Микола Береза: Мені потрібно закохатись у матеріал

Про святкування 25-річчя одного із найвідоміших українських театрів, про подальші напрямки розвитку театру, про невипадкову випадковість – все це у розмові з директором і водночас актором Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса Миколою Березою.

Як будете відзначати ювілей театру?

Ми не налаштовуємося, щоб влаштовувати гучне святкування. Плануємо, що 23 березня, це така нами визначена офіційна дата святкування, відбудеться вистава "Так казав Заратустра" і після цього буде бенкет.

На виставу ми плануємо запросити людей, з якими співпрацювали: друзів театру, меценатів. Навіть не знаємо, чи вистачить місць у театрі.

Влада щось робить для театру?

Знаю, що ще не за моєї каденції подавався бюджет, де, окрім академічних надбавок, ми просили надати кошти на проведення фестивалю Alma-mater. Кошти на фестиваль не виділили, але дали нам трохи на надбавки. І це вже добре.

Одомашнений театр. Чому курбасівці не гастролюють за кордоном, не беруть участі у театральних фестивалях?

Хотілося б відродити наш європейський вектор. Я про це перш за все думав, коли став директором. Я як тільки прийшов до театру, а це вже більше 10 років, то ще застав поїздки колективу за кордон. Театр тоді з Македонії повернувся.

Ми їздили до Польщі дуже багато. Проїхали Європу – були досить довго в Австрії і багато де були в Італії.

А останнім часом трохи засіли і вже хочеться ці зв'язки відновлювати. Якщо про Польщу йдеться, то ту все простіше, контакти є. Нам навіть під час роботи над "Заратустрою" надавали необхідні умови у Вроцлаві.

Зараз є якісь ідеї стосовно Америки і над цим цікаво було б працювати. Колись на рівні діаспори були люди зацікавлені нас приймати в Америці, але зараз ці контакти втратились.

А з фестивалями трохи складніше, бо, якщо говорити про найбільші в Європі – Единбурзький чи Авіньйонський, то організатори дозволяють собі запросити кілька знакових театрів, яким все забезпечують, а інші колективи змушені за свої кошти забезпечити собі участь у подібних проектах.

Театр ім. Л. Курбаса організовував свої фестивалі. Чи будуть ще спроби?

Зараз так виглядає для мене, що єдиний можливий варіант проведення фестивалю – це підтримка меценатів, спонсорські кошти. Навіть, якщо у місті виділялись кошти, то було багато бюрократичних моментів. Гроші надавали після проведення фестивалів.

Де ще буде відбуватись прем'єра вистави "Так казав Заратустра"?

Успішно проходить прем'єра "Так казав Заратустра" у Львові. Ще задовго до виходу прем'єри велися переговори з малою сценою Палацу "Україна" у Києві. Ми там точно зіграємо "Заратустру".

Також має приїхати до Львова австрійський скульптор, який співпрацює з Олесем Дзиндрою, бо є ідея і в Австрії показати виставу. Було б добре, якби за кордоном вдалося організувати гастролі не тільки з виставою "Так казав Заратустра".

Інші львівські театри долучаються до різноманітних міських святкувань, чи Вам не пропонують брати участь у подібних проектах?

З одного боку, ми б це могли зробити, а з іншого, не те, що це момент гордості, але це не для нас. Ми систематично працює з філософією, із серйозними матеріалами.

Мені здається, що це нормально, коли колектив знаходить свою нішу і систематично намагається рухатись у цьому напрямку. Звичайно, можна було б вийти в місто, мені, наприклад, завжди було цікаво на ходулях навчитись ходити, але це має бути відповідна організація.

Мені подобався формат, коли ми у Шевченківському гаю грали "Еродія". Треба це якось планувати відповідно. Театру Воскресіння простіше, вони працюють на вулиці. І Володимир Кучинський говорить, щоб у нас був відкритий майданчик. Можливо дійсно у дворику Ратуші могла б бути велика драматична сцена.

В Україні театр ім. Леся Курбаса вважається одним з найкращих театрів, зокрема, на тлі столичних театрів. У чому секрет успіху?

Життя і успіхи театру пов'язані з методологією, з матеріалом, до якого ти дотикаєшся. Я колись читав інтерв'ю з Жаданом, де його питали з чого він бере свої історії.

