Що, де і коли у Музеї етнографії та художнього промислу.
Наприкінці квітня в приміщенні Музею етнографії та художнього промислу на Площі Ринок, 10 відкрилась постійна оновлена експозиція "Традиційно-побутова культура українського села кін. ХІХ-ХХ ст.".
Саме так зазначено на офіційному сайті Інституту народознавства НАН України, до структури якого й входить музей і в якому він знаходиться на "особливому статусі", тобто є його відділом.
Без перебільшення, це важлива подія в житті як музею, так і Львова, адже відома етнографічна збірка музею три роки не мала своєї постійної експозиції.
До 2013 року, вона знаходилась у приміщенні на проспекті Свободи, 15.
Однак, попри рекламні обіцянки і офіційній запевнення, виявилося, що для відвідувачів відкрили лише три кімнати, а не всю експозицію.
До того ж не завершили оформлення експозиції: немає інтерактивного оздоблення і озвучення, а з досить лаконічних табличок-пояснень до декількох фрагментів складно скласти враження щодо якості реалізації концепції експозиції, як втім і зрозуміти її саму.
Заступник директора Інститут народознавства з музейної роботи, заввідділу "Музей етнографії та художнього промислу" або ж просто керівник музею (це також з офіційного сайту Інституту), Роман Чмелик, до якого Варіанти звернулися за роз'ясненнями, розповів, що експозиція "Традиційна культура українського села другої половини 19-20 століття" повинна ширше, ніж було, представити етнографічні збірки музею як за хронологією (раніше показувався період – друга половина 19-початок 20 ст., а зараз до експозиції увійшло все 20 століття), так і за наповненням.
Роман Чмелик також є автором нової концепції експозиції, яка була затверджена вченою радою Інституту.
Стара експозиція, за визначенням Романа Чмелика, була академічною, і до певної міри статичною, адже репрезентувала лише одяг етнографічних регіонів України.
"Нову експозицію ми хочемо показати в дещо активніший спосіб, – продовжує Чмелик. – Ми показуємо той самий одяг, але через обрядовість.
Перші три зали (вже відкриті – авт.) присвячені річному циклу, починаючи від Різдва, Йордана, Маланка. Це ми показуємо на прикладі, переважно, Карпат. Весь одяг, що ви бачили в старій експозиції, ви побачите і в новій, доповнений обрядовою атрибутикою.
Наступне, ми показуємо Великдень, вигін овець на пасовисько, тобто обрядовість, пов’язана з весною, потім – літня, закінчуючи жниварським циклом свят. Далі будуть промисли, ткацтво, гончарство, різьблення, шкіра, тобто всі промисли, якими займались українці.
І наступний цикл – це сімейна обрядовість. Ми будемо показувати родинні, весільні, похоронні обряди і завершальне – це буде народне мистецтво українців другої половини 20 століття, що буде плавно переходити у збірки, подаровані нам народними митцями Петром Лінинським (кераміка) і Іваном Сколоздрою (живопис на склі)".
Щодо розміру експозиції, терміну її відкриття у повному обсязі, а також джерел фінансування, то від Романа Чмелика можна було почути лише таке:
"Ще немає електронного обладнання. Ми не встигли це зробити з фінансової сторони і були обмежені часом. Ми взагалі не маємо коштів на побудову нової експозиції. Це все є залучення позабюджетних коштів, зокрема, це гроші від продажу квитків, залучення спонсорів, певні інвестиційні проекти. Ми використовуємо усі можливі засоби".
Варіантам також не вдалося отримати від Романа Чмелика конкретні цифри щодо фінансової сторони діяльності музею та його потреб, і перед усім тому, що офіційно Музей етнографії та художнього промислу господарської діяльності не веде, а сам Роман Чмелик, хоча й вважається керівником музею, але відповідно до своєї посади в Інституті, не несе, вочевидь, жодної прямої відповідальності за цю і більшість інших аспектів його діяльності.
І як стало зрозуміло з розмови, ніхто до цього часу не намагався розділити видатки на утримання музею й Інституту, оскільки їх функціонування взаємопов'язане.
