Життя та надзвичайна діяльність Генріка Мосінга, епідеміолога, лікаря та священика.
Пам'ятну дошку Генріку Мосінгу (1910-1999) встановили в приміщенні Лабораторії рикетсійних інфекцій Львівського науково-дослідного інституту епідеміології та гігієни, на третьому поверсі будинку (вулиця Зелена, 12) у Львові.
Для того, що її побачити, треба отримати дозвіл керівництва та пройти охорону. Після недовгих перемовин та здивування щодо візиту журналістів до лабораторії, на зустріч нам виходить її завідувач Зеновій Кушнір. У коридорах інституту – порожньо, а обличчя поодиноких працівників, які трапляються нам, – похмурі. Під час розмови дізнаємося, що всі вони стурбовані реорганізацією установи, яка відбувається саме в ці дні, адже Міністерство охорони здоров'я України нещодавно передало інститут в управління Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького.
Отож подальша доля його співробітників невідома, як і невідомо, що станеться з унікальною колекцією штамів рикетсій та вошей, яка вже майже 80 років зберігається в лабораторії. Колекції, що зіграла виняткову роль в долях відомих львівських мікробіологів – її творця Рудольфа Вайгля та хоронителя Генріка Мосінга.
Родина Мосінгів переселилась до Галичини з Австрії в кінці ХVІІІ столітті. Тобто це було так давно, що вони до початку ХХ століття встигли полонізуватись та втратити одну букву "с" в своєму прізвищі. Прадід, дід та батько Генріка були медиками. Останній, Станіслав Мосінг, одружився на доньці ректора Львівської політехніки Пляцида Дзвіньського – Ользі. Подружжя разом з чотирма дітьми мешкало у Львові на Личаківській, в будинку під номером 27.
Мосінги виховували дітей в повазі до польських традицій і релігії, а поза тим, про дитинство Генріка відомо небагато. В 1921 році сім'я Мосінгів перебралась до Перемишля, отож хлопець закінчив навчання в гімназії вже там, хоча перед тим відвідував дві львівські гімназії. Генрік з дитинства мав ваду зору. Єпископ РКЦ Леон Малий, один з учнів Мосінга, стверджує, що хлопець не бачив на ліве око і саме це перешкодило йому вступити на навчання до духовної семінарії, адже "якщо ти не бачиш на ліве око, не можеш бути священиком, бо ти не зможеш добре дивитися у Месал – книгу, яка стоїть перед священиком ліворуч".
Натомість наукові співробітники Мосінга запам'ятали, що в доктора були незначні проблеми зі зором і це не так кидалося у вічі, а лише робило його погляд дещо специфічним. Анджей Нєспяк, наприклад, згадує, що: "очі його втікали з обличчя співрозмовника для того, щоб повернутись за момент саме в ту хвилину, коли мова йшла про найважливіше. Цей погляд тебе не пронизував, але був такий меланхолійний і злегка глумливий. Враження було таке, що той, хто запитував був злегка збентежений". Микола Сагайдаковський розповів Варіантам, що через ваду зору Мосінг працював лише зі спеціальним мікроскопом і дуже боявся його загубити.
В 1928 році Мосінг вступив на навчання на медичний факультет університету Яна Казимира у Львові. Поза тим він долучається до діяльності організації католицької молоді "Відродження", дописує в молодіжний часопис "Дишло в голові", займається волонтерською роботою. Син професора Вайгля Віктор згадує, що молодий Мосінг також цікавився індуською філософією та мріяв відвідати Індію. Ця мрія залишалась у Мосінга все життя, але він так і не зміг її втілити.
Студент Мосінг зосередився на вивченні мікробіології. В першій полові ХХ століття ця наука бурхливо розвивалась і була модною завдяки винаходам мікробіологів, котрі дозволили людству подолати такі страшні епідемічні хвороби як чума, віспа та тиф. Історично склалося так, що Львів став одним із світових центрів дослідження тифу, і саме тут в тому ж 1928 році винайшли першу та найбільш дієву вакцину проти епідемічного висипного тифу. Її автором був професор львівського університету Рудольф Вайгль. Цього ж таки, 1928 року, його волонтером, а згодом й асистентом та співробітником став Генрік Мосінг. Оповідати цю історію далі не можливо, якщо не пояснити, що таке епідемічний висипний тиф, рикетсії та яку роль у цьому відіграють воші.
Тиф, рикетсії та воші
Епідемічний висипний тиф – гостре інфекційне захворювання, смертність від якого може сягати до 50%. Хвороба з'являлась в період найбільш трагічних подій в історії людства, як от війни, революції, економічні кризи та стихійні лиха, її супутниками завжди були злидні, бруд та голод. Вона не шкодувала нікого, не залежно від віку, статі, соціального та майнового статусу. І саме тому тиф мав здатність там, де він тільки з'являвся, впливати на перебіг суспільних подій.
Так, в 1812 році армія Наполеона відступила з Росії не лише внаслідок військових поразок. Великий полководець втратив її також через епідемію висипного тифу. Під час відступу з Москви, французи залишили у Вільнюсі 30 тисяч військових, які померли під час епідемії. В роки Першої світової війни тиф наніс значних втрат усім її учасникам. У 1914-1915 роках епідемія висипного тифу спалахнула на Сербському фронті, змінивши плани всіх воюючих сторін. Тиф господарював в таборах військовополонених, а також прифронтових містах та селах. Під час громадянської війни в Росії, в 1918-1922 роках, на тиф перехворіло майже двадцять мільйонів осіб, з яких три мільйони загинуло. За рівнем захворюваності, розповсюдження і смертності ця епідемія не мала собі рівних, стверджують дослідники.
Епідемічний висипний тиф – хвороба, яка має важкий перебіг та серйозні ускладнення. Вона супроводжується сильним головним болем, високою температурою, червоною висипкою, вражає судини та серце, призводить до втрати пам'яті й глухоти. Хворі марять, галюцинують, у них виникає бажання накласти на себе руки. Проте історії відомі й унікальні випадки перебігу хвороби. Володимир Вернадський наприкінці життя зізнавався, що свою теорію генези ноосфери він сформулював у гарячковому маренні під час захворювання на епідемічний висипний тиф в Ялті взимку 1919 року.
На відміну від інших захворювань, збудник тифу – маленька й примітивна бактерія рикетсія провачек (rickettsia prowazekii) знаходиться у крові пацієнта. Вперше збудника епідемічного висипного тифу описав і вивів у вигляді чистої культури бразильський вчений Енріке да Роше Ліма. Саме він в 1915-1916 рр. дав цій бактерії назву "рикетсія провачек" на честь американського патолога Риккетса та чеського дослідника Провачека, які загинули від тифу, досліджуючи цю хворобу.
Людина, яка перехворіла епідеміологічним висипним тифом, через багато років може мати рецидив. Причому він виникає вже не через укуси вошей, а внаслідок активації рикетсії провачек в її організмі – так звана хвороба Брілла або спорадичний чи рецидивний висипний тиф. Її перебіг є легшим, ніж епідеміологічного висипного тифу, картина захворювання подібна до серцево-судинних захворювань, а головна проблема полягає в діагностиці. Хворі на хворобу Брілла становлять значну небезпеку, адже легкі, нерозпізнані її форми нерідко ставали початком епідемій висипного тифу.
