Запорізький майже постпанк з глузливим протистоянням навколишнім проблемам.
Другий альбом гурт ніщо змагається з вигаданим містом Амброза Бірса, щоб минути на віддалі міст через Совиний струмок.
Запорізький гурт ніщо хлібом не годуй, а дай лише викинути якогось коника. Глузливе, фрікове, чорногуморне – завжди десь поруч, щоб у свій спосіб розворушити хмару екзистенційних думок про смерть у Парижі.
Вже на дебютнику "17" (2023) їхня постпанківська ейфорія охоче стриміла до чогось фрікового й збоченого на тлі готики та іншої психоделії, які завше закінчувались чимось таким.
На "Каркозі" цю вихилясту ейфорію мусів би вже зацінити гурт The Drums у беззаперечному хіті "сепуку". Постпанк зі своїми кюресками прагне десь трохи відійти тут вбік, щоб дати цим химерним текстам більше місця. Адаптивного простору, якого він не завжди може дати своїм інструментарієм.
Розгалужена повноцінність альбому потребує своєї свободи вибору, інколи аж від нойзу до ембієнту, щоб зафіксувати повсякчасну мінливість навколишніх ситуацій.
Від вповільненої панахидності цього божевільного світу ("Воно хоче (жерти)") гурт ніщо втікає в наелектризовану ейфорію інді-попу ("Порожнечу"), дрім-попу ("Дулоксин 60", "Сон?", "Das Nachtlied") та шугейзу ("Те що танцює у темряві").
Від апокаліптичної готики у ритмі вальсу ("Париж") гурт ніщо йде у фантастичну химерність, яка не лише потребує ще більшої уваги та пошани, ніж хіт "сепуку", але й завжди може здивувати чимось живим ("Ток-Мак"). Навіть якщо весь світ зупинився.