Олександра Сербенська: Націоналізм – це природна, дана від Бога ідеологія самозбереження
Розмова з заслуженою професоркою Львівського національного університету імені Івана Франка Олександрою Сербенською.
Сербенська Олександра Антонівна – докторка філологічних наук, професорка кафедри телебачення і радіомовлення Львівського національного університету ім. Івана Франка, професорка кафедри видавничої справи і редагування Української академії друкарства, академік АН Вищої школи України, дійсна членкиня Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Авторка понад 200 публікацій з питань української термінології, культури української мови, лінґводидактики, франкознавства, зокрема, словників, посібників та монографій. Заслужена професорка Львівського національного університету імені Івана Франка. Почесна мешканка містечка Золотий Потік (Бучацький район, Тернопільська область)
Про яку професію Ви мріяли у дитинстві?
Я чомусь не пригадую, щоб в мене були якісь мрії про професію. В дитинстві я бачила професію адвоката, економіста, аптекаря, лікаря, але, щоб я була вчителем, щоб я мала якесь бажання чи, як викажете, мрію, ні, такого не було.
Але чому саме філологія?
Я дуже любила читати. В нас була дуже велика батькова бібліотека, вся українська класика. Були також переклади світової класики на польську мову. Я в 9 років вже читала польською мовою переклади Толстого "Війна і мир". Батько великі гроші витрачав на книжки, була, навіть, "Історія" Грушевського, трилогія "Мотря" Богдана Лепкого. Я ридала над долею батуринців, я ридала над долею Тетяни, яка отруїла свого Гриця і потім збожеволіла. Часом мені не дозволяли читати, бо ж то зір падає в дитини 8-9 років, але я собі запалювала свічку, йшла на кухню і читала, читала, читала. Але я ж ніколи не мріяла, що я маю стати професором в університеті. Пізніше доля складалася по-різному.
Я трохи вчилася в так званій торговельній школі, бо ж за німців годі було отримати якусь освіту. Згодом працювала бухгалтером у Золотопотіцькому районному фінансовому відділі Тернопільської області, опісля була бібліотекарем Бучацької середньої школи. Трохи згодом вчителювала у Нагірнянській семирічній школі. Вчилася півтора року заочно в Кременецькому учительському інституті. Пізніше молодша сестра закінчила це й же виш і каже до мене: "Та ти так любила вчитися, йди вчитися". І так мене відпустили з дому, я вступила до Львівського педагогічного інституту на філологічний факультет. Там я мала дуже порядних вчителів, чесних, вчених, розумних, справедливих, які могли принести словник до нас, а в словнику був тризуб, і наші хлопці може вперше побачили той тризуб.
Але, безперечно, та матеріалістична філософія вселяла якісь зерна, які закріплювалися в суспільстві. Зокрема, на мову дивилися тільки як на засіб спілкування, дарма що про це знали ще давним-давно. Ніхто й не згадував про велику філософію мови, а українська була лише засобом комуністичного виховання мас. Звуки, вважали, це такий матеріальний вияв того, що є в думках, а що в звуках є та невипадкова фонетика, ніхто й не казав. Тоді все це зводили в якісь такі канони, якісь схеми. Ніхто, навіть, не заглиблювався в корені походження мови, була лише теорія Енгельса, що це трудове поняття, адже ж людина походить від мавпи, та в ході трудової діяльності стала на ноги і почала говорити. Але ж мова – це Божественний витвір.
Ми не можемо сказати звідки походить мова, але в книзі Буття написано чітко і ясно, що спочатку була одна мова і одні слова для всіх, до Вавилонської вежі. А коли вона розлетілася Божою волею, то з тих друзків і виникли різні мови. Нехтувати своєю мовою, своєю самобутністю, іти до когось і позичати щось чуже – це гріх на душу брати. Мова має бути стихією для текстотворців, для мене, як для лінгвіста, це має бути вільне плавання в цій стихії. А взагалі-то, я добре вчилася, мене залишили в аспірантурі, потім перевели до Дрогобича. Багато років не було якоїсь стабільної роботи, а пізніше, вже в 1959 році, прийшла в Львівський національний університет імені Івана Франка. Вже був факультет журналістики, але ще не було стільки кафедр, як тепер, (нині на факультеті функціонує 6 кафедр) кафедри мови ЗМІ, взагалі не було, обслуговував філологічний факультет.
