Як лікар та викладач 14 років бореться зі львівськими рейдерами.
«Держава без справедливості є просто розбійницькою зграєю…», –Бартоломей Зиморович, бургомістр Львова (із книги «Потрійний Львів» в перекладі Н. Царьової, 2014 р.)
Львівський лікар та викладач 14 років домагається права на відновлення законності в своєму родинному будинковолодінні. І ми розповімо, які саме схеми відбирання майна у громадян придумують і використовують львівські рейдери.
Про 14-річний двобій сім’ї Троценко із правосуддям уже не раз розповідали різні газети (Львівська газета, № 78 (644) 2005 р., № 64 (871) 2006 р., № 117 (924) 2006 р.). Здавалося, справи повертають на краще. Але згодом ставало зрозуміло, що корупція в наших судах непереможна. Отож, читайте і остерігайтеся подібних шахрайських схем.
Фальсифікація документів
Ще 12 років тому Прокуратура Личаківського району м. Львова порушила кримінальну справу по факту шахрайства, по факту підроблення і використання документів по вул. О. Теліги,6 у м. Львові. Щоправда, досудове розслідування триває й досі.
Англійці кажуть: «Мій будинок – моя фортеця». Наша родина сподівалася на свою невеличку фортецю, коли у 1993 році погодилася обміняти належну нам квартиру на будинок свого свекра і батька. В. Г. На той час уже немолодий чоловік, розпочинаючи нове життя, переселився в квартиру невістки, а свій будинок по вул. О. Теліги подарував синові. Однак не будучи певним свого сімейного щастя, про всяк випадок попросив залишити за собою 1/5 частину цього будинку з відповідною часткою господарських будівель.
В 2001 році ми випадково дізнаємось, що В. Г. у відділі приватизації державного житлового фонду Личаківської райадмінстрації отримав свідоцтво про право власності на 1/5 частину будинку № 6 та свідоцтво на право власності на будинок № 6-а, тобто на сарай, 4/5 частин якого на цей час належало синові. Причому свідоцтво про право власності на будинок № 6-а на вул. О. Теліги видане незаконно, адже такого будинку № 6-а ніколи не існувало.
Згодом ми дізнаємось, що від імені нашого старенького батька В. Г. фальсифікують документи професійні рейдери – адвокатська фірма на замовлення львівського підприємця у сфері стоматології.
Факт спільної часткової власності був зафіксований у Державному реєстрі прав на нерухоме майно. Згодом у 2003 році отримали і перше рішення Личаківського районного суду під головуванням судді Т. Гірник. Незаконні розпорядження Личаківської райадміністрації про перевід тимчасової споруди – сараю – в будинок та надання йому № 6-а скасовано.
Здавалося б, законність взяла верх. Але опоненти, що діяли за дорученням від старшої людини та ввели його в оману (а саме торговий агент Ростислав Мельник,) під час накладеного арешту на продаж та в період між рішенням Личаківського районного суду та апеляцією встигли оформити перший договір купівлі-продажу будинку №6-а (фактично сараю) від 30 липня 2003 року. З того часу сарай перепродується вже вп’яте, що також робиться незаконно, адже такого житлового будинку № 6-а не існує.
Саме за окремою ухвалою с. Т. Гірник і була відкрита перша кримінальна справа. Апеляційний суд з появою нового власника повертає справу на новий розгляд до судді С. Гирича. Тут і розпочинається найцікавіше. Цей суддя на власний розсуд продовжує термін позовної давнини (11 років) та скасовує договір дарування нам частини будинку 1993 року, але визнає якійсь інший договір дарування (мабуть усний). Юристи, адвокати, реєстратори і досі сперечаються щодо недолугості цього судового рішення. Натомість, усупереч рішенню с. Т. Гірник, відмовляє нам у первісному позові про скасування розпоряджень Личаківської райадміністрації, визнанню недійсним договору купівлі-продажу від 30 липня 2003 року та визнання недійсними свідоцтв про право власності 2001 року за безпідставністю.
Покупці добре розуміли, що купують, але навіть і не думали зустрічатися з майбутніми співвласниками. Тепер, через 14 років, сім’ї Троценко добре зрозуміло, що метою шахраїв було, заволодівши частиною будинку і сараєм, просто виживати сім’ю з будинку і прилеглої земельної ділянки.