Господарська діяльність музею полягає в утриманні будівлі, забезпеченні діяльності організації та її персоналу. Якщо бракує одного з цих трьох елементів, то не може бути мови про існування музею. (Музей: менеджмент і освітня діяльність, Львів 2009 рік, Упорядники Герман Аартс, Зеновій Мазурик)
Якось пояснити це питання не допоміг навіть офіційний сайт НАН України, куди Варіанти скерував Чмелик, ані сайт самого Інституту народознавства, відділом якого є музей.
На них відсутні бюджетні плани і звіти Інституту, попри те, що ця установа фінансується з державного бюджету.
Музей і пустота
Своєї персональної сторінки в інтернеті музей немає. Останнє серйозно ускладнює отримання інформації про його колекційні збірки, експозиції, роботу відвідувачам і туристам.
Треба бути дуже наполегливим і зацікавленим, щоб знайти інформацію про режим роботи музею, (до слова, дуже не зручний: з 11.00 до 17.00), пільги, а також вартість квитків.
В останньому моменті на відвідувачів чекає цікава новація: доплата за фото- і відеозйомку, відповідно 10 і 20 гривень до ціни дорослого квитка 20 грн. (плюс 10 грн. – експозиція на пл. Ринок)
Доглядачки в музеї пильно стежать за тим, щоб не дати поодиноким відвідувачам можливості будь-що відзняти навіть на смартфон.
Їх (доглядачок) кількість та агресивна поведінка лише напружує і не дає зосередитись на огляді експозиції.
Можливо, саме через недостатню і неправильно збудовану інформаційну роботу, Музей етнографії та художнього промислу, незважаючи на своє вигідне географічне розташування і унікальні збірки (входить до трійки найбільших у Львові), не може похвалитися високими показниками відвідуваності та кількістю замовлених екскурсій в ньому.
Але повернімося до музейних експозицій.
Свічник з Жовкви як доказ європейськості України
"Постійна експозиція музею є центром, довкола якого обертається вся публічна діяльність, тому вона дуже важлива для виконання місії музею. Постійна експозиція відіграє важливу роль у визначенні профілю музею та його позиціонуванні". (Музей: менеджмент і освітня діяльність)
Роман Чмелик є також автором нової концепції постійної експозиції "Декоративно-ужиткове мистецтво Європи 16-20 століття", яка розташована з 2012 року в приміщенні музею на проспекті Свободи, 15 і яку створили на базі фондів меблів і порцеляни. Останні до 2010 року були відкриті для огляду на площі Ринок, 10.
"У приміщенні на проспекті Свободи ви бачите палацові інтер'єри, а ми показували вози, плуги, рала. Коли ця експозиція будувалась в 70-х рр., вона відповідала принципу, що "палаци будуть належати селянам".
У приміщенні на пл. Ринок, 10 (колишній палац Любомирських) є анфілада кімнат, яка не має жодного оздоблення, їхній інтер'єр нейтральний. На початку 2000-х років в мене з’явилась ідея, щоби зробити переміщення.
Експозиція, яка була збудована в приміщенні на проспекті Свободи, абсолютно не відповідала ані викликам часу, ані не показувала вповні наші фондові збірки і колекції. І вона була роблена так, як могла бути роблена в 70-х рр. Це був виклик часу і я сам собі поставив завдання повністю змінити експозицію.
Я запропонував вченій раді в приміщенні на пр. Свободи, 15 зробити постійну експозицію "Декоративно-ужиткове мистецтво Європи 16-20 століття". На Ринку були лише меблі і порцеляна, а тут, на проспекті Свободи, ми показуємо декоративно-ужиткове мистецтво Європи.
Ідея була свіжа для України, подібні експозиції ви не побачите в жодному іншому музеї. За взірець я брав експозицію Музею прикладного мистецтва у Відні, який створено в 1864 р. Його збірка дуже подібна до збірки колишнього львівського Промислового музею. І другий взірець – Музей декоративного мистецтва, який функціонує у Луврі (Париж)", – розповідає він.
Постійна експозиція музею відображає зміст музейного зібрання і є його сталим ядром. Постійна експозиція має відносно статичний характері змінюється незначною мірою. (Музей: менеджмент і освітня діяльність)
Керівник музею не приховує, що затвердження концепції і плану нової експозиції проходило непросто.
