Розмова з журналістом та письменником Остапом Дроздовим.
Варіанти розмовляють з журналістом та письменником Остапом Дроздовим про українську журналістику, політику та літературу.
Як Ви гадаєте, чи вимирає в Україні журналістика?
Вона не вимирає, вона вже померла. Професійна журналістика стоїть перед доленосним рішенням: усвідомити себе суміжною професією. Для того, щоб бути журналістом, у наш час не обов'язково закінчувати факультет журналістики чи мати фахові здібності. Журналістом може бути кожен, хто створює інформацію, розповсюджує її та проакцентовує. Людина, яка має телефон з відеокамерою, доступ до інтернету, залишки здорового глузду, аналітичні здібності – вона фактично стає журналістом. За професійною журналістикою залишається хіба що доступ до інсайдів. Я дуже спокійно дивлюся на це. Зараз для мене журналістика стала лише каналом для поширення інформації. Я вже давно займаюся суто авторською журналістикою, яка не є інформаційною взагалі. Товаром у ній є думка, умовивід та здорова маніпуляція. Думаю, це те нове, куди прийде сучасна журналістика.
Роман Скрипін, Яніна Соколова та Дмитрій Гордон називають себе незалежними журналістами. Хто з них чи будь-хто інший, на Вашу думку справді відданий професії і гідний називатися журналістом.
Своїм колегам я порекомендував би не називати себе так пафосно, тому що міра дозволеного – це не завжди незалежність. Я специфічно ставлюся до поняття "незалежний журналіст", тому що незалежним може бути лише той журналіст, який сам собі платить зарплату. Хочу наголосити на тому, що журналістика є різновидом підприємницької діяльності і в більшості випадків журналісти – наймані працівники у власника. Питання незалежності – це лише питання самооцінки. Кому пощастило з власником, той може себе називати незалежним у тій частині, що йому не будуть вказувати, що говорити, а що ні.
Але в нас дуже мало журналістів, які самі для себе я працедавцями, або для яких працедавцями є не якась одна особа як власник, а, наприклад, спільнота, яка збирає кошти на існування каналу тощо. Тому з перерахованих вами журналістів я можу вважати лише Скрипіна наближеним до поняття "незалежний журналіст", оскільки він сам собі створив іменний канал, на який шукає не політичні кошти. Соколова – журналіст-порохобот, наскільки я бачу. А Гордон – це взагалі зло для нашої професії, йому краще треба було далі заробляти на хіромантії й аферах з екстрасенсами. І воно ще й сидить і щось там коментує.
Чи не думали Ви стати влогером?
Я лінивий, а цим потрібно наполегливо займатися. Певен, що мій канал на Youtube набув би значної популярності, адже я людина впізнавана і маю що сказати. Але по своїй суті та внутрішній організації я вважаю себе людиною тексту. Навіть при тому, що для багатьох людей я є людиною екрану. Для мене зміст набагато важливіший від форми, тому мені цілком достатньо мого телевізійного амплуа, яке повністю задовольняє запит щодо форми. Оскільки я роблю акцент на зміст, для мене текст та свіжість думки є набагато важливішими ніж візуальні прояви. Але ніколи не говори ніколи. Можливо, колись я візьму себе в руки і щось утну в відеосфері. Ви не перша людина, яка це запитує. Може, це натяк.
Якими є перспективи розвитку формату хард-ток-шоу "Drozdov"?
Я про це взагалі не думаю. Вже є те, що себе зарекомендувало, те, що є живучим. Я працюю лише в суб'єктивній журналістиці. Заперечую будь-яку об'єктивність як поняття. Я доволі інерційно ставлюсь до свого проекту, бо він уже має рейки, тримається на моєму авторстві і міцно зайшов у медіапростір як зразок достатньо нетипових інтерв'ю. У мене стоїть питання втримати і зберегти такий формат в оточенні псевдооб'єктивної журналістики, яка нам нав'язується з реваншиських і злоякісних інформаційних телеканалів. Наразі я не змінюватиму формат, тому що форма для мене немає жодного значення. Мій жанр не є ексклюзивним чи унікальним, бо будь-хто може сісти навпроти будь-кого і просто розмовляти. У моєму виконанні йдеться більше про концептуальне інтерв'ю, де мені не важливі поточні речі, а радше глибинні інтенції моїх гостей. Власне, це і є моїм товаром. Все це має забарвлюватися певною харизмою і заангажованістю мене як автора. Мій формат буде незмінний доти, доки я буду себе почувати в силі працювати.
За час існування хард-ток-шоу "Drozdov" на каналі ZIK Ви зустрічались з великою кількістю цікавих і знаменитих людей. З ким Вам не вдалось, але Ви мрієте поспілкуватись у шоу?
Я не можу сказати жодного прізвища. У мене багато людей було, а ще більше ніколи не буде. Маю велику претензію до Ліни Костенко, тому що такої закритої й снобської людини я ще не зустрічав. Щоб так зневажати свій народ, який тебе боготворить, не вийти до нього і не сказати жодного епічного слова в такі доленосні моменти, коли слово таких людей, як Ліна Костенко, потрібне цьому суспільству. В мене це буде претензією і хай до цього ставляться як хочуть, мені байдуже. Вважаю, що це безвідповідально і зверхньо щодо власного народу. Я не встиг взяти інтерв'ю у Любомира Гузара. Була домовленість на розмову, але він захворів, і я шкодую, що не встиг. А так, у мене нема людей, за якими я аж так тремчу, щоб зустрітися. Думаю, на все свій час, і якщо нашим дорогам із кимось судилося перетнутись, то так і станеться. Я ніколи не роблю якихось надзусиль, бо це завжди питання випадку чи просто збігу по часу. В мене набагато довшим є список тих, кого я точно ніколи не запрошу.
Ваш прогноз на парламентськи вибори?
Стабільно негативний. Вибори не мають ніякого сенсу – якщо не змінювати виборчу систему та правил гри на них. Якби від виборів щось залежало, то їх уже давно скасували б. Наші вибори продумані системою як можливість себе постійно відновлювати. Закриті списки, високий прохідний бар'єр, не заборонена політична реклама – допоки все це лишається, доти вибори є злом. Для мене це будуть енні вибори, для яких я можу спрогнозувати такий результат: по-перше, пройдуть ті, хто скупить візуальну та телевізійну рекламу, по-друге, пройдуть фейкові політичні сили, які на хайпі відображатимуть потребу в аля-змінах. Неіснуючі політичні сили типу "Слуга народу" чи "Голос" Вакарчука, будуть намагатися понабирати бодай якусь більш-менш якісну альтернативу, але вона повністю розчиниться в бувалих політиках, які вже мають досвід нейтралізації різного роду чужорідних тіл.
Наступна Верховна Рада буде жахливою. Я з нетерпінням очікую на це подивитись. Мене завжди трохи забавляє регрес. Ми прийшли до того, що політика не розглядається як інтелектуальне, серйозне ремесло, яке задає порядок денний для всієї країни. Ми віртуалізували політику, і, зізнаюся, це навіть краще, ніж серйозно ставитися до всіх тих морд. Якщо через тролінг ми будемо делегітимізовувати цілу гілку влади, то це ще не найгірше, що може бути.
Чи відчуваєте Ви зміни у Вашому житті з дня інