Громадський діяч Юрій Кужелюк про актуальні події тижня в Україні.
Мороз, російські обстріли та відсутність ракет до Петріотів спричинили подальше руйнування енергетичної структури в Україні та гуманітарну катастрофу у Києві, де люди кілька тижнів перебувають без електрики, води й тепла, а температура в багатьох помешканнях опустилась майже до нуля градусів.
Подібна ситуація склалася не тільки в Києві, але й в інших містах, про що менше згадується, оскільки на столицю припадає левова частка всіх ворожих атак. А тут іще тривале сильне похолодання від якого українці за останні зими вже відвикли.
На погоду ми впливу не маємо, дії та мета росіян також зрозумілі, як і їхня радість, що кияни мерзнуть, проте виникає одне незручне питання. А чи наша влада на всіх рівнях прогнозувала можливий розвиток подій і чи, не те що все, а чи взагалі щось робила для убезпечення від можливих наслідків?
Адже після того, як ми пережили блекаути зимою 2022-2023 років, часу від весни 2023-го до осені 2025-го було все ж 2,5 роки. На розподілену генерацію, на побудову захисних споруд, закупівлю резервних генераторів, заживлення критичних точок систем тепло- і водопостачання і багато чого ще.
Який же результат, адже на ключових посадах в енергетиці майже скрізь були свої хороші хлопці – Алі-баба, Сигізмунд, Карлсон, ЧеГевара, Профєсор, Рижая Свєтка, і ще багато інших посадовців у майже всіх енергетичних структурах.
Уряд виділяв кошти на виконання певних робіт, президент обіцяв побудову додаткового гігавата встановленої потужності. Прийняли закон про добудову двох реакторів на ХАЕС, прогнозували масове будівництво малих ядерних реакторів, які у світі існують наразі лише у вигляді сирих проєктів.
Планували будівництво величезних джерел сонячної та вітрової енергії для виробництва водню, який транспортуватиметься в Європу, адже Україна повинна стати європейським енергетичним хабом. Відбувалися гарні презентації, про це писала преса і якось не звертали уваги, що ці всі прожекти вимагають десятиліть на впровадження, десятків мільярдів доларів інвестицій, а водень взагалі то зберігається за температури –253 С.
Якось не подумали, що за вікном війна, ворог руйнує енергосистему вже, загроза катастрофи зростає і зусилля слід зосередити на розв'язанні проблем зараз, а не в далекому світлому майбутньому.
Дивно, що вище керівництво держави ніяк не може збагнути, що свої хороші хлопці – це не професія і кваліфікація, і що наслідки будуть однозначні. Єдиного керівника у сфері електроенергетики, що будував укриття на своїх об'єктах і який довів свою ефективність відсторонили та посадили в СІЗО, щоб не заважав і "розслабилися", тобто сподівалися що якось воно пронесе. Виділені урядом гроші розікрали, укриття кинулися будувати лише після початку інтенсивних обстрілів у жовтні минулого року. Зате створили шість (!) штабів з енергетики на різних рівнях.
Як наслідок, ще рік тому Європа припинила будь-яку енергетичну допомогу, а виділені ще урядом Д. Байдена на енергетичну допомогу для України $250 млн не можуть надійти досі. Результат діяльності дилетантів з хапальним рефлексом очевидний, але як можна було їх ставити на високі посади в енергетиці, ключовій галузі для безпеки держави?
Звісно, що і місцева влада не свята. Чи варто під час війни витрачати шалені кошти на будівництво метро у Києві, залишивши без резервного живлення водопровідні мережі, а мешканців без води? Чи не зрозуміло було, що ворог атакуватиме ТЕЦи та виникнуть проблеми з теплом? А чого вартує заява голови Деснянської райадміністрації Києва про риття вигрібних ям і масове будівництво туалетів у київських дворах, адже замерзне каналізація.
Мудрість на цілу державу та й не тільки аж пре. Коли людина на такій посаді не знає, що каналізаційні труби лежать в землі на відповідній глибині для того, щоб стоки власне не замерзали, то що можна сказати про її кваліфікацію, окрім того, що це ще один хороший хлопець.
Результат – напівзамерзлі міста, страждання українців, обмеження енергії для промисловості, загибель енергетиків при виконанні обов'язків і невідомість щодо подальшого майбутнього.
І тут виникає запитання, що буде далі? Адже наступна зима буде не кращою. Чи влада нарешті зрозуміє що керувати енергетикою – це не 95 квартал і потрібні не свої хороші хлопці, а кваліфіковані люди, які на то вчилися? Чи позбавляться від ставлеників Алі баби та Сигізмунда, які окрім красти й малювати грандіозні презентації нічого не вміють, і чи ці персонажі опиняться там, де вони повинні бути після всього, що натворили.
Чи нарешті затвердять реалістична програма розвитку енергетики, і термінові заходи, які вже слід розпочати виконувати з ранньої весни? Чи повідомлять суспільству те, що властиво робиться, щоб через рік не повторилося те ж саме?
Ми не можемо скасовувати російський терор, ми не можемо вимагати від зенітників захисту, коли нема ракет, вони й так роблять більше, ніж можливо, але ми повинні вимагати від влади дій, які б мінімізували втрати та збитки від цього терору наскільки можливо. Щоб вона думала про людей, а не про вибори та свої рейтинги.
І тут слід згадати власне про таку людину, яка не світилася постійно на екранах і в соцмережах, а за своє недовге життя зробила більше, ніж багато сучасних діячів разом узятих. Про Андрія Парубія, якому 31 січня мало б сповнитися всього 55 років, як би не сім куль випущених убивцею на вулиці Єфремова 30 серпня минулого року. Зважмо, що вбивця був ідейним ворогом, оскільки не відмовлявся від своїх дій, а, навпаки, заявив, що і далі продовжував би убивати, як би його не схопили.
На жаль цій даті та життєвому шляху Андрія було присвячено значно менше уваги, ніж, скажімо, останнім подіям навколо Юлії Володимирівни. А даремно, згадаймо лише світоглядні закони прийняті за його головування у ВРУ. Про декомунізацію, про мовні квоти й, найголовніше, про Закон про українську мову, який прийняли 25 квітня 2019 року вже після перемоги Зеленського на виборах.
Нема сумніву, що нова команда цього б ніколи не зробила і ми досі жили б за законом Ківалова-Колесніченка, ходили б по вулицях Павлика Морозова, дивились би на пам'ятники Леніну та Катерини II, з усіх репродукторів лунала б російська музика і регулярно чули б злобне: "Гаварітє на чєловєчєском язикє!" Адже: "Какая разніца!"
Недаремно, ще у березні того ж року Борис Шефір, член команди новообраного президента, ще до вступу його на посаду заявив про необхідність скасування закону про мову та квот на український культурний продукт у мас медіа. Це той самий Шефір, який тепер у Швейцарії говорить про війну, як про непорозуміння і ратує за примирення з росією. Адже: "Какая разніца!"
Але не так сталося, як гадалося. Спи спокійно, друже Андрію! Все що ти зробив живе та набирає силу!
Фото: Фб GeneralStaff.ua