"Були побоювання чи ми таким чином не принижуємо українське. Але ці сумніви абсолютно розвіюються самою концепцією експозиції. Ми показуємо декоративно-ужиткове мистецтво Європи, в тому числі і України.
І коли ми ідемо по експозиції і бачимо шафу 17 ст., зроблену в Гданську, шафу 17 ст., зроблену в Голландії, якщо ми бачимо буфети, зроблені у Франції, скло з Польщі і бачимо свічник з Жовкви, і бачимо меблі зі Львова, то ми тоді розуміємо, що українська культура і українська ідентичність, є не тільки рустикальною, а Україна завжди була органічною частиною європейського культурного простору і належить до цієї європейської цивілізації.
Таким чином українська культура не те, щоб постраждала, а ми її показали зовсім в іншому ракурсі, і люди, які до нас приїздять чи зі Сходу, чи з центру України, вони відкривають для себе іншу Україну.
Ті, що не можуть поїхати до Відня чи Парижу, то вони можуть побачити українську культуру в контексті європейської, і європейську, яка знаходилась на території сучасної України", – наголосив Чмелик.
І все ж сумніви щодо такого способу "позбавлення української культури рустикальності" залишаються у фахівців.
Стефанія Гвоздевич майже 40 років пропрацювала в Інституті народознавства НАН України у Львові на різних посадах, в тому числі екскурсовода, охоронця музейних фондів, наукового співробітника, нещодавно вийшла на пенсію, залишивши після себе доробок у вигляді понад 150 наукових статей і монографії "Традиційне бондарство українців Карпат".
Зі слів пані Стефанії, все, що вона розповіла журналістам, перед тим неодноразово озвучувалось нею керівництву інституту і не є таємницею в музейних колах Львова.
Тут варто забрати оціночні судження з її розповіді щодо якості художнього оформлення експозицій й інших сторін виставкової діяльності музею, хоча багато чого у них не позбавлене рації.
Залишимо лише те, що стосується головного – наукового і освітнього значення експозиції.
Освітня діяльність. Метою створення музею є передача знань відвідувачам. (Музей: менеджмент і освітня діяльність).
"У нас була гостра розмова про цю експозицію, адже її оновлення почали без обговорення на вченій раді. Ніхто концепції не бачив, – згадує пані Стефанія. – Я відстоювала академічні, тобто наукові підходи до її формування. Адже як музей, ми повинні проводити дослідження, а також освітню роботу.
Нова експозиція на проспекті Свободи, на мою думку, позбавлена саме українських експонатів. Килим з Закопане є, а от українського килима 19 століття немає. Іноземці приїжджають в музей, а нічого українського нема. І чому так, ніхто не може пояснити.
Експонати малодосліджені. Підписи під деякими експонатами не відповідають науковому змісту. "Сукня. 19 століття. Львів", але такий підпис до експонату ні про що не говорить. Не виключено, що вона була виготовлена в Китаї.
Серйозно програла колекція годинників, яка в новій експозиції затиснута в маленьких залах зі штучним освітленням, а самі годинники в важких дубових шафах відвідувачі не мають можливості оглянути зі всіх боків.
На жаль, такий ненауковий підхід зберігся і при роботі над новою етнографічною експозицією, що відкрита на площі Ринок, 10.
Ось є там експонат "Комплекс жіночого вбрання. Закарпаття". Такий підпис – це чорна безграмотність під науковим кутом. Бо Закарпаття в етнографічному плані не є однорідним. Там є румуни, мадяри, гуцули, бойки, лемки та інші народи. То чий це одяг?"
Стефанія Гвоздевич вважає, що провести грамотну екскурсію за новою експозицією на площі Ринок, 10 вкрай складно навіть для тих, хто багато років працює екскурсоводом в музеї , знову ж таки з причини відсутності наукових підходів до формування експозиції: "Культура народу починається не з обрядовості, а з його занять, з побутових речей, а потім вже йде до вищих матерій. У цій експозиції цього взаємозв’язку пояснити не можливо, там плуг і віз виглядають як чужорідні тіла, бо немає логіки в самій концепції".
Стефанія Гвоздевич також звертає увагу на те, що ще в 90-х роках на проспекті Свободи був закритий третій поверх експозиції "Декоративно-прикладне мистецтво України 19-20", яка включала в себе в тому числі унікальні вибори Михайла Біласа.