Далі один із «власників-рейдерів», пан Р. Лозинський, укладає з В. Г. договір обміну частини будинку №6 на набір меблів «Хіларі» синього кольору ціною 7 400 грн., що згодом визнається удаваним: «Рішенням Личаківського районного суду м. Львова (суддя Гирич С.В.) від 14 червня 2006 року у справі № 2-569/2006р. визнано удаваним договір міни кімнати площею 18,4 кв м, літер 1-1 в будинку по вул. Теліги у м. Львові, укладений між Троценком В. Г. та Лозинським Р. С., який посвідчений приватним нотаріусом Нор Н. М., визнано цей договір договором купівлі-продажу, визнано за Лозинським Р. С. право власності на приміщення кімнати площею 18, 4 кв м, літер 1-1 в будинку по вул. Теліги в м. Львові, відмовлено в задоволенні позовної вимоги Олега Троценко про переведення прав і обов’язків покупця за таким договором міни 1/5 частки в даному будинку, який визнаний договором купівлі-продажу».
Дане рішення суду є завідомо неправосудне, ухвалене суддею Гиричем С. В. в інтересах третіх осіб із використанням влади всупереч інтересам служби, чим завдано Олегу Троценко істотної шкоди – позбавлено законного права на 1/5 частку в будинку № 6 по вул. О. Теліги у Львові. Все це для того, щоб обійти законне переважне право сина Олега на викуп 1/5 частини (!) у спільній із батьком власності. І для того, щоб надати таке незаконне, недолуге право рейдерам заволодіти частиною майна сім’ї Троценка Олега, лікаря, викладача, винахідника, доцента кафедри з 30-літнім стажем роботи на благо України. На жаль, нині покійний батько В. Г. так і не отримав ні меблів, ні грошей від шахраїв, про що він перед смертю клопотав у суді, написав розписку, що шахраї його ввели в оману, але все та ж відповідь Личаківського суду: суд не приймає цього до уваги.
Ця «спірна» кімната спочатку мислилася сім’єю Троценків як місце проживання батька на схилі віку, який як член родини мав би право користуватися коридором, кухнею, санвузлом і т. д.
«Власник» Р. Лозинський же чіпляється за вигаданий аргумент, ніби прохідна кімната будинку була «виділена» із будинковолодіння, але не може навести жодних доказів на користь свого «аргументу», крім судового рішення від 1 липня 2004 року. Але і в цьому рішенні не сказано про виділ кімнати чи «одноособову» власність на неї. Факт спільної часткової власності і після цього рішення був зафіксований у Державному реєстрі прав на нерухоме майно.
Саме судді Гиричу С. В. прийшла в голову «геніальна» ідея, що кімната може бути виділена і він протиправно перетворює її на самостійний об’єкт – одну цілу. Але ж ця кімната становить 1/5 частину приватного будинку, а не одну цілу, і це підтверджено неодноразовими висновками судових будівельно-технічних експертиз. Крім того, даній прохідній кімнаті не було присвоєно поштову адресу як самостійному об’єкту нерухомого майна. І не може бути присвоєно, оскільки кімната є невід’ємною складовою будинку. До того ж, згідно з главою 28 ЦК України «Право власності на житло», кімната в житловому будинку не є об’єктом права власності, а лише складовою частиною будинку.
Сім’я Троценків судиться 14 років по справі, у якій юристам уже давно все зрозуміло. Хочеться також зауважити, що не одна юридична фірма, яка відчайдушно захищаючи сім’ю у судах, через якийсь час розчаровано, але підбадьорюючи говорила: «Правда на вашій стороні, боріться, ми більше не можемо – нам погрожують позбавленням ліцензії».
Проте всупереч усім законам, майно продовжує продаватися і купуватися. Згідно з останнім договором купівлі-продажу від 25 грудня 2014 року, Р. Лозинський продав, а М. Фречка купила кімнату площею 18,4 кв м в будинку № 6 на вул. Теліги. Будинок 6-а, тобто сарай, нині перебуває у власності доньки подружжя Фречків Я. В. (власник фірми будівельних матеріалів, а в колишньому рекетир 90-х років) та М. Ф.
Серед документів на цей об’єкт немає жодного, який би свідчив про те, що він є житловим будинком – ні відводу земельної ділянки, ні акту вводу в експлуатацію, ні комунікацій згідно з виданим технічним паспортом Львівського обласного БТІ. В новому технічному паспорті Фречок також зазначено, що він має кухню, кімнату, опалення, газ, санвузол та каналізацію. Насправді у цьому сараї у нас зберігалися граблі та інший садовий інвентар.
Як нам стало зрозуміло згодом, не кімната, в яку пан Р. Лозинський, як він і сам розумів, не зможе вселитися, і навіть не споруда під № 6-а, а саме земля в престижному районі Погулянки найбільше приваблює зацікавлених осіб.
У рішенні судді Гирича С. В. сарай біля будинку № 6 називається «житловим будинком із оранжереєю», а землю під ним зловмисники намагаються відвести без згоди сім’ї Троценків та приватизувати. Майно перепродують третім особам, аби замести сліди.
Тож сім’я Троценків має до чиновників настійливе запитання: «Як могла Личаківська райдержадміністрація самовільно надати сараю статус житлового будинку?»
Автор – Олександра Троценко