У Львівській міській раді нічого не змінюється навіть після третьої реінкарнації Садового.
Жорстока карма старих депутатів стало висить над депутатами новими.
Вони, наче білки, все крутяться і крутяться у сансарі. Крутяться і жують.
Жують та крутяться.
Кусають ручку урочими вустами, хоча сам Фройд заповідав, що психоаналіз має колись нарешті припинитися.
Ідеальний мер Садовий якось так недосконало чухається в ідеальному місті Лева.
Дівчатка сміються, і швидко згасають.
Депутати дивляться туди, потім сюди, потім знову туди, потім знову сюди, а потім вже аж ген-ген туди.
Депутатки дивляться туди-сюди і чілкою так праворуч ах.
Вони невимовно страждають у цьому матеріальному світі.
Страждають, страждають і знову страждають.
Вони на мить застигають, ніби торкаються пальцем нірвани на мить.
Застигають, ніби торкаються, і знову крутяться та страждають, наче білки в сансарі.
Вони приречені у своєму приреченні приречення післямови.
Садовий показує на них пальцем і глузує.
Дівчатка дивляться за пальцем Садового, і також глузують з приреченців (дівчатка такі).
А Садовий знову та знову стукотить і бавиться під столом мештком (з традиційно непропорційними шнурівками).
І аплодує оплесками сам собі, і аплодує-аплодує-аплодує (ура, товариші).
Далі та трохи згодом настане ера звукового кіно та неодмінних фотографій з позіхальної сесії Львівської міської ради.