Нова виставка у Медіатеці представляє тутешніх працівниць із несподіваного погляду
Львівська Медіатека від початку називала себе гібридним простором і виставка Karine Morel засвідчує це у надзвичайно дотепний спосіб.
Роботи Karine, виставлені у Медіатеці, представляють жіноче ню – жанр ніби-то досить далекий від повсякденної бібліотечної дійсності. Але вся сіль у тому, що зображені моделі – це дівчата, які тут працюють.
Таким чином виставка, що називається Library aesthetics, зводить у одній просторово-мистецькій точці дві ніби-то паралельні реальності – одну офіційну, поверхневу, безлику та іншу приватну, приховану, жіночу.
Власне, для мисткині Медіатека є чимось більшим, аніж бібліотекою. Karine приходить сюди, аби долучитися не просто до тих чи інших інформаційних медіа, а й до особливої атмосфери місця. Тут їй добре сидиться в моменти невизначених емоційних станів чи відсутніх планів. Саме місце вже для неї творить певний стан та надає діям закінченість.
Тож, перенісши на полотно та папір інтимні, невидимі публічно іпостасі працівниць Медіатеки, Karine ніби підживила свою власну, невидиму "Медіатеку". Адже, сидячи у кріслі з книжкою, вона часто дивилася на дівчат саме художнім поглядом, як на ті об’єкти, які цікавлять, які вихоплюються із тла своєю прекрасністю.
"Ми бачимо їх зрідка", пояснює художниця свій месидж, "а вони чарують своєю вродою та простотою".
З однією працівницею Karine була вже знайома раніше. А потім познайомилася і з іншими. Спочатку вони позували їй просто як подруги. Задумка сумістити простори "майстерні" та їхнього "робочого місця" і представити картини як знаки чогось гібридного та межового прийшла вже згодом.
Медіатека часто використовується як арт-простір, тому реалізувати ідею було нескладно. Певний час побоювались негативної реакції “зверху", але як зауважила одна з моделей – Анастасія Нечипоренко, насправді, виставка доволі лагідна, адже оголена натура – це вже швидше класика, аніж епатаж.
Втім, роботи Karine за своєю стилістикою виглядають доволі "не-класичними". Не в сенсі "авангардності", а в сенсі відсутності будь-яких спроб обпертися на надійне плече класичних, тобто вже визнаних форматів.
Це щось близьке до наїву, хоча графічні малюнки, які становлять на виставці тло живописних полотен, показують і більш концептуальні нотки у підході Karine.
Десь на перетині грайливої, живої простоти та аскетично-лаконічної символічності і живуть персонажі робіт мисткині.
Серед них досить непросто розпізнати реальних прототипів. Момент вгадування можна назвати невід’ємним моментом виставки. А також моментом інтерактивним – часто відвідувачі Медіатеки намагаються перепитати тутешніх працівниць "хто є хто".
Ребус ускладнюється тим, що одна із працівниць на виставці не представлена. І навпаки – одна із персонажок у Медіатеці не працює.
Самі ж героїні кажуть, що "себе впізнаємо, але не завжди".
Karine виступила також кураторкою виставки. Один із елементів експозиції – червоно-білі "ремонтні" стрічки – недвозначно наголошує – публічне представлення інтимного простору має свої межі, які не слід переступати. Це також і захисний поріг. Адже, для декого присутність "ню" у Медіатеці таки становить певну проблему.
Так, організатори бізнес-тренінгу, який мав місце у Медіатеці, вимагали перенести виставку деінде, оскільки вона"їх відволікає". Їм не дозволили – і цілком вірно.
Адже, "відволікання" – це вже психологічне поняття, а не мистецьке. А Медіатека – простір гібридний, а не "бізнес-тренінговий". А бібліотекарки – живі люди, зі своїми гендерно-статевими особливостями, яким деколи тісно у коректних масках усміхнених автоматів для надання доступу до інформації.
