Микола Головань: Я не вважаю себе гіршим від Модільяні

Його дім показують чи не всім гостям Луцька місцеві мешканці як визначну пам’ятку.

У народі він отримав назву «будинку з химерами» – за чудернацькі скульптури, що обліплюють його паркан, стіни та дах.

Однак луцькому Праксителю Миколі Голованю така назва не дуже до вподоби – каже, що будинок з химерами – то біля Верховної Ради, бо в парламенті химер вистачає.

У 70-річного митця непроста доля – життя забрало у нього сина, місцева влада досі не дає приватизувати земельну ділянку, на якій вже 33 роки розташований будинок, а спокійному життю заважають сусіди, що люблять пописати скарги на скульптора.

Він, проте, продовжує свою роботу, щодня додаючи щось нове до ансамблю будинку.

Хата-музей

За словами Голованя, будинок на березі річки Стир почав будуватись у 1980-му році – тоді молодий скульптор вже повернувся до Луцька зі Львова після закінчення Львівського училища декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша.

Спочатку випускникові виділили «хрущовку», однак він був сповнений сил та енергії, тож хотів побудувати щось для себе. Після того, як вдосталь попрацював для міста – створив скульптури для парку імені Лесі Українки, влада пішла йому на зустріч і виділила клаптик землі.

«Проект будинку мені зробив друг, архітектор, який зараз вже в кращому світі. Зрештою, все почалося все з рваного і пожмаканого рубля. В мене не було ресурсів, зате був затверджений проект і я помаленьку десь стягував матеріали – десь щось трошечки доробляв – так і стартувало будівництво», – розповідає Головань.

Каже, що багато матеріалів і скульптур крали, проте він не здавався, і поволі посувався в роботі.

Особливо дорогою роботою Головань називає барельєф над входом до будинку, на якому зображений сам скульптор, його дружина і двоє дітей. Він – немов атлант, тримає їх на собі.

Скульптури для будинку Головань діставав різними шляхами – брав ті, що залишались після персональних виставок, робив спеціально, багато в чому допомагав і його син. Вже потім намагався вписати їх в архітектуру і в ландшафт. Лише в одному паркані навколо будинку вмонтовані сотні скульптур.

«Дуже багато допомагав мені син і сам працював – був дуже талановитим. Були щасливі роки, були і трагічні. Втрата сина мене дуже підкосила, але, дякуючи друзям, це пережив. Він зранку пішов з дому, а вечором не повернувся. Але, слава Богу, що він був. Бо ті, хто його знав, були про нього доброї думки. Його друзі роками приходили до мене, допомагали», – згадує свого сина скульптор.

Мистецтво і влада

Болісна тема для скульптора – стосунки зі владою, яка, за його словами, «обіцяє багато, а чогось конкретного не робить».

Зокрема, так і не вдалося приватизувати землю під будинком, позаяк він розташований в заповідній зоні. Хоча, за словами Голованя, звівши будівлю, він облагородив місцеве болото.

Інша прикрість – нещодавно кандидатуру скульптора висували на звання почесного громадянина Луцька, однак воно в результаті дісталося іншому.

«Якби вони висували когось одного – а то висунули спочатку мене, а потім ще одного додали. Я не хизуюсь, ніяких знань у мене нема, хоча його хотілося б мати. Але – нехай, вони собі будують дорогі котеджі, купують автомобілі. Їх трошки дратує, те, що я роблю, адже люди приїжджають і ходять сюди – із Санкт-Петербурга, із Москви, із-за кордону», – каже скульптор.

Шкодує, що часто зроблені ним для міста роботи нищились – наприклад, ліпнини в кафе, коли приходив новий господар. За це, каже, за кордоном давно була б кримінальна відповідальність.

«Культурі мати справу з владою – дуже некомфортно. Іноді зробиш роботу, а доводиться ходити потім із протягнутою рукою. Тому і намагаюсь співпрацювати із приватним сектором», – каже він.