Епідеміологічний висипний тиф розповсюджується лише через укуси платтяних вошей (pediculus vestimenti), які п'ють кров хворих. Останнє довів французький вчений Шарль Ніколь, за що і отримав в 1928 році Нобелівську премію. В кишечнику вошей розмножуються рикетсії. Платтяні воші вивелись з головних вошей і подібні до них, однак за своїм віком – молодші. Вони з'явились тоді, коли людина винайшла одяг. Воші мешкають в швах і складках одягу. Гнид (яйця) відкладають в білизні. Воші живуть на людині за умови, якщо температурний режим є не нижчим 36,6 і не вищим 38,9 градусів. Якщо ж температура не відповідає цим параметрам, то вони перебираються на іншу людину. За годину воші долають відстань до 1,5 м.
Інститут Вайгля
Галичина та Львів, як відомо, в роки Першої світової війни та після неї були ареною активних військових дій, а держави, яким у ті роки належали ці території (Австро-Угорщина та Польща), були їх активними учасниками. Останні були зацікавлені у винайдені вакцини проти висипного тифу. Отож тепер зрозуміло, чому дослідження тифу активно проводились у Львові, який вважався одним із найбільших наукових центрів міжвоєнної Польщі. Епідеміологічний тиф у Львові досліджували відомі у світі вчені: польський єврей Людвик Флек та українець Максим Музика.
Однак першу ефективну живу вакцину, як ми вже зазначали, винайшов їхній колега, чех за походженням Рудольф Вайгль. Мосінг вважав, що лише Вайгль міг це зробити, тому що його вчитель мав здібності як до наукових досліджень, так і до технічних винаходів. У 1918-1920 роках Вайгль винайшов технологію штучного зараження вошей рикетсіями анальним способом: під мікроскопом за допомогою спеціальної "клізми" в дупу вошей вприскували рикетсії. В подальшому він розробив інструменти та прилади для проведення цієї процедури і шляхом схрещення вивів спеціальний вид лабораторних вошей, які були пристосовані до такого експерименту. Лабораторні воші були більшими за розміром від звичайних, хоча годувати їх було потрібно лише раз на добу.
Все це дозволило Вайглю накопичити достатню кількість матеріалу для вивчення рикетсій. Невдовзі він дослідив властивості рикетсії провачек та відкрив інший вид цих небезпечних бактерій – рикетсія роша-ліма. Ці відкриття дозволили йому отримати звання професора біології Львівського університету, започаткувати власну лабораторію, яка згодом переросла в інститут, відомий в історії під назвою інституту Вайгля. Спочатку він знаходився в університетському корпусі на вулиці Святого Миколая (зараз вулиця М. Грушевського). В 1930 році Вайгль приватно розпочав у Львові промислове виробництво вакцини, виробляючи декілька тисяч доз на рік.
Лабораторія Вайгля досить швидко займає провідні позиції в досліджені тифу і пов'язаних з ним захворювань. Досягнення вченого притягували до неї увагу мікробіологів зі всього світу. Завітав до Львова також нобелівський лауреат Шарль Ніколь. Поміж співробітників лабораторії, яких йому представили, був й Генрік Мосінг. Останнього Вайгль відрекомендував як молодого вченого, який подає великі надії. Ця рекомендація відкрила перед Мосінгом можливість стажування в Інституті тропічної медицини в Гамбурзі, а також в лабораторії нобелівського лауреата Жюля Борде в пастерівському інституті в Брюсселі.
Після завершення навчання в університеті, в 1935 році, Мосінг працює у Варшаві, в державному закладі гігієни, керує мобільною епідеміологічною лабораторією, яка спільно з інститутом Вайгля займалась протитифозною вакцинацією в Польщі, а також закінчує роботу над докторською дисертацією під дистанційним керівництвом Вайгля.
Мосінг першим з учнів Вайгля в 1937 році захищає докторську, присвячену епідеміологічним та серологічним дослідженням тифу. Її результати отримали визнання, зокрема, їх опублікували у виданні гігієнічної секції Ліги Націй. В 1938 році Мосінг отримує з рук президента Польщі Золотий хрест за заслуги. Початок Другої світової війни застає вченого в черговій експедиції у Карпатах. Він повертається до Львова, до інституту Вайгля. Тим часом Вайгль відмовляється від пропозиції польської влади емігрувати в Румунію, адже, за свідченням його сина, добре розумів, що у Львові буде більш потрібним, бо війна – це тиф, отож вакцина буде вкрай необхідною.
В роки радянської окупації (1939-1941) інститут Вайгля увійшов до складу створеного Львівського санітарно-бактеріологічного інституту. Його директором став радянський функціонер Сергій Терехов, а Вайгля призначили науковим керівником. Професор поводив себе достатньо незалежно, тож, якщо слідувати за версією українського письменника Юрія Щербака, Терехову, постать якого вгадується в образі Білана в повісті "Як на війні", задля налагодження контакту з вченим довелось навіть вивчити польську.
Микола Сагайдаковський, натомість, спираючись на спогади Терехова, розповів, що Вайгль не хотів віддавати у власність радянського інституту обладнання, яке купив за власні кошти. Отож Терехов знайшов можливість заплатити Вайглю. Вирішення цієї проблеми допомогло налагодити співпрацю, але не змінило ставлення вченого до радянської влади. Ольга Гнатюк в книзі "Відвага і страх" наводить дані з агентурних донесень НКВД, автори яких стверджували, що "в закладі бракує совєтського керівництва, а також на небезпеку того, що його потенціалом можна скористатись у бактеріологічній диверсії".
"Одного разу якийсь полковник Червоної армії вирішив конфіскувати лімузин Вайгля, і Терехов почув, як Вайгль в коридорі голосно критикував за це владу, чого не можна було робити. Терехов зв'язався з комендатурою, там встановили полковника і повернули лімузин, а перед професором вибачилися – продовжує Сагайдаковський. – За іронією долі, в 1941 році, коли Терехов хотів евакуювати Вайґля саме на цьому автомобілі, шини виявилися пробитими. Це був акт саботажу".
Так Вайгль і його співробітники залишились у Львові проти волі радянського керівництва, хоча ніхто з них не давав згоди на евакуацію.У цей період інститут Вайгля значно розширився. Після візиту до Львова першого секретаря КП(б)У Микити Хрущова та його невдалих спроб переконати Вайгля перенести інститут на схід радянської України, в 1939 році мікробіологам виділили друге приміщення на вулиці Потоцького, 45 (колишня гімназія, зараз Чупринки, 45), в якому започаткували промислове виробництво вакцини.
Співробітники Вайгля (далі – вайгельовці) згадують, що тоді частими гостями в інституті були представники нацистської Німеччини, яка не менше від радянської влади була зацікавлена в промисловому випуску вакцини. Особливість ситуації полягала в тому, що Вайгль, як стверджує американський письменник Артур Аллен, не мав часу та й не любив його витрачати на написання наукових статей, отож саме він був носієм вичерпної інформації щодо вакцини і був потрібний усім. Коли німці увійшли до Львова, то в перші ж дні окупації завітали до інституту. Вайгль отримав пропозицію продовжити наукові дослідження та розширити виробництво вакцини, але тепер вже для потреб німецької армії.
Інститут Вайгля увійшов до складу Інституту досліджень над епідеміологічним висипним тифом та вірусами Головного командування військ (Вермахта) (Institut fur Fleckfieber und Virusforschung Oberkommando des Heeres, I.F.V.O.K.H.). Очолював інститут німецький штабний лікар Герман Еєр (Herman Eyer). Вайгль отримав посаду наукового керівника. В 1942 році в будинку на вулиці Зеленій урочисто, за участю генерал-губернатора Генеральної губернії Ганса Франка, відкрили Інститут Берінга фірми Bayer, який займався промисловим випуском вакцини, а поруч, в будинку під номером 12, розмістився третій підрозділ інституту Вайгля.
Професор консультував фахівців Інституту Берінга, які так і не навчилися без його допомоги виробляти якісну вакцину. Вайгль поводив себе з німецькою владою так само, як і з радянською. Попри компроміс щодо випуску вакцини, він відхилив пропозиції отримання німецького громадянства, не з'явився на урочистості разом з Франком. Однак в 1944 році він не зміг уникнути примусової евакуації до Ченстохова, хоча, можливо, й розумів, що залишає Львов лише для того, щоб опинитись в радянській Польщі. Перед від'їздом Вайгль призначив Генріка Мосінга керівником інституту. На цей момент зі Львова вивезли практично все промислове устаткування для виготовлення вакцини і частину лабораторного обладнання.
Годувальники вошей
Ця професія з'явилась у Львові після того, як Вайгль винайшов спосіб виготовлення протитифозної вакцини. Спочатку вошей годували працівники інституту. Після того, як розпочалось промислове виготовлення вакцини, тобто починаючи з 1939 року, першої радянської окупації, інститут став для цього винаймати людей за оплату. Майже три тисячі львів'ян годували одночасно близько десяти мільйонів вошей у Львові в роки німецької окупації. Коли воші досягали певних розмірів, а на це було потрібно декілька днів, їх заражали рикетсіями, потім знову декілька днів годували, чекаючи на розмноження рикетсій, після чого вошей препарували, а з отриманого матеріалу виготовляли вакцину.
Умови роботи годувальників вошей на підставі спогадів вайгельовців описали дослідники Марія Кордас і Пауль Вейдлінг. Перший набір годувальників здорових вошей під час німецької окупації відбувся влітку 1942 року. Відібрані для цієї роботи кандидати проходили навчання, яке полягало на тому, щоб призвичаїти шкіру на нозі чи руці до укусів вошей, які знаходились в дерев'яній клітці. Випускник міг годувати одночасно не менше шести кліток з 500 вошами в кожній. Насправді, не всі були придатні до такої роботи, адже годування вошей могло викликати сильну алергічну реакцію. Якщо годувальник мав певні зміни в складі крові, наприклад, алергію, то воші помирали. Особливо небезпечно було годувати заразних вошей.
Більшість годувальників заразних вошей хворіли на легку форму тифу, яку Мосінг назвав першачок (zakladowka) та пізніше описав в науковій праці. "Ця легкість полягала на тому, що перший день 1942 року я почав з температурою 41 та опухлими і почервонілими повіками. Очевидно, що десь нюхнув кал вошей, але завдяки тому отримав спротив до тифу", – згадує вайгельовець Анджей Нєспяк. Отож підхопити тиф в інституті можна було й просто так, не годуючи вошей, а злегка надихавшись їхнім калом. Дехто з годувальників практично все життя відчував сверблячку в місцях, до яких приставляли клітки з вошами.
Незважаючи на небезпеку для здоров'я, охочих годувати вошей було значно більше, ніж пропозицій, і мотиви цього очевидні. Годувальник вошей отримував спеціальне посвідчення, яке рятувало його власника від облав гестапо та вивезення на роботу в Німеччину, хоча були й винятки. Вони також отримували додаткове харчування на картки: хліб, цукор, маргарин, мармелад з буряків, горілку, цигарки, інколи ковбасу або м'ясо. А також винагороду, яка в роки німецької окупації становили 20 злотих за тисячу вигодуваних вошей або 280-300 злотих в місяць. Це була незначна сума, тому дехто намагався годувати вошей два рази на день, а молодь робила це деколи за старших панів та панн, які з певних причин не могли годувати вошей особисто. Понаднормове годування відбувалось в таємниці від керівництва. Ті, хто годував вошей, зазначають, що робили це добровільно.
Німці передали питання набору працівників Вайглю. В інституті працевлаштуванням безпосередньо займалась Анна Герзіг, яка при відборі надавала перевагу студентам та викладачам львівських навчальних закладів. Годувальниками вошей були відомі представники польської інтелігенції: математики Анджей Алексієвич, Стефан Банах, Броніслав Кнастер, поет Збіґнєв Герберт, мікробілог Людвіг Флек, лінгвіст Єжи Курилович, історик Евгеніуш Ромер, біолог Казимір Сембрат, літературознавець Стефанія Скварчинська та ін. Станом на сьогодні складено перелік з майже 500 прізвищ вайгельовців – працівників та годувальників вошей. Вошей годували також євреї та українці, прізвища яких, переважно, залишаються невідомими.
Так, на Потоцького вошей годували старі співпрацівники Вайгля, друзі – поляк Еміль Чухрай і русин (лемко) Михаїл Гаске. Нерідко під час годування вони бурхливо обговорювали проблеми українсько-польських стосунків. Єврея, відомого мікробіолога Генріка Майзеля та його дружину Пауліну гестапівці приводили на роботу в інститут під конвоєм з гетто, а потім, після ліквідації гетто, подружжя деякий час мешкало на фермі інституту разом з дослідницькими тваринками. Також на Потоцького, в "сліпій кімнаті" переховувалась донька Майзелів.
Свідчення сім'ї Майзелів стали підставою для присудження Вайглю звання Праведник світу в 2003 році. Про тиф та вошей, які були далеко не останніми темами в розмовах львів'ян в роки окупації, згадує й львівський письменник Тарас Мигаль, в романі "Шинок "Оселедець на ланцюзі", що перебував неподалік на площі Брестської Унії – тепер площа Липнева. Є в ньому також згадки про українців – годувальників вошей.
Більшість вайгельовців стверджують, що саботажу в процесі виготовлення вакцини не було, лише в поодиноких випадках ампули могли містити папірець, попіл від цигарки чи інше чужорідне тіло. Всі розуміли, що від якості вакцини залежить життя людей, до того ж німці жорстко контролювали якість вакцини. Разом з тим, вакцина, яка виготовлялась в умовах окупації, як зазначав Вайгль, не була добре очищена: її ефективність відповідала 1⁄3 чи навіть 1⁄4 сили ефективності довоєнної продукції.
Одним із елементів контролю якості вакцини був дозвіл на тестування восьми тисяч порцій щомісяця на пересічних людях, який Вайгль отримав у німців. Ці ампули передавались в гетто та нацистські концтабори, інколи потрапляли навіть до польського і українського підпілля, а також роздавались тим, хто потребував щеплення у Львові та за його межами. Поза тим, вірогідно, що лише в виняткових випадках вакцина без дозволу німців передавалась назовні. Активної дії трьох флаконів вакцини вистарчало мінімум на рік.
У 1948 році Вайгль писав, що лише на Східному фронті в роки війни щепили 5-6 мільйонів людей, десь мільйон з них знаходився в вогнищах епідемії чи концтаборах. Вайгельовець Збігнєв Струхлий стверджував, що в Центральній та Східній Європі загалом щепили 20 мільйонів осіб, і саме це дозволило зупинити широке розповсюдження епідемічного висипного тифу на континенті.
Мосінг в інституті Вайгля
Вайгль, як керівник, в роки війни вирішував переважно стратегічні питання. В інший час професора можна було побачити в університетському ботанічному саду, за корпусом на Святого Миколая, де він стріляв з лука. Цим він захопився ще до війни. Образ Вайгля – незворушливого лучника – відтворив польський режисер Анджей Жулавський у фільмі Trzecia część nocy (1971). Його батько, дипломат та письменник Станіслав Жулавський, також годував вошей та двічі перехворів на першачок.
Безпосереднє керівництво інститутом здійснювали помічники Вайгля. Генрік Мосінг в цей період керував відділом на Потоцького. Там він й мешкав, у бічному крилі на третьому поверсі. Мосінг організовував навчання годувальників вошей. "Кожен, хто влаштовувався в інститут, зустрічався зі злегка іронічним прийомом Тадеуша Кіданкевича, технічного асистента, правої руки доктора Мосінга, а також з загадковою посмішкою шефа (Мосінга – ред.). У такій спосіб вони зустрічали особливо дівчат. Останні, втім, тішилися такими поглядами з боку таких чоловіків", – згадує Анджей Нєспяк.
Мосінг розповідав новоприбулим байки з життя мікробіологів, ілюструючи важливість їхніх досліджень. Одна з них була про те, як до війни, в часи ліквідації майже постійних в Карпатах вогнищ висипного тифу, вчені на возах і пішки вивчали закинуті околиці, збираючи вошей для виведення нових видів рикетсій. Одного разу хворий на тиф селянин, з кожуха якого щойно зібрали полчище вошей, яких він годував на власному тілі, відмовився годувати їх в клітці. Отож Мосінгу та його колезі довелось робити це самим, щоб довести нові екземпляри до лабораторії. Насправді такий випадок не був винятком.
Генрік Мосінг годував вошей всі роки своєї наукової діяльності, тобто включно до 1973 року, в більшості випадків не отримуючи за це винагороди. Доктор, забороняючи працівникам інституту робити це понаднормово, сам постійно порушував цю вимогу. Часто він виконував цю небезпечну роботу за тих, хто захворів чи з інших причин не зміг з'явитись на годування, а також у випадках, коли це було потрібно власне для його наукових досліджень. Ймовірно, що Мосінг був і на сьогодні залишається єдиною людиною у світі, яка постійно годувала значну кількість вошей протягом близько 70 років. Від того на його ногах з часом утворились трофічні виразки, які постійно кровоточили.
Ті, хто знали Мосінга та Вайгля, згадують, що в інституті не було людини, більш послідовної та щиро відданої вчителеві, ніж Мосінг. Поза тим, Мосінг був самодостатнім в науці. "У нього були власні наукові концепції, які не завжди узгоджувались з думками батька", – згадує Турек Вайгль. "Мосінг був людиною, котра першою і єдиною завжди стояла на боці професора та працівників довоєнного інституту, він йшов слідом за думками свого вчителя, а, можливо, деякі з них йому підкинув", – додає Нєспяк.
Мосінг вважав Вайгля людиною з великою букви, гуманістом і талановитим вченим, про що неодноразово наголошував у спогадах. Він підкреслював відповідальність, з якою Вайгль підходив до перевірки якості вакцини та її нешкідливості для людей, наголошував, що саме завдяки відповідальному підходу Вайгля до процесу виготовлення вакцини за всі роки її промислового випуску не сталось жодного смертельного випадку. Однак дехто з вайгельовців заперечує цю інформацію. Мар'ян Клапковський, наприклад, стверджує, що першачок міг мати серйозний перебіг і призвести навіть до смерті працівника. "Такі випадки були в історії інституту", – пише він.
В інтерв'ю вайгельовців частими є спогади про те, що саме Мосінг опікувався тими, в кого виникали ускладнення. "…Факт – смертей не було. Бідний Мосінг літав потім лише будинками тих активістів, вакцинував їх родини, а їх самих підтримував добрим словом і часом пронтозилом (червоний стрептоцид, сульфаніламід – ред.). Чи ліки помагали, чи добрі слова Мосінга", – розповідає Нєспяк.
Генрік Мосінг виконував інші непрості доручення Вайгля. В 1943 році Вайгль дізнався, що в варшавському гетто знаходився професор Людвіг Гіршфельд. Під приводом розробки нових вакцин проти тифу, який панував в гетто, з погодження влади він послав туди доктора Мосінга, сина Віктора та Еміля Чухрая з метою збору вошей з хворих. Вони взяли з собою два флакони нерозведеної вакцини, що була схожа на чорну каву. Там її передали Гіршфельду, щоб він провів вакцинацію. Цей епізод описав вайгельовець Чеслав Реут.
Мосінг вникав у кожен нетиповий випадок особисто. Це дозволило йому першому в роки війни зауважити та дослідити профілактичні властивості протиревматичних ліків – бутадіону як протитифозного засобу. "Одна з годувальниць вошей, котру я знала особисто, була стурбована тим, що воші, котрих вона годувала, помирали. Це була проблема, адже для більшості годування вошей було єдиним засобом до виживання. Мосінг намагався заспокоїти її, запитав, що вона їсть, п'є, які ліки приймає. Вона вела щоденник. Щодня їй збільшували дозу вошей для годування, але їх спіткала така ж сама доля. Доктор дійшов висновку, що причиною цього є бутадіон, який пані приймала. Цей винахід мав великий успіх у боротьбі з вошами, а тим самим у боротьбі з тифом", – розповіла учениця Мосінга Гелена Крземінська.
Це відкриття Мосінга не втратило своєї актуальності й до сьогодні. З кінця березня до кінця липня 1944 році, коли Вайгль залишив Львів разом з німецькими військами, а радянська влада ще не вступила в місто, Генрік Мосінг разом з Яном Реутом доглядали та охороняли колекцію вошей і штамів рикетсій, яка залишилась в приміщенні університету на вулиці святого Миколая. Догляд, очевидно, полягав передусім у щоденному годуванні вошей. Вчені своїм вчинком врятували колекцію Вайгля для радянської та польської науки.
Після закінчення війни Мосінг передав частину її колегам з вже колишнього інституту Вайгля, які розпочали виготовлення вакцини в Польщі. Сам же Мосінг залишався у Львові, продовжуючи оберігати колекцію, як це доручив йому Вайгль. З часом він дещо з жалем згадував, що саме це доручення не залишило йому можливості стати доцентом, професором, зайнятись викладацькою роботою. Зберігання колекції, а відтак дослідження рикетсій ще як мінімум п'ятнадцять років залишатимуться для нього головною справою життя.
Мосінг і кінець тифу в СРСР
Разом з радянськими військами до Львова в 1944 році повернувся, як нарком охорони здоров'я УРСР, Сергій Терехов. Він призначив Мосінга виконуючим обов'язки директора заново створеного Львівського інституту епідеміології та мікробіології, а згодом доктор очолив його висипнотифозний відділ. Терехов закрив очі на факт співпраці доктора з німцями в роки німецької окупації, і для багатьох це було незвичним явищем. Микола Сагайдаковський згадує: "Пізніше я запитав в Терехова: "Як Ви не побоялись призначити Мосінга?" На що він відповів: "Я знав, що він чесна, порядна людина, і він мене не підведе".
Насправді ж Терехов добре розумів, як значення вчинку Мосінга та Реута, які зберегли колекцію вошей та штамів рикетсій, так і те, що лише Мосінг міг продовжити виготовлення вакцини способом Вайгля. Мосінг отримав радянське громадянство, але паспортистка змінила букву "к" в його імені на "х". Також в паспорті додалось незвичне для довоєнних часів по-батькові: Генріх Станіславович Мосінг.
Генріх Станіславович Мосінг після війни відродив у Львові школу дослідження епідеміологічного висипного тифу, а також відновив та розширив виробництво вакцини Вайгля. Останню, вже вдосконалену Мосінгом, виробляли у Львові, в лабораторії на Зеленій, 12, як мінімум до середини 70-х років минулого століття. "Відділ розділили на три частини, я мала доступ лише до двох частин, бо у третій частині, де були заражені воші, працювали лише ті, хто мав щеплення, і саме там виготовлялась вакцина. В 70-х роках вакцина виготовлялась у великій кількості. Чому я це знаю? Бо це власне я ліпила наклейки на ампули. Виходило в день десь 100 коробок (чи більше) по 10 ампул", – розповіла Яна Музалевська.
В цей час Мосінг повертається до власних наукових досліджень. Вклад ученого в розвиток радянської мікробіології детально висвітлив його учень Микола Сагайдаковський. Ми ж спробуємо розповісти та пояснити про це коротко та доступно. Отож вакцина Вайгля зіграла важливу, але не вирішальну роль в перемозі людства над епідеміями висипного тифу. Вже наприкінці війни вчені винайшли ДДТ – дуст, який є пестицидом та служить ефективним засобом профілактики вошей. За це відкриття в 1948 році Пауль Мюллер отримав Нобелівську премію. Паралельно відбулось відкриття антибіотиків, які виявились ефективними в лікуванні тифу. Попри активні заходи з вакцинації та лікування, спалахи тифу в СРСР продовжувались в 50-70-х роках, хвороба виникала переважно у тих, хто раніше переніс тиф під час епідемій. Радянські вчені вважали, що остаточна ліквідація тифу можлива в короткі терміни, за рік-два, достатньо лише ізолювати його спалахи та активно проводити профілактику.
Натомість Мосінг висунув припущення, що йдеться про рецидивну форму епідемічного висипного тифу, яка не передається вошами, тобто хворобу Брілла. Мосінг вважав, що захворювання Брілла будуть виникати постійно багато десятиліть, поки не зміниться демографічна ситуація, тобто не відійдуть в іншій світ ті, хто переніс епідеміологічний висипний тиф. Погляд Мосінга на вирішення проблеми ліквідації тифу суперечив офіційній лінії, отож його позицію піддали жорсткій критиці. Це не завадило доктору послідовно реалізувати її на базі львівського відділу. Мосінг організував перший серед республік СРСР науково-методичний центр боротьби з висипним тифом, розробки якого, пізніше, взяло на озброєння Міністерство охорони здоров'я СРСР.
В 50-х роках вчений розробляє лабораторний спосіб діагностики тифу – реакція (тест) Мосінга, який був простим та доступним: хімічний реактив (діагностикум) змішувався з кров'ю пацієнта і колір реакції свідчив про наявність або відсутність збудників тифу, зокрема, й про хворобу Брілла. Діаностикум для тесту виготовлявся спочатку в самому інституті, згодом саме у Львові налагодили його промислове виробництво для потреб всього СРСР. Двадцять років Мосінг паралельно з керівництвом лабораторії також керував виробництвом діагностикума на безоплатній основі, адже не був включений в штат виробничого відділу. До того ж він за власні кошти закуповував спеціальні пробірки та штативи, необхідні для проведення тесту, і разом з діагностикумом висилав споживачам. Діагностикум вироблявся у Львові з 1952 по 2008 рік. Колекція серій цього препарату, яку зібрав та створив вже сам Мосінгом, зникла зі Львові в дев'яностих роках минулого століття.
Успіху в дослідженнях Мосінгу вдалось досягнути "завдяки кропіткій праці з культивуванням збудника висипного тифу за методом Вайгля", – пише Сагайдаковський, а це, іншими словами, означає, що годування вошей у Львові продовжувалось і в радянський час. Доктор годував вошей безплатно. "Він дуже багато годівниць розміщував на гомілки", – згадує Сагайдаковський. Вошей в лабораторії продовжували годували також за гроші. Це була робота, яка дозволяла вижити і подолати злидні тепер вже багатьом львівським пенсіонерам, в тому числі старим польським паннам.
Яна Музалевська згадує, що ще в 1970 році в лабораторії було багато годувальників вошей: "Годувало багато, бо й тифу ще було багато, особливо на сході СРСР, звідки лабораторія отримувала посилки з вошами, які вивчав доктор. Приходили переважно старі польські пані, які практично не мали грошей на прожиття, бо пенсії в декого були 20 і 27 рублів, навіть на радянські часи на це не можна було прожити. Ті, хто годував заражених, діставав більшу платню. Мосінг ретельно відбирав людей, кому можна було займатись годуванням і до всіх них ставився дуже уважно, а якщо хтось захворів, то відразу ж сідав в машину й їхав, дивився що і як".
За годування вошей в середньому платили 70-100 рублів на місяць. Заслуги Мосінга в остаточному подоланні тифу визнали у всьому світі. Остання його наукова публікація вийшла в Швейцарії. Доктора запрошували за кордон з виступами, але влада не давала на це дозволу. Натомість Мосінгу доводилось часто брати участь в наукових конференціях, які відбувалися в різних республіках СРСР. В 1972 році, коли Мосінг прибув в Кишинів для участі у всерадянській нараді рикетсіологів, його викликали на розмову. Після повернення він повідомив, що йому порадили не виступати з докладом. Попри заборону Мосінга, з огляду на його заслуги, все таки запросили до президії наради.
В 1973 році Мосінга відправили на пенсію під офіційним приводом погіршення стану здоров'я, а саме втрати зору. Доктора відлучили від колекції та позбавили можливості оберігати її надалі. На той момент тиф в СРСР вже подолали остаточно. За наукові досягнення радянська влада нагородили Мосінга орденом "Знак пошани", а також медаллю імені Л.В. Громашевського "За досягнення в розвитку епідеміології". Пікантність ситуації з останньою нагородою полягала в тому, що саме академік Лев Громашевський був головним опонентом Мосінга в дискусії щодо шляхів подолання висипного тифу в СРСР. "Незважаючи на жорстку багаторічну дискусію з епідеміології висипного тифу, особисті стосунки між Мосінгом і Громашевським були не тільки коректними, але й на подив милими та зворушливими. Якось Лев Васильович визнав у властивій йому емоційній манері, що наукові погляди Генріха Станіславовича доводять його до люті, але, як в людину, він закоханий в Генріха Станіславовича", – описує стосунки між вченими Микола Сагайдаковський.
