Ще два роки тому, після успіху ВО «Свобода» на місцевих виборах 2010 року в Західній Україні, здавалося, що цій партії під силу буде закріпити й розвити його в масштабах всієї країни на парламентських виборах 2012 року.
І ось – до фінішу цьогорічної виборчої кампанії у парламент залишився тиждень, а «Свободі» насправді немає чим похвалитися. Задекларована її лідерами мета – створити фракцію у новому парламенті, здається, так і залишиться не більше, ніж декларацією. Партія балансує на межі прохідного бар'єру, що ставить під сумнів потрапляння у парламент її депутатів-списочників на чолі з лідером партії Олегом Тягнибоком.
Не надто радісні перспективи малюють соціологи і кандидатам від «Свободи», які балотуються у мажоритарних округах. Якщо говорити про Львівщину, то у експертів не викликає сумніву проходження до парламенту двох з чотирьох кандидатів від «Свободи» – Ірини Сех та Ірини Фаріон. Шанси на проходження в парламент не втратив ще Юрій Михальчишиш, а от четвертий ставленик «Свободи» – рідний брат її лідера Олега Тягнибока – Андрій, якщо вірити тим самим соціологам, точно вибув із боротьби за путівку в парламент.
Не знаємо, на що реально сподівається «Свобода». Також розуміємо, що в день виборів все може трапитися, і насправді доля проходження списку «Свободи» буде вирішуватися не лише на виборчих дільницях, але й шляхом кулуарних домовленостей за результатами виборів.
Однак добре пам'ятаємо, як на виборах 1998 року в аналогічній ситуації за бортом парламенту лишилася партія «Реформи і порядок», а в 2002 – «Озиме покоління», котрих влада так і не пустила у Верховну Раду, бо вони не зуміли захистити свій результат.
Причини падіння рейтингу популярності ВО «Свобода», передовсім на Львівщині, насправді, закономірні й очевидні.
По-перше, «Свобода», попри свою опозиційнійсть до центральної влади, останні два роки є партією влади на Львівщині. Влада ж повинна робити щось конкретне для людей, не займаючись виключно політичним самопіаром і «дерибаном» комунального майна. Останнє чомусь складно зрозуміти керівникам місцевої влади і депутатам від «Свободи» на Львівщині.
По-друге, електорату «Свободи» насправді нелегко збагнути, чому партія пішла на об'єднання з тими, кого вони називають «ліберастами» і «істотами», а реально вбачають за своїх ідейних ворогів – «Фронтом змін» і ВО «Батьківщиною».
По-третє, «Свобода», скована офіційними, а ще більше – кулуарними домовленостями, веде непритаманну для радикальної партії невиразну, в'ялу, нецікаву виборчу кампанію, яка аж ніяк не сприяє мобілізації її електорату, а навпаки, лише підсилює в ньому настрої розчарування і зневіри. «Свобода» на рівних з «Батьківщиною» несе відповідальність за продаж округів так званим «тушкам» на Львівщині, і, вочевидь, також має за це поплатитися в майбутньому.
Якщо ж «Свобода» все ж таки не прорветься до парламенту списком і не створить в ньому свою фракцію, що чекає на цю партію після виборів?
Насправді, зі слабкості «Свободи» першим вже скористався мер Львова Андрій Садовий. Створення партії «Самопоміч» – сигнал його готовності ініціювати розпуск міської ради Львова. Якщо ж «Свобода» не матиме у ВРУ плацдарму, цей месидж цілком може перетворитись на реальність.
Ініціювати розпуск місцевих рад може не лише міський голова, але й парламентарії. Отож гіпотетично не можна відкидати розпуск не лише львівської міської, але й обласної ради, яка тільки й робить те, що ставить державній владі в області «палиці в колеса». Тим більше, що після відтоку до парламенту найбільш яскравих особистостей, в облраді майже не залишиться тих, хто зможе чинити реальний опір цьому.
Отож, не потрапивши до парламенту, «Свобода» реально може позбутися своїх здобутків у місцевих радах Львівщини.
І третя загроза, яка постане перед «Свободою», якщо вона зазнає поразки на виборах, – ймовірний розкол і зміна лідера в самій партії.
Актуальною ця тема стане у випадку, якщо Юрій Михальчишин таки стане народним депутатом, а рідний брат Олега Тягнибока Андрій «пролетить». Адже очевидно, що мало кому відомий, непублічний Андрій Тягнибок був висунутий «Свободою» кандидатом в народні депутати лише задля того, щоб застовпити округ для свого старшого брата на випадок не потрапляння останнього до парламенту за списком. Саме брат мав би поступитися своїм місцем в парламенті лідерові партії, а Олег Тягнибок легко виграв би довибори на окрузі, де прізвище Тягнибок вже у всіх «на слуху».
За ситуації, коли інші маловідомі кандидати-мажоритарники від «Свободи», як і Андрій Тягнибок, не потраплять до парламенту, складно собі уявити, що своїм місцем в парламенті на користь Тягнибока поступляться Сех, Фаріон, Кайда і, тим більше, Михальчишин. Перші троє – бо заслужили на це не менше самого Тягнибока. Останній – тому що потрапив туди всупереч бажанням лідера партії.
Адже сьогодні вже очевидно, що нинішнє керівництво ВО «Свобода» насправді не було зацікавлене в проходженні Михальчишина до парламенту, а тому, із стратегічних міркувань, «здало» прохідний для нього Сихівський в.о., кинувши його самого на округ олігарха Дубневича, де виграти можна, але практично – дуже складно це зробити.
Михальчишин, якщо все ж таки в цій ситуації стане нардепом, – реально вирветься з-під опіки Тягнибока, отримає доступ до парламентської трибуни і всіх центральних телеканалів. Як наслідок – досить швидко набере в Києві політичної ваги, заведе необхідні політичні зв'язки, заручиться фінансовою підтримкою, необхідною для подальшої політичної кар'єри.
Подібні метаморфози відбудуться і з іншими народними депутатами від «Свободи» із когорти старих побратимів Олега Тягнибока, хочуть вони того чи ні. І тоді нардепи від «Свободи» будуть говорити з Тягнибоком іншою мовою з інших позицій, вони будуть не лише слухати і виконувати, але й диктувати свої умови останньому. З поміж них всіх лише Михальчишин має всі необхідні передумови стати лідером.
А от Тягнибоку, не виключено, в цей час доведеться виправдовуватися перед однопартійцями за провал на парламентських виборах. Та й вибір в нього залишиться невеликий: або далі керувати партією з крісла депутата Львівської облради, або ж перебратися у крісло голови Львівської облради, якщо на це буде добра воля Панькевича. І перше і друге – заздалегідь програшна позиція за нових політичних «розкладів».
Звісно, все написане вище – лише гіпотеза, прогноз, який робиться не для того, щоб 100% справдилися в житті, а, скоріше для того, щоб попередити можливі варіанти розвитку подій.
Насправді, хоч внаслідок продажності українських політиків як в центрі, так і на місцях, результати цих парламентських виборів на Львівщині як ніколи прогнозовані, надія на те, що ситуацію вдасться змінити, вмирає останньою. Єдиний, хто ще може внести суттєві корективи в результати виборів, – це виборець. Проте своє слово він скаже лише 28 жовтня.