Як Ваше доволі таки важке дитинство вплинуло на формування Вашої свідомості та майбутнього?
Насамперед, таке дитинство формувало ненависть до злого. Формувало любов до людей, співчуття до них, формувало велику віру в Бога, в Його силу, віру в силу духу людського, що він має велику силу перемагати, за допомогою тієї віри, надії, любові, перемагати великі лихоліття. Згадую дитинство, то була важка пора. Війна. Фронти. Приходить одна армія, інша, пожежі, бомбардування, це такий якийсь тяжкий час, що я, навіть, здригалася мабуть після війни, мабуть, багато років, коли чула тільки, як летить літак. Це було щось жахливе. Шибениці, на шибеницях трупи. Знаєте, десь я вже вчилася, коли класи виводили, аби подивилися на те, як вішають бандерівців. Не дай Боже вам бачити вішальника! Чи, скажемо, бачили євреїв ловили, маси людей з дітьми вели на розстріли. Це страшне.
Ті жахи тоталітарного і воєнного режиму мого дитинства – це жахи. От нещодавно я прочитала інформацію про 12-14-річних дівчаток, яких відлучили від батьків, які були в ГУЛАГах. І я бачила, як їх вивозили у 1949 році. Могло бути так, наприклад, в нашому регіоні, що десь там у вбитого бандерівця виявили хусточку і на ній було написано Оля, і всіх Оль 14-16 років арештовували і відсилали там десь на Колиму. Ті жахи сковували душу, той страх панував над нами і вироблявся в нас. Страх, вічний страх. Страх вижити, страх бути заарештованим, страх за тих знайомих, яких заарештували, повисилали по сибірах, страх, суцільний страх. У 1939 році прийшли "визволителі" наші. В моїй пам'яті залишилася картина: військо прийшло, видно було, що якісь азіати, невисокі, з такими шапками чапаєвськими, хоча то був вересень, і я в магазині. Щось то ми з дітьми забігли до магазину, і побачили, як вони брали мило, ховали по кишенях, сірники. Грабували. Дріжджі просто їли. Це був жах.
А в нас коло будинку, містечко Золотий Потік, була дорога на Румунію. І багато поляків втікали. І вже як захопили цю територію, їх взяли в полон. І ось ця картина з дитинства. Ідуть кремезні такі, поставні, вродливі командири, офіцери польської армії, я бачила вже їх ззаду, руки за голову, кобура з пістолетом знята, а навколо них – оці солдати, які прийшли до нас з тими шапками гостроверхими, і з багнетами, настромленими на кріси. Як я вже пізніше зрозуміла, це були ті, кого відправили на Катинь.
Це були жахи того дитинства. Півроку коло нас стояв фронт. Тримали оборону німці, то був 1943-й рік. А вже був союз з Англією та Америкою. Кожного дня щось бомбардували. Радянські літаки, то були такі, ми називали його кукурудзяник, він диркав і отак цілу ніч кружляв над містечком і там бомбу кине, там. Ми сиділи в пивницях, набиралися ревматизмів. А вже вдень бомбардували англійські бойові літаки. Я чую навіть сьогодні такі важкі ті звуки, специфічний гуркіт, пасажирські літаки не мають такого страшного гуркоту. А ми мешкали в центрі містечка. Батька тоді вже не було, він помер молодий, у 40 років. Ми залазили під ліжко, мама-вдовиця і нас троє малих дітей. Наймолодшій сестрі тоді було 5 років. Хоча можна уявити що таке ліжко, що воно дає? А вони кидають бомби. Ми сидимо під ліжком чи лежимо і молимося. А на наступний день люди розповідають про щасливий випадок. Під нашу хату впала ціла в'язка англійських бомб і не розірвалася. То чудо! І таких чуд дуже було багато.