Прізвище Мосінга, втім як і Вайгля, після 1973 року не часто згадуються в радянських, а також сучасних українських чи російських наукових працях та навчальних посібниках з мікробіології й медицини. Лише учні Мосінга вважають за честь в своїх наукових роботах відзначити заслуги вчителя та послатись на його праці. Натомість у Львові, на третьому поверсі будинку на Зеленій, 12, пам'ять про доктора Генріха Станіславовича Мосінга жива. Вона також бережно зберігається його колишніми співробітниками, рідними та друзями. Всі вони й до сьогодні перебувають під впливом чарівності доктора, який не просто працював, а віддавав всього себе науці, залишаючись при цьому уважним до потреб людей.
Варіантам вдалося отримати унікальне відео та фото нечастих, але важливих та урочистих моментів з життя лабораторії Мосінга, коли її працівники відзначали день народження шефа. Микола Сагайдаковський згадує, що це була традиція, але свято відзначалось завжди скромно, за винятком, зрозуміло, ювілею. Те, що саме ці моменти залишились для історії, свідчить про ставлення прибічників до Мосінга, про їхнє розуміння того, з якою непересічною людиною їм пощастило працювати поруч.
Фото з 50-річчя Мосінга (1960 р.) Ярослава Станкевича вперше публікуються з дозволу Яна та Елеонори Тиссон. Відео для публікації надав його автор Микола Сагайдаковський.
Ті, хто працював під керівництвом Мосінга, запевнили нас, що в лабораторії панувала дисципліна та порядок. "Мосінг був строгим, боялись ми його страшенно. Високий, трохи сутулий, з м'якою посмішкою, але він був вимогливий до роботи. Всі мали прийти та піти вчасно. Доктор в халаті міг іти лабораторією, дістати білу хусточку, і так десь провести, а потім мовчки показати тобі, що є пил. Він ніколи не сварився, але міг так показати і піти далі. А ти вже сам собі роби висновки", – згадує Яна Музалевська.
Мосінг ні на що інше, окрім роботи практично не звертав увагу. "Він був дуже і дуже скромним в побуті. То була людина від науки і людина, яка присвятила собі допомозі людям", – продовжує Яна Музалевська, згадуючи випадок, як одна із працівниць лабораторії виходила заміж. "Це було в робочий день, отож на розписці присутнім був лише Мосінг. Прийшов доктор, ми всі на нього налетіли: "Як було, як виглядала наречена, у що була вбрана, яка була сукня?" А він стоїть, посміхається і каже: "Біла і щось такого та такого". На мене ця відповідь справила сильне враження. Він просто не звертав увагу на такі речі".
Разом з тим були в Мосінга й свої слабкості. Так, він не дозволяв співробітникам заходити без дозволу в свій великий кабінет, адже на столах панував надзвичайний розгардіяш і лише доктор знав, де що знаходиться. Попри майже аскетизм в побуті, Мосінг любив торти і ласував ними майже щодня при кожній оказії. Домашній тортик був для нього найкращим подарунком. Разом з тим доктор строго дотримувався постів, особливо любив пісні голубці. Мосінг майже до кінця 60-х років минулого століття жив в лабораторії на Зеленій. Сама ж лабораторія працювала цілодобово, співробітники могли прийти в будь-який момент, щоб реалізувати свою ідею. Багато хто проводив на роботі навіть відпустки.
Доктор дбав про підвищення кваліфікації своїх працівників, яким постійно проводились лекції. Генріх Станіславович працював на рівні зі всіма, а можливо, й більше за всіх. Незважаючи на те, що з віком в нього погіршився зір, доктор під мікроскопом "переглядав десятки, а то й сотні тисяч препаратів" як на роботі, так і вдома, вів листування з вченими зі всього світу, публікувався в наукових виданнях. Після звільнення, залишаючи лабораторію Мосінг забрав з собою лише мікроскоп.
Знахар
На пенсії історія активного життя доктора Генріха Станіславовича Мосінга не закінчилася, а лише отримала інші пріоритети. Насправді, вони вже давно супроводжували його та формувалися на периферії його наукової роботи. Вірогідно, що ці зміни також були продиктовані згори або сімейними традиціями. Ми згадували, що Мосінг, під час праці у Вайгля, завжди опікувався і надавав медичну допомогу працівникам, які через необачність підхоплювали першачок чи мали інші проблеми зі здоров'ям. Насправді ні Мосінг, який закінчив медичній факультет, ні Вайгль, який за освітою був зоологом, не були професійними лікарями. Але перший почав лікувати людей, коли вимагали обставини роботи, бо мав не лише відповідну освіту, але й талант до цього. До того ж всі, хто знав Мосінга, відзначають, що він був добрим психологом. Саме через останню рису Мосінгу у міжвоєнний період доручали керівництво та організацію експедицій мікробіологів у віддалені райони, де фіксувалися спалахи епідемії тифу. Колеги Мосінга знали, що саме він, як ніхто інший, знайде спільну мову з простими людьми, без чого не варто було розраховувати на успіх таких подорожей.
"Мосінг вмів дивитись на людей в спосіб, в цілому значенні цього слова, втаємничений. Доктор Мосінг мав бути одночасно добрим психологом, тому що саме такі моменти дозволяли йому установити інтимний контакт з пацієнтом, нехай ним був простий український хлоп з диких Ґорґан", – вважає Анджей Нєспяк. Під час експедицій Мосінг, як єдиний випускник медичного факультету в команді мікробілогів, лікував колег, а також, за необхідності, надавав селянам безкоштовну медичну допомогу. Причому робив він це в своєрідній манері, не як доктор, а як знахар, бо розумів, що саме такий підхід селянам є ближчим.
"Завжди мав під рукою необхідні ліки, які купував за власні кошти, вмовляв своїх пацієнтів до їх вживання, в спосіб, подібний до магії, – продовжує Нєспяк. – Подання звичайного аспірину чи будь-якої іншої таблетки повинно було мати щось подібне з заговорюванням хвороби знахаркою. Фраза "приймайте той білий порошок три рази на день" не мала би жодного успіху, цю пораду просто б проігнорували, як і самого лікаря". Для цих простих людей існував час лише в їхньому вимірі. Мосінг звертався до них саме в таких категоріях".
Спостереження Нєспяка підтверджує Віктор Вайгль: "Мосінг володів винятковим даром спілкування з людьми, особливо молоддю. Він був незамінний в організаціях епідеміологічних експедицій, завдяки своїй надзвичайній якості знаходити контакт з простими бойками і лемками з віддалених сіл Гуцульщини. Під час війни Мосінг проводив велику гуманітарну роботу для мешканців Львова. Він залишився у Львові, прийняв керівництво виробництвом вакциною в Радянському Союзі, виконував епідеміологічні дослідження та надавав медичну допомогу людям похилого віку".