Свого часу Головань разом із сином працював у Москві – брав участь у проекті оздоблення внутрішніх двориків і навіть займав призові місця. Порівнюючи українців із росіянами, робить висновки не на користь перших:

«У Москві я зустрічався з прекрасними людьми, нашим українцям до них далеко. Наші можуть продати не за тисячу целкових, а за п’ять. Я це вже проходив – траплялись такі інфузорії в колективі. Подібного я пережив дуже багато».

Були у нього конфлікти із сусідами, які скаржилися на «мудрування» скульптора до міськради. Однак в цьому випадку чиновники стали на бік Голованя.

В попередні роки чимало крадіжок і вандалізму чинилось на його подвір’ї, проте з часом стало менше. Каже, що сьогодні народ став «культурнішим».

Людська увага

Щодня на будинок Голованя приходять подивитись десятки, а то й сотні людей. Скульптор каже, що це дає йому внутрішній спокій і спонукає працювати.

«Навіть в неділю я помолюсь Богові: «Кажу, прости, Господи, але, поки в мене енергія є, я мушу продовжувати», – каже він.

За словами митця, він не вимагає грошей за оглядини будинку, не стоїть з протягнутою рукою. Однак іноземці, а іноді й українці самі зголошуються і скидаються на певну оплату.

Маленької пенсії на прожиття митцеві бракує, тому він досі працює з приватними замовниками. Хоча розповідає, що з десяти, які цікавляться роботами, в результаті замовляє щось лише один.

«Вони думають, що можна взяти надувного гномика за сотню гривень, а то ж хочуть і в камені зробити, і щоб добре було, і дешево. А так не буває. Я бував на закордонних пленерах – то там зробив таку маленьку скульптурочку – і можна півроку не працювати. Модільяні робив і за ніч свої роботи – а я себе нижчим не вважаю», – розповідає він.

За своє життя Головань виготовив десятки надмогильних пам’ятників – принципово не менше 2 метрів висотою, а також з певною задумкою і філософським контекстом. Замовники говорили йому, що майстерно виконаний пам’ятник полегшував біль від втрати близької людини.

Архітектоніка днів

«Мистецтво саме по собі безмежне. Коли людина працює в будь-якій сфері творчості – любити це одне, але треба ще дуже багато працювати над собою, аби щось нове, «із свіжої роси» дати у мистецтво. Аби не було творчості від покоління до покоління, не було б літератури, скульптури, живопису, музики, на тому тримається світ. Це велич, яка віками тримає», – говорить Головань, нагадуючи викладача з університетської кафедри.

Він повсякчас наголошує на тому, що мав добру школу у Львові, часто відвідує місто свого навчання.

«Студенти тоді дуже бідували – в 60-70 – ті роки, зате можливість науки була шикарною. Наука тоді була дуже сильна – як добре спечений чорний хліб», – згадує він. – Якщо сьогодні з навчального закладу з курсу випускається 2-3% справжніх художників – це дуже добре».

Скульптора надихає все у повсякденному житті, в тому числі і замовник.

«Він дає гроші і те, чого ти ніколи б не подумав робити – робиться. Хоча іноді трапляються можливості зробити щось для виставки – виключно творче. Якщо ж мене дійсно щось надихає і хочеться зробити – то й робота йде набагато швидше. Коли ти запалюєшся, то і робота йде. Іноді ж буває, що натхнення зникає – але мусиш це робити. У кожного таке є. Коли щиро ставишся до роботи, щось виходить краще, щось – гірше. Але я витримую той стиль, який притаманний мені», – розповідає Головань.

Є в нього і свої учні, проте вчить він їх «не з нуля» – радше вказує напрямок, у якому слід рухатись. Намагається нікого не образити, якщо щось не виходить.

«Я все ж таки тримаюся оптимізму – народ приходить, дякує мені. Хоча іноді ставлять дуже дивні питання. Наприклад, один питає: «А чи не страшно вам тут жити?». Я йому відповів єдине: «Коли я душу вклав сюди – не страшно», – каже Головань.

фото: Наталя Пахайчук