Мій прапор чекає свого часу. Історія семирічного перебування в окупації

Історія мешканця Донецька, якому вдалося виїхати з-під окупації до України.

Розмова з колишнім мешканцем Донецька про нюанси життя в окупації та довгоочікуваний переїзд до України.

Євген мешкав у Донецьку. У 2014 році він не зовсім розумів, що відбувається, але точно відчував – щось погане. 27 травня він уперше побачив над головою винищувачі. Розповідає, що для нього це було символічним початком війни. Саме під час бою за Донецький аеропорт 27 травня й використовували авіацію, яку він бачив.

Яким ти себе пам'ятаєш до подій на сході. Можливо, розкажеш найкращий спогад із дитинства?

Найулюбленішою справою тоді був футбол. Я досі є фанатом футбольного клубу Шахтар. Із 2010 року я почав вболівати й відвідувати матчі на стадіоні "Донбас Арена". І, власне, дуже яскравий спогад – це Євро-2012.

Пам'ятаю перекриті вулиці, купу туристів, іноземців, різні прапори – одне величезне свято протягом цілого місяця. Запам'ятався момент, коли я зустрівся з вболівальниками збірної Англії, які зі мною фотографувалися. Я тоді був одягнений у футболку з написом Шевченко, й це був дуже милий момент. Узагалі всі спогади, що пов'язані з футболом, є для мене символ довоєнного Донецька та часів, коли він процвітав.

Яким було ставлення однокласників до твоєї проукраїнської позиції, і чи вільно ти про неї говорив?

Якщо говорити про ставлення у школі, то можу виділити кілька етапів.

Перший (з лютого по травень 2014 року): тоді ще не розвивалися саме бойові дії, не було так званої днр, були просто сепаратистські рухи. Під час цього періоду я вже почав відчувати неприязнь серед своїх однокласників. У них почали з'являтись георгіївські стрічки та наклейки днр. Такі атрибути були у мого майбутнього друга, адже його батько був сепаратистом та змушував їх носити.

Другий етап (з травня до жовтня 2014 року): закрита школа через дуже сильні обстріли, вибухи складів з боєприпасами, відсутність світла, води. Я повернувся в школу – тоді вже існували днр і їхні сформовані заклади освіти. Тоді 70% моїх однокласників поїхали. На мою думку, більшість людей, які мали проукраїнські погляди, виїхала, а залишились ті, хто толерували захоплення міста. Стало складніше, оскільки всі навколо були проросійськими, а я – ні.

І останній період (від жовтня 2014 року до травня 2021): процес примирення з ситуацією. Спочатку були протести: я малював герби України на сторінках підручників, тож моїх родичів постійно викликали, а вчителі погрожували проблемами. Пам'ятаєш, в кожному українському підручнику на перших сторінках були прапор, герб і гімн? Їх виривали чи заклеювали, а я відклеював. Таким був мій своєрідний прояв дитячого протесту. А ще нас часто змушували брати участь у маршах з прапорами та георгіївськими стрічками: я робив це, проте ховався від камер та принципово не носив стрічку, оскільки не люблю й не визнаю днр.

Як тобі вдалося під постійним впливом пропаганди не зрадити своїх поглядів щодо окупаційної влади?

Спочатку це відбувалось за системою асоціацій. Я просто пам'ятав, що під час Євро-2012 люди ходили з українськими прапорами, а я – у формі збірної України.

Працював якийсь такий асоціативний зв'язок, що заклав певний фундамент, а вже відштовхуючись від нього, я бачив, як погіршується ситуація в місті та падає рівень життя. Я був дитиною, але ж розумів, що люди з автоматами – це погано, немає води та світла – це теж погано. А чому погано? Бо прийшли люди з автоматами. Опісля я почав все більше й більше розкладати в голові події, тож з віком лише підкріплював власну протестну позицію. Чим більше на мене тиснули, тим більше я, як пружина, віддавав навпаки.

Я, звісно, потрапив під певну русифікацію, адже майже не знав української мови, слухав російські пісні, розмовляв російською мовою, мав друзів з росії. Не можу сказати, що мене оминув цей вплив.

Розкажи найяскравіший спогад прояву несправедливості окупаційної влади?