Мосінг непомітно, ніби з огляду на певні обставини, але все глибше занурювався в справу лікування людей. Вже в роки війни поміж львів'ян сформувався стійкий та впізнаваний його образ саме як лікаря, який безкоштовно лікує нужденних, а не вченого-мікробіолога. Після війни місцеве населення через брак коштів та довіри до радянської медицини продовжувало охоче користуватись його послугами. Він ніколи нікому не відмовляв, зокрема, й у випадках, коли інші, дипломовані лікарі не залишали хворому надії на одужання. Єпископ Леон Малий згадував: "Він лікував епілептиків, а їх ніхто не лікував. Виліковував всіх, ні в кого не повторювалися приступи".
"Я підтримував зв'язок з Мосінгом й після його виходу на пенсію. Він був прекрасним лікарем та клініцистом, а також чудовим психологом. Мосінг мене лікував, і допомагав мені сильно. Доктор підтримував зв'язок з іншими клініцистами", – розповідає Микола Сагайдаковський. Ян Тиссон розповів, що Мосінг лікував його маму в роки війни. А після війни, коли в самого хлопця стався нарив на ступні, то батько привів до нього саме Мосінга. "Доктор люб'язно розмовляв з нами, поцікавився чим я займаюсь, що читаю, що люблю. Після огляду дав покласти порошок в шкарпетку, що ми і зробили. Більше ніколи в житті я не мав проблем з цією ногою", – запевнив нас наш співрозмовник. Запам'яталась також маленькому Янові фраза доктора про те, що він не може виписати рецепт.
Таємницю походження ліків у Мосінга в радянські часи відкрила Яна Музалевська: "Порошки, деякі ліки він робив сам. Я в лабораторії розрізала пергаментний папір, відмірювала порошок, то все складала, гарненько запечатувала, запаковувала в коробочку. В нього була стара сумка, куди він все клав і так ходив до хворих".
У 1968 році Мосінг купив невеличкий двоповерховий будинок на вулиці Кохановського, 82 (зараз Левицького, 82), якій раніше належав його тітці. В 70-80-роках минулого століття щосереди вздовж вулиці виникала довжелезна черга до нього на прийом. У ній стояли не лише львів'яни, до Мосінга їхали зі всього Радянського Союзу, згадує Яна Музалевська. Цю картину щотижня з вікна власного кабінету міг спостерігати секретар райкому КПРС, адже будинок Мосінга був якраз навпроти величезної будівлі райкому. Однак сучасники стверджують, що партійний функціонер ставився до цього по-філософськи. В інші дні лікар Мосінг відвідував хворих, переважно похилого віку, та надавав їм допомогу у лікарнях.
Опікувався Мосінг також дітьми-безхатченками, яких в післявоєнні роки було багато у Львові, а двом хлопчикам допоміг знайти себе у житті. Анатолій Бичков, якого Мосінг забрав з інфекційної лікарні, бо йому не було куди йти, мав здібності до малювання. Він часто відвідував лабораторію і навіть інколи залишався там ночувати, а також супроводжував доктора в його візитах до хворих. Поки той оглядав пацієнтів, Анатолій чекав на вулиці. За порадою Мосінга, в цей час Анатолій роздивлявся львівські будинки. Після закінчення школи Анатолій вступив на архітектурний факультет Львівської політехніки і став відомим архітектором та художником, членом спілки архітекторів СРСР.
Мосінг всиновив Володимира (Влодека) Лукасевича. Виховувати хлопця йому допомагали пані Марія Ліпка та домогосподарка пані Геня, які мешкали неподалік від Мосінга, в будинку на Кохановського, 4. Доктор щодня приходив до них з інституту на обід та перевіряв як Влодек зробив домашнє завдання. Часто всі разом відвідували театральні вистави в польській школі неподалік, де навчався Влодек та грав в шкільному театрі. Дома хлопця вчили іноземним мовам та грі на фортепіано. Влодек називав професора татом, а пані Марію мамою, – згадує Яна Музалевська. Її бабця добре знала Мосінга "ще з часів підпілля" – саме так про це розповіли Яні згодом знайомі. Сама ж Яна зростала разом з Влодеком Мосінгом, адже батьки часто її залишали у хресної – Марії Ліпки. Влодек закінчив медичний університет, після чого працював анестезіологом у військовому госпіталі. Разом з сім'єю він мешкав в квартирі поруч з Генріхом Станіславовичем.
По лезу бритви
В 1956 році Генріха Мосінга запросили до незвичайного хворого, з яким він, втім, після першої зустрічі опікувався декілька років. Це був єпископ УГКЦ Миколай Чарнецький, який щойно повернувся до Львова після заслання. Від єпископа Мосінг отримав обіцянку висвячення, яке відбулось в січні 1959 року, за декілька місяців перед смертю останнього. Рукопокладення проходило таємно, в квартирі на вул. Вечірній, 7, де мешкав єпископ Чарнецький. Це відкрило перед доктором шлях до священства, але, щоб закінчити його (обряд), Мосінгу довелось ще два роки вмовляти ієрархів римо-католицької церкви. Останні вважали не допустимим його висвячення на священика без належної освіти та процедури.
В 1957 році Генрік Мосінг разом з сином вперше відвідує приватно Польщу, Краків, де він також вперше виголошує поминальну промову на похоронах свого вчителя Рудольфа Вайгля. Тоді ж відбувся його контакт з кардиналом Стефаном Вишинським щодо питання хіротонії. Кардинал пообіцяв доктору проконсультуватись з Ватиканом. Вишинський також звертався за порадою і до архієпископа Краківського Карола Войтили, у майбутньому – Його Святості Папи Івана Павла ІІ. В 1961 році Мосінг з сином вдруге відвідують Польщу. Він їде у село Ласки, що біля Варшави, в якому отці-францисканці опікувалися незрячими, і де на той час мешкав кардинал Стефан Вишинський.
Там Вишинський висвячує Мосінга у священики. Їхня зустріч була короткою та небагатослівною. Генріх Мосінг взяв ім'я Павла. З того часу Мосінг вів подвійне життя, поєднуючи наукову роботу зі священичим служінням. Іншими словами, став ходити по лезу бритви: "Підніміться, пробудіться, навчіться, звернувшись до вищих. Мудрі описують цей шлях, як лезо (жало) бритви, – коли воно нагострене, то ним важко перейти" (Катха-Упанішади 1.3.14).
Єпископ Леон Малий розповідає, що цим подіям в житті Мосінга передувала дивна історія. Після операція на катаракту Мосінг став бачити на ліве око, але натомість втратив зір на правому. Однак Варіантам не вдалось знайти підтверджень цьому. Після повернення до Львова отець Павло розпочинає таємну місіонерську діяльність. Спочатку служби Божі справлялись на Зеленій, 12, у службовому мешканні пана д-ра Мосінга, де він мешкав до 1968 року, а згодом – вдома. Він часто виїжджав на парафії практично на території всього СРСР, адже в там ті часи бракувало священиків, а ті, які служили в церквах, не мали дозволів на релігійну діяльність поза ними. Мосінг таємно служив меси, одружував, хрестив.