Дуже гарні є слова Івана Франка, які він вкладає в уста Мойсея в однойменному творі:
"Мов планета блудна, я лечу
В таємничу безодню
І один чую дотик іще –
Дивну руку Господню"
Оця дивна рука Господня супроводжувала нас, бо ми, по суті, були сиротами, як то в народі кажуть: "над сиротою і Бог із калитою". І то валилося, як на голову в тому дитинстві, так було, що упродовж трьох років було 6 похоронів в сім'ї. Отаке в мене дитинство. Це важко згадувати, але були й світлі моменти, безперечно, щось було і радісне, щось було приємне. Так що дитинство, коли вимальовувати ці картини, ці епізоди синтезувати як кадри, стає страшно. І жах сковує серце, щоб воно не повторилося, щоб діти, внуки не зазнали вже такого страшного.
Проте, хочу сказати, є така одинадцята заповідь "Не бійся!" Не бійся, і роби все можливе, щоби це не повторилося. Роби все можливе, щоби з людей викидати оту диявольщину. Кажуть, звірства. Це не звірства. Звір ніколи не зробить своїм, своєму виду. Він лише буде задовольняти свої інстинкти. Якщо згадати античний світ, до прикладу, в Римі, в колізеях, християн перших, як їх пожирали леви, але ж їх тримали голодними два-три дні і коли випускали, то вони лише задовольняв свою потребу, свій інстинкт. А я не люблю, коли кажуть, що це звірство. Звір не є такий страшний, як той диявол, який вселяється в людські душі. Це диявольщина.
Нині в нашій державі є певна тенденція: українську мову хочуть насильно поховати. Яке Ваше ставлення до цієї ситуації?
Це – не нормальна ситуація. Це той анахронізм, який вже висить над нами кілька сторіч: знищити Україну, знищити українців і ці знищення мали різні вияви. І розстріли. На Соловках скількох знищили? При чому це все були світочі, інтелектуали! Микола Куліш, Лесь Курбас, Євген Плужник. Не можливо перерахувати тих усіх, кого замордували! Там були такі страшні знущання, люди просто божеволіли і закінчували життя самогубством. Все ж мова відображає ментальність. В російській, я не кажу, що це погана мова, але вона якраз відображає менталітет, є такий вираз: "Узнать всю подноготную". Це ж походить від назви тортури, коли потрібно було дізнатися "правду" від людини, то під нігті пхали цвяхи і від такого болю людина могла сказати все, що робила та не робила, аби лише позбутися мук.
Ота настанова на знищення, при чому різними методами. Зараз вже нема фізичних, але є психічні. Нам нав'язують, що наша мова другорядна. Українців хочуть загнати в якусь резервацію, мовляв, танцюйте свої гопаки, маєте свої шаровари, але до високих матерій не лізьте, бо ваша мова не здатна навіть висловити якісь філософські поняття і так далі. Так, багато нечисті. Я трактую це, як якусь людську страшну таку рису характеру, яка веде до диявольщини. "Я тобі винен – то я тебе знищу". А росіяни ж нам винні дуже багато. Навіть в російських інтелектуалів можна прочитати про те, що з України йшла освіта, з України пішли видатні вчені, йшли священики, тільки росіяни все переробляли на свій лад.
До прикладу, в Росії немає колядок і щедрівок. Коли наші хотіли провести це, то їм відповіли, що "это дьявольское песнопение". Та й Російська Церква здавна забороняла проводити Богослужіння українською мовою: "этот язык не угоден Богу". І тепер Московський Патріархат так і трактує. Я, навіть, чула це в одній із програм на телебаченні, про це говорять публічно! Російську насаджують, кажучи, що це старослов'янська. Це не старослов'янська. Це зрусифікована старослов'янська мова. Та й хіба ми знаємо, як говорили наші предки 1000 років тому? Ми можемо лише приблизно відтворювати за допомогою своєї фонетики. А в Церкві панує звичайна російська мова з домішкою відповідних старослов'янізмів.