Зараз усе набагато гірше, аніж було тоді. Моя взаємодія з окупантами відбувалася саме через школу. Нас змушували ходити як масовку на різні зібрання та перегляд пропагандистських фільмів. На початку війни бойовики забирали речі та машини просто на вулиці.

І все це через неорганізованість новостворених органів влади. Могли забрати авто просто через те, що воно здавалося занадто розкішним для простого народу. Грабували квартири, заселялися у порожні. Після вбивства Захарченка прийшов Пушилін та розпочалася націоналізація всіх підприємств за принципом "вали звідси, або ми все й так заберемо". Нав'язування, пропаганда, тиск, змушування – це основне.

Як і коли тобі вдалося виїхати? Чи складно далось це рішення?

На той момент було легше. Уже тоді ходили плітки про мобілізацію, відсутність можливості виїхати, але це було на рівні чуток. Ми зібрали стільки речей, скільки могли, найняли спеціальну людину. Там є така каста підприємців, які займаються перевезеннями. Возять із Донецька по всьому світу, дорого, проте куди завгодно: Москва, Тула, Петербург, Мінськ, Київ, Варшава, Таллін, Львів, Одеса, Рим, Париж. І це все одна людина.

Із 2019 до 2020 у нас через блокпости Новоазовськ та Оленівка можна було легко виїхати з території днр на територію України. Ходили рейсові автобуси, які возили з Донецька до блокпоста, далі переходив пішки, а там забирав інший автобус. Загалом можна було вранці поїхати в Україну, а ввечері з України повернутися. Єдине – черга на блокпості.

Потім сепаратисти почали обмежувати людей та унеможливлювати виїзд. Вони перекрили шляхи в Україну, а виїхати можна було лише через росію.

Дев'ять годин ми стояли на кордоні України, адже нас вважали за тих, хто незаконно перетнув кордон. Треба було отримати три талони для розмови з СБУ. Я мав документи ЗНО, адже екстерном закінчив дистанційно українську школу. Завдяки цим документам я зміг виїхати без штрафу.

До речі, крім українського свідоцтва, я маю ще одне про закінчення школи в днр. Його зберігаю як пам'ятку про те життя, а не як документ. Ще є додаток із оцінками. Найбільше там дивує "Урок громадянства й духовності Донбаса". Половина уроку про дідів, а інша про те, яка днр класна і яка Україна жахлива.

Яким ти бачиш свій Донецьк через п'ять років?

Я не політичний експерт та не Арестович, але загалом, відштовхуючись від власних мрій, я хотів би бачити Донецьк звільненим та проукраїнським. Це найголовніше. З усіма комунальними проблемами, соціальними конфліктами та благами розбиратимемося згодом. Хочу, щоб проукраїнські донеччани, такі як я, повернулися й показали, як і в 2014 році, свою позицію. Тоді 10 000 українців вийшли в центр міста на проукраїнську акцію "Донецьк – це Україна", а ми весь цей час просто працювали з умовного підпілля та чекали моменту.

Що найбільше мріяв зробити, коли опинився на підконтрольній Україні території?

Мені хотілося мати прапор, тому що я не міг повірити, що нарешті в Україні. Спочатку ми поїхали оформляти документи до Вугледара, компактного містечка серед полів. Тішився кожному стягу на стовпі, українській символіці, гривням. У пошуках свого прапора сходив до декількох магазинів, але знайшов лише в магазинчику з канцелярією. Купив один маленький та один великий всього за 30 гривень.

Це звичайний великий синьо-жовтий прапор. Він насправді не зовсім неякісний, але це важлива мені річ та щемлива історія. Тоді я міг його тримати й знав, що мене за це не вб'ють. А після долі Вугледара сьогодні він став ще більше символом сили Донбасу. Бережу його та навіть за мільйон не продам, хоч і придбав за 30 гривень. Вірю, що саме цей прапор привезу у Вугледар, пройдусь там, а згодом привезу в Донецьк, щоб повісити на своєму будинку. Це буде найкраще завершення його історії, а поки він чекає свого часу. Вірю.

авторки: Вікторія Васильченко та Іванна Галащук

фото: shakhtar.com та gmk.center