Заплутаний дебютник львівського проєкту, який поволі усвідомлює всю твінпіксіану Львова.
Львів'янка Марія Первоцвіт далека від офіційної пісні для однієї сихівської школи лише тому, що періодично намацує темряву на споді.
Дебютний альбом Munefate бере загальною непевністю матеріалу. Спочатку здається, що то якийсь християнський поп-рок. Десь згодом, що це греко-католицька готика. Тотальна параноя йому лише пасує.
Відсторонене виконання Марія Первоцвіт за етернальними заповітами дрім-попу відразу відсіює звідси збуджене сюсюкання Христини Соловій. Десь здається, що слухач має справу зі ще однією версією львівської побожності, де оптимістичний наїв швидко потопає назавжди у тотальній мінливості жіночої природи.
За всілякими замріяними кліше з проханням про вічну юність ("Обрій") її заклики несподівано виходять на щось схоже на кавер "Mad World" Gary Jules до стрічки Донні Дарко ("Скільки життя в твоїх очах?"). З цього моменту з нею варто бути обережнішим. Навіть у якійсь благенькій побожності вона нарікає себе живою водою ("Ти – тепло"). Дебютник Соловій тут варто оминати, щоб мати на увазі зазіхання на щось значно більше, ніж її дрібні витребеньки.
Усе це відчуження не настільки й вже простакувате там, де вона співає про те, що схожа на потвору чи когось у своїй крові ("Кіно"). Готичне завжди варто пам'ятати там, де вона ніяк не може зрозуміти, хто друг, а хто – ворог ("Бажання жити"). Через саспенсовий трип-хоп, який ще трохи тремтить у руках її маніфестів ("Дике серце"), вона провалюється у твінпіксівське нутро Львова.
Тут багато згадок про вогонь, адже то є Львів – Сонце всередині, а Місяць – на споді. Вхід у цей лінчіанівський дрім-поп на початках ще, звісно, лайтовий ("Вогонь"). Під ногами плутається якась далека есхатологія, а ось мазохістичне ("Там, де горить вогонь, спали мене до тла. До твоїх білих скронь направлена рука. Замало в нас клітин на відновлення ран. Для тебе стану тим, ким ти боїшся сам") вже є ознакою чогось живого вже тут і зараз.
Саме загальна непевність й породжує найкращі моменти цього альбому, який йде кудись далі ніж християнський поп-рок чи греко-католицька готика (щоб це не означало). Це не те щоб новина, але з вуст львівських артисток завше цікаво чути у дрім-попі слова на кшталт "Вони бачать. Вони чують. Наші крики у вогні. Я буду горіти завжди… Вже сьогодні я воскресну, бо у полум'ї я народжена" ("Народжена у полум'ї").
Суперечність вділяє саме той хиткий, нерозбірливий стан фрагментованої душі, яка справді прагне чогось живого, а не спить летаргічним сном.
От кому, власне, скеровані ці слова у треці "Безсмертна душа": "Не смій забирати, те, що моє споконвіку. Я хочу жити і любити цей світ. Можеш взяти моє тіло та моя душа безсмертна. Її не проб'ють ніякі кулі міцні"? Бойфренду чи Сатані? Чомусь демонічному у бойфренді перед чимось цнотливим? Тутешній начебто демонізації сексу? Наскільки усвідомлені всі ці моменти у Марії Первоцвіт?
Звісно, що Сонце живе в її оселі. Звісно, що вона безперестанно кається ("Одне сонце"). Проте саме вона співає слова на кшталт "Мій дім тому й палає, бо в темряву закохався", адже ця темрява – це, власне, саме вона, хіба нє?
Її сновидний трип-хоп взагалі заводить теологічну оптику Львова у щось підозріле. У хітовому треці "Приватна розмова" є такі слова: "А чи знаєш ти, з ким говориш? По телефону третя особа з нами веде діалог. Цю перепону беру на себе. І закриваю місто на замок" та "Бо хтось буде ще слухати нас". Хто ця третя особа? Хто тут ще слухає? Бог чи СБУ? Якщо Бог, то чому це перепона? Чи це її Ідеальне в його очах? Що тоді вона закриває на замок у собі від нього?