"Є унікальні фонди, але про відновлення цієї частини музейної експозиції навіть ніхто сьогодні не говорить".
Кожух як доказ унікальності фондів музею
Роман Чмелик не захотів обговорювати тему музейної колекції і зберігання фондів. За його інформацією, у 16 фондах музею зберігається близько 100 тис. експонатів, точніше він назвати не зміг.
Натомість Стефанії Гвоздевич стверджує про незадовільне зберігання фондів музею, передусім у будинку на проспекті Свободи, 15.
У 2005 році в ньому через недбалість технічного персоналу стався справжній потоп: вода залила всі три поверхи музею і кімнати фондосховищ.
Саме після того демонтовали експозицію другого поверху музею "Народні художні промисли України 18-19 ст." (вишивка, кераміка, килими, різьба по дереву).
Залило колекцію писанок. Постраждало і внутрішнє оздоблення будинку, який є пам'яткою архітектури. "Шикарна ліпнина відлетіла на стелях другого поверху і так не відновлена, і у фондах повідвалювались стелі", – розповідає Гвоздевич.
У наступні роки будівництво Гранд-готелю не лише позбавило Інститут внутрішніх прибудівель (подвір’я забудували невідомо хто), але порушило циркуляцію повітря в будинку.
Як наслідок "експонати на першому поверсі поцвіли, кераміка почала сипатись".
Тоді ж, згадує пані Стефанія, "зразки народної вишивки зі всіх регіонів України, які з часів НТШ зберігались в унікальних шафах в світлій кімнаті, за вказівкою головного хранителя були винесені в бічний коридор, який своєю стіною прилягає до Гранд-отелю. У таких же умовах зберігається унікальна колекція зі шкіри і колекція народного живопису, зокрема, ікон".
"Я особисто з Оленою Некорак в 1995 році двома машинами завезли до музею унікальний архів Катерини Матейко і Антона Будзана. Він тимчасово зберігався в прибудові і через недогляд працівників господарської частини інституту був двічі залитий", – розповідає пані Стефанія.
Частина фондів музею зберігаються в приміщеннях на площі Ринок, 10.
"Там, де фонд сільськогосподарського знаряддя, ні світла, ніяких приладів вимірювання температури й вологості нема, – стверджує Стефанія Гвоздевич. – Напевне, так само і з іншими приміщеннями фондів", – припускає вона.
Фонд верхнього одягу також зберігається на пл. Ринок, 10.
"Це кожух з цього фонду. Був добрим, але погано зберігали, там хробаки були, там був жах. Таких кожухів там повно. Всього у фонді понад 600 одиниць верхнього одягу", – коментує пані Стефанія побачене нами.
Єдиним офіційним підтвердженням того, що з фондами не все гаразд, може бути інформація на сайті НАН України, в якій зазначено, що 15 фондових колекцій потребують реставрації, а обидва приміщення музею – капітального ремонту. Однак це інформація ще станом на 2008 рік.
Роман Чмелик також не зміг назвати, коли востаннє музей закупляв експонати для поповнення фондів. За його твердженням, поповнення переважно відбувається за рахунок дарувань, які роблять прості люди або ж митці.
Стефанія Гвоздевич, натомість стверджує, що в музеї реально ніхто не переймається проблемою поповнення фондів, а традиція щороку виставляти дарунки, привезені науковцями з літніх експедицій, давно забута.
Науковці відсунуті від участі у музейній раді і закупівельній комісії. Фонди музею практично не поповнюються, бо, як стверджує керівництво, на це відсутні гроші. А експонати, які пропонуються купити музею, потім зникають на чорному ринку.
"Була пропозиція від Марії Хамар, відома вишивальниці, вона зібрала велику колекцію, біля 200 рушників, але в музеї не знайшлось місця для цієї колекції. І їй відмовили. Зараз вона зберігається в музеї м.Бережани", – розповідає пані Стефанія.
P.S.
На завершення розмови з Романом Чмеликом Варіанти запитали його, чому він хоче піти з посади керівника Музею етнографії та художнього промислу, адже ще багато роботи з реалізації власне його концепцій, тим більше, що сьогодні НАН України переживає дуже складний період реформування.
І почули у відповідь дуже лаконічне: "Я не розумію вашого питання".