У власному будинку на Кохановського, тобто якраз навпроти райкому партії, отець Павло організував таємну неофіційну католицьку духовну семінарію, де пройшли навчання близько 200 підлітків. Згодом саме ця семінарія дала поштовх до створення у Кракові за сприяння Кароля Войтили спільноти світських помічників церкви – Інституту Святого Лаврентія (Sw. Wawrzynca). Учні отця Павла навчались як релігійним наукам, так і медицині, а пізніше допомагали доктору доглядати за хворими. "Він не готував священиків як таких, бо це не була семінарія. Йому йшлося про те, щоб людина, яка хоче стати на священичий шлях, була істинним християнином. Він чудово викладав нам латину. Три томи австрійського богослова ми мали вивчити ледь не напам'ять", – згадував єпископ Леоном Малий, який навчався у Мосінга з 1975 по 1984 роки.
Мосінг розумів і знав, що його діяльність, як священика, була під пильною увагою КДБ. Тому не афішував цього, беріг рідних та колег від небезпеки. "Він не був потайливим, а навчений життям", – згадували останні. В нього не було багато близьких друзів, хіба окрім Мечислава Гембаровича, адже цих людей пов'язувала подібність долі та поглядів на те, що відбувалось. Гембарович також користувався порадами Мосінга як лікаря, а в розмовах називав його "ангелом". У вересні 1984 року отець Павло погребальною промовою провів в останню путь Мечислава Гембаровича.
Інші люди різними шляхами дізнавались про діяльність отця Павла та йшли до нього за духовними порадами. Дім Мосінга на свята, дні його народження та уродини був повен гостей, учнів і послідовників. В 1994 році у Мосінга стався крововилив в мозок. Останні п'ять років життя він був прикутий до ліжка тяжкою хворобою, ноги його були паралізовані. За ним постійно доглядали отець Барановський, Микола Сагайдаковський, інші учні та колеги. Генріха Станіславовича Мосінга – отця Павла не стало 27 листопада 1999 року. Похоронили його в родинному склепі на Личаківському цвинтарі у Львові.
У листі, який направив до Львова з цієї сумної нагоди Папа Іван Павло II, він писав: "Я знав його ще в 60-х роках, коли, як видатний учений, директор Інституту епідеміології у Львові, він на короткий час приїхав до Польщі. Він розділив своє глибоке бажання служити людям не тільки як лікар, але й як священик. У ті важкі часи, використовуючи службові можливості, виїжджав в різні куточки СРСР, хотів взяти на себе обов'язок приносити Євангеліє і духовну допомогу тим, кому інші не могли допомогти. Після консультацій, знаючи, як багато добра він зробив людям під час війни і в післявоєнний період, разом з кардиналом ми дослухались до його прохання та висвятили його в священики. Знаю, що наша довіра не розчарувала. Більш завзято в якості лікаря і священика він служив свою пастирську місію на сході України, на Кавказі і в Сибіру".
Римо-католицька церква декілька років тому ініціювала початок підготовки Генріха Мосінга-отця Павла до беатифікації.
Львів і бактеріологічна зброя
Ми стоїмо в великій та світлій кімнаті, в якій до 1973 року був кабінет Генріха Мосінга. Сьогодні в ній майже стерильний порядок і навіть порожньо, а про колишніх власників – Вайгля та Мосінга – нагадують лише фото на стінах. Поступово наша розмова з Зеновієм Кушніром переходить від спогадів про минуле до сучасності. Отримуємо ствердну відповідь на питання про те, чи в лабораторії зберігається колекція штамів рикетсій та вошей, яку створив Вайгль і оберігав Мосінг. Однак сьогодні вона вже не належить інститутові, а є частиною колекції Центрального музею мікроорганізмів в Києві. Штами зберігаються в спеціальному холодильнику при температурі мінус 30-50 градусів. Щоб їх побачити потрібен спеціальний дозвіл. Але навіть ті, хто його мають, не завжди наважуються увійти до цієї спецкімнати, розуміючи можливі наслідки.
Вошей продовжують годувати. В інституті є два працівника, які це роблять за мізерну плату. Яку саме, нам не назвали, але з пояснень можна зрозуміти, що вона є нижчою за офіційну мінімальну заробітну платню. Отож збільшення кількості годувальників та оплати їхньої праці, а також пошук нових претендентів на цю роботу є однією із основних проблем керівника лабораторії. Бо молодь, як стверджує Зеновій Кушнір, не надається до того, адже дуже вразлива на алергії. Щоб подивитись як відбувається годування вошей, треба прийти в інститут в спеціально відведені для цього години і, звісно, отримати дозвіл. Ми не могли оминути питання про те, в чому полягає науковий сенс зберігання колекції та годування вошей сьогодні, після того, як тиф давно перестав становити загрозу для людства.
Зеновій Кушнір пояснив, що вошей продовжують годувати, по-перше, щоб підтримувати рикетсії провачека. Також їх використовують для визначення активності нових протипедикульозних препаратів та для контролю за їх властивостями в аптечній мережі. Коли ж ми запитали чи працюють львівські мікробіологи над створенням бактеріологічної зброї, то Кушнір відмахнувся та запевнити нас, що це несерйозно, адже в лабораторії такі роботи не ведуться. Натомість інші джерела свідчать, що рикетсії є бактеріями, які використовуються для цього.
Це одна із важливих причин того, чому їхнє дослідження ніколи не припинялося. Вона ж пояснює значення унікальної колекції Вайгля-Мосінга, яка зберігається у центрі Львова. Відомо, що СРСР, порушивши міжнародні угоди, починаючи з 1960 року проводив активні роботи над створенням біологічної зброї включно до моменту свого розпаду. До цього був залучений один із послідовників Мосінга Євгеній Лукін, який працював тоді в інституті Міністерства оборони СРСР в Загорську. Сьогодні у всьому світі тривають генетичні дослідження рикетсій. Як пояснив Варіантам Микола Сагайдаковський, вперше генофонд рикетсій не так давно дослідили скандинавські вчені, які "отримали дані, які відрізняються від інших організмів". Генріх Мосінг не міг не знати про це, однак, вочевидь, не захотів до цього долучатися.
фото: lwow.home.pl
Використані матеріали
Artur Allen. Fantstychne laboratorium doktora Weigla, 2016
Zwyciezyc tyfus. Instytut Rudolfa Weigla we Lwowie. Dokumenty I wspomnienia. Wroclaw, 2001
Henryk Mosing – Patriota poza Ojczyzną
М. М. Сагайдаковський. Про вирішальний внесок доктора Генріха Станіславовича Мосінга в справу ліквідації висипного тифу на великій частині євразійського континенту в межах колишнього СРСР, 2010
Матеріали Львівського обласного державного архіву.
Варіанти дякують за допомогу у написанні матеріалу:
Witold Milosz за ідею та консультації, лікарю Оресті Семенівні Корольчук, біологу Яні Музалевській (Мосінг), Елеонорі Леонідівні та Яну Йосиповичу Тіссонам, мікробіологам Миколі Миколайовичу Сагайдаковському, Зеновію Кушніру, завкафедрою мікробіології ЛНУ ім. І. Франка Світлані Олексіївні Гнатуш, а також Ігорю та Любові Танчиним.