Він відповів, що це те, що з ним було, або те, що з ним буде. У театрі така ж ситуація, тільки більш чутлива до того, що ще має відбутися. Якщо ти якусь тему і енергію провокуєш, працюєш над нею довгий час, так чи інакше закликаєш її в своє життя. Майже до містичних ситуацій доходить, коли ти розумієш, що якийсь театральний сюжет починає з тобою траплятися у житті.

Чи маєте в Україні театри-конкуренти?

Мені чувся контакт з Театром 19. Добрі стосунки у нас з театром Дах.

Чи можна сказати, що театр Курбаса не програє і на тлі відомих європейських театрів?

Якщо говорити про ті театри, які ми бачили на фестивалях у Польщі, то цілком.

До розмови про матеріали. Чи з'являються в Україні гідні тексти, щоб ставити їх на сцені театру Курбаса?

Ми насправді співпрацюємо з сучасними драматургами, до прикладу, остання вистава – це ж Клім. Я знаю, що Кучинський працює з режисерською лабораторією і там є молоді драматурги.

Взагалі вибрати відповідний матеріал – велика відповідальність, ще й після того, як було поставлено таку планку. Я був на попередніх фестивалях Драма.ua і мені сподобалась компанія сучасних грузинських драматургів. У них почуття гумору таке кльове. Вони щирі і це їх родзинка.

Обов'язки директора не шкодять обов'язкам актора та режисера?

Шкодить, важко буває. Але мені самому було цікаво у новій ролі себе випробувати. Десь момент спрацював, якщо відверто сказати – це ж мало кому випадає така нагода у такому віці бути директором театру. Але від адміністратора багато процесів залежить.

Як далі з режисурою?

А от не можу поки що вибрати щось відповідне. Мені потрібно закохатись у матеріал. Я зізнаюсь чесно, не сильно над цим працюю, бо маю багато обов'язків.

З того, що мені потрапляє до рук – все якесь не те. Має бути попадання в десятку. Хоча це може бути, як з речами. От якось я зайшов у магазин купити собі штани, поміряв і бачу, що не моє. І лежать смішно, але щось спрацювало, думаю, візьму, якщо не підійдуть, то комусь віддам. А тепер я з них не вилажу.

Ви розказували, що до театру потрапили випадково. Ви шкодували коли-небудь через такий випадок долі?

Вже безпосередньо у рік, коли я потрапив на навчання, то знав, що це буде саме цей театр. Але ім'я театру мені тоді ще ні про що не говорило, я б навіть сказав, що театр Заньковецької чи Оперний були для мене більш відомими. А те, що це театр Курбаса, то для мене, дитини зі спального району, це нічого не казало. Перші півроку спрацьовував якийсь природній інстинкт. Разом з тим на контрасті виникала поза.

Коли настав той момент, коли пішло?

Це все було пов'язано з людьми, з якими я вчився в університеті, майстрами, які з нами працювали. Гадаю, що це сталося на другому курсі. Якщо перший рік для мене був курсом запитань, курсом на межі вильоту, то на другому вже усе було інакше. Нас тоді чи не вперше залучили до вистави і це був "Наркіс" за Сковородою. І це спрацювало. Для всіх було дивиною, що на курсі стільки відмінників, а взяли двох двієчників – мене і Тамару, які, до того ж, постійно прогулювали заняття. От на другому курсі це вже була свідома позиція.

А якою була улюблена вистава?

У мене зараз якась ностальгія, можливо від того, що воно кануло в лету, за "Вишневим садом". До того ж сама роль вічного студента Петі Трофимова завжди мені не подобалась. Бо є ролі, які є близькими тобі, а от Трофимов – це була роль, що більше чинила спротив.

Чи будуть ще відбуватись круглі столи у театрі Курбаса щодо ситуацій у театральному середовищі?

А от хочеться. Є різні театри і тут не йдеться про те, щоб співати комусь оди. Є елементарні моменти поваги. Якщо це робити у форматі, що от це хороше, а це погане – то сенсу не буде жодного. Колись організовувався круглий стіл присвячений Антоничу, а саме до прем'єри "Формули Екстази". От це було змістовно, бо запрошувалась професура та фахівці. Від такого спілкування отримуєш користь.

Чи є публіка в театрі?

Завжди є. Приємно, що старша публіка цікавиться. Нещодавно у нас був "Мангеттен" і прийшли дві літні пари. І от одна пара якось так не дуже була задоволена, а інша – була дуже щаслива, дідусь так жваво реагував на усе.