти. Якщо ж хтось заперечує цьому, і каже, що це виключно польські або українські землі, то він глибоко помиляється. Зараз ми можемо лише констатувати, що це наша спільна спадщина і ми повинні солідарно поводитись з нашою спадщиною.

Яцек Куронь також народився у родині, де батько був соціалістом, який не розумів, що Львів є польсько-українським чи україно-польським містом, а з боку матері, яка була з родини, яка брала участь у польсько-українській війні 1918-го року. Куронь зрозумів цей урок, він зрозумів, що це – дійсно наша спільна вітчизна, наша спільна батьківщина, і тут немає однієї країни, традиції чи культури, яка може бути власником цієї спадщини. Як на мене, це головна умова поєднання, розуміння і вирішення цих питань.

Якщо бути до кінця відвертим, більшість поляків це питання взагалі не цікавить. Пригадую, у 2008 році робили соціологічне опитування і, наскільки я пам’ятаю, 47% поляків взагалі не знають що таке «волинські події», що тоді відбувалось, а 60% це нецікаво, їм взагалі байдуже, що вони нічого не знають. Це міф, що поляки дуже сильно переживають за те, що відбувалось у 1943-44 роках.

Інше питання, що дійсно є група людей, які мешкали, або чиї предки мешкали на цих територіях, в тому числі на Західній Польщі і для них це питання є частиною їхньої ідентичності. Ми просто повинні вирішити це питання не лише для того, щоб вміти жити один з одним, а також, щоб і допомогти їм розібратись із власною історією, історією власних родин, історією власної ідентичності. Наскільки я знаю, хоч, звісно, можу і помилятись, що в Україні питання волинських подій не є головним питанням на сьогоднішній день.

Це стосується невеликої частини українського населення, яке мешкає у Галичині, на заході України, але в Центрі, чи на Сході чи на Півдні люди взагалі про це не знають, не хочуть знати, їм це нецікаво. І ми повинні це сприйняти, тому що це факт. Я хотів показати, що в Польщі насправді є дуже спокійна ситуація, якщо вдатися у цифри, то думаю, що це питання є важливим для 20-25% польського населення, можливо, навіть менше. Це не мало, але це й не більшість.

Чого ж хоче ця польська меншість? Мені здається, що вони хочуть просто розповісти про ці події, розказати, що відбулося. Те, що говорилось ще в 2003 році про те, що поляки хочуть, щоб українці покаялись, мені здається, що це вже пройшло, адже насправді люди, які це пам’ятають, які це пережили, або чиї батьки це пережили – їм соромно, що вони не можуть говорити або слухати про те, що відбулося так, як їм цього хочеться.

Як на мене, якщо говорити про страждання поляків, то повинне бути якесь нагадування про те, що поляки робили з українцями – в XVII столітті і потім те, що відбувалося потім. Я це завжди стараюся підкреслювати у своїх статтях і матеріалах. Я спілкувався з людьми, які це пережили чи пам’ятали і вони казали мені: «Ми так дружно жили один з одним на Волині і тут прийшли українці і почали нас вбивати і ми не розуміємо, чому».

І коли починаєш розмовляти з такими людьми, пояснювати контекст подій – вони це розуміють. Тому мені здається, що контекст є найбільш важливим для досягнення якогось розуміння. Що ми повинні для цього зробити – просто зустрічатися, розмовляти, спокійно ставитися, розуміти аргументи іншої сторони і мені здається, що це відбувається, хоча є і певні проблеми.

Часто ситуація виходить з-під контролю – так, як це відбулося у 2008 році, коли ми відзначали 65-ту річницю волинських подій. І тоді в Польщі домінантною була позиція людей, які взагалі не зацікавлені в пошуку порозуміння, але які були зацікавлені в представленні своєї картини подій, своєї правди. І я завжди намагався зі свого боку пояснювати полякам ці питання, як було насправді. На жаль, в мене таке враження, що люди не з якоїсь, я би так сказав, поганої долі, а просто вже настільки не знають історії, настільки готові силувати всім оці доводи.

Їм, наприклад, позиція Ісаковича-Залеського (краківський священик, публіцист, відомий своїми псевдонауковими дослідженнями багатьох аспектів українсько-польської історії - “Варіанти”) набагато цікавіша, вона з’являється в електронних ЗМІ, на телебаченні. Тому що так простіше – чорне-біле, погані українці і чудесні, чисті поляки – це зрозуміло. А от взнавати детальніше, як це відбулося, якою була Польща у міжвоєнний період, що було тут раніше, хто тут мешкав і в яких пропорціях – це нікому не цікаво.

Я переконаний, що поєднання між поляками і українцями відбувається постійно, що цей процес почався після того, як наші країни стали самостійними, незалежними, демократичними державами, після цього пройшло вже двадцять років. Я думаю, що ми маємо погодитись з тим, що це має і далі продовжуватись. Адже як каже Мадлен Олбрайт, «Поєднання – це як їзда на велосипеді, перестаєш крутити педалі – і можеш впасти». Слід постійно рухатися вперед.

“Волинська трагедія” - обопільні етнічні чистки українського і польського населення, здійснені Українською Повстанською Армією та польською Армією Крайовою за участі польських батальйонів шуцманшафту та радянських партизанів у 1943 році під час Другої світової війни на Волині. Складова багатовікового українсько-польського протистояння на західноукраїнських землях - Волині, Галичині, Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині. В традиційній польській історіографії тенденційно сприймається як етнічна чистка винятково польського населення; в українській — як «дія у відповідь» на звірства поляків щодо українських цивільних.