Нині в Україні панує досить тривожний стан рідної мови. Людина слухає тих, кого любить або тих, кого боїться. Нам насаджують бацилу страху. Страшні імперські амбіції, відновити знову ту велич імперії. Та вона віками відновлюється. У них завойовницька імперська ментальність, про це можна судити із численних російських творів. Але ж кожен завойовник має свою політику щодо завойованої території – знищити її. Дарами часом когось звабити, часом страхом налякати і ця тенденція йде. Без України Росія себе не бачить, хоч у неї є дуже багато проблем, проте їй потрібні наші ресурси, людські ресурси.
Що Ви думаєте про Закон щодо регіональних мов?
Прийняли закон про регіональні мови. Якісь 10% – і я маю всі права, а хто мене спитав, що я належу до тих 80-ти чи 90-а? Чи я хочу платити на утримання садочків, на утримання шкіл, театрів, відкривати кафедри? Це не тільки документація, це не тільки змінити назви вулиць – апетити шалені! Чому ж ніхто не порахує, скільки це все буде коштувати? В нас не буде порядку, допоки ми не навчимося рахувати свої гроші. Головне – це зберегти себе! Або ми є, або нас нема. Не зникають народи просто так. Це розчинення відбувається повільно, може тривати віками, і для цього весь час розроблюється певна стратегія. Що в тих головах твориться, які там диявольські плани, щоби заборонити, щоби звузити функціонування мови, щоб ввести щось чуже, щоби викликати ненависть до неї. Нас переконували, що російською мовою можна перейти увесь світ. Неправда, не всі навіть науковці визнають, що вона є світового значення.
Як Ви оцінюєте майбутнє української мови за такої політики?
Знаєте, є така наука про майбутнє, називається футурологія. Це дуже невдячна наука. Але все залежить від нас. Я вважаю, що українці є розумні, що це народ жахливо виснажений тими депортаціями, ГУЛАГами, знищенням, але в нього є велика сила, живодайна. Є також багато емігрантів, які плекають мову, але, звичайно, на їхні кола нема великої надії. Україна тут! Як казав Євген Маланюк: "Україну будуть будувати тут, в Україні". Ніхто нам не прийде і не зробить України, не зробить нам щасливого життя, не зробить нам мови, лише ми самі. Це дуже відповідальна справа. Як каже мій знайомий лікар-біолог: "націоналізм – це природна, дана від Бога ідеологія самозбереження".
У Франка є гарна метафора про дуб. Він росте, має крислате гілля, міцний стовбур, але й розгалужене коріння і під себе він не впускає іншої рослини, бо соки з землі є лише для його коріння, він сам себе зберігає. Це можна називати націоналізмом дуба. Коли японців спитали чого не вистачає українській економіці, ті відповіли – націоналізму. Націоналізм не як ідеологія знищення когось, а збереження себе. Є націоналізм визволення і націоналізм панування. Ми зараз на етапі націоналізму визволення, який має йти психологічно, має йти на стійкості мовній, національній.
Я не маю ненависті до жодного народу, але я маю застереження до тієї диявольщини, яка закорінена в думках багатьох наших недругів, адже ж зараз вони хочуть обмежити нас і творити свою євроазійську, хоча ні, таки азійську ментальність. Бо є я і не я, як основна теза тоталітарного режиму. Якщо ти не я, то я тебе знищу. Але ж існує й інша теза. Є я та інші. Це теза демократична. Я маю поважати того іншого, звичайно, якщо він не заважає моєму захистові. Це складні речі, які потребують ще усвідомлення кожним з нас. Ми повинні усвідомити, що або я є, або я розчиняюся і я ніхто в світі.
Ми маємо сьогодні жовто-синю ясну лінію, ми маємо свій прапор, маємо свій гімн, який пронизує атмосферу, ми маємо на мапі світу обриси своєї країни – Україна і ми повинні берегти те, що маємо і поступово, крок за кроком поліпшувати те життя. Як любив співати мій батько: "Ти воскреснеш, моя Україно, в своїй силі і славі своїй!" Українська мова буде чарувати нас до тих пір, поки на землі залишатиметься бодай один українець, а те, що буде не один – я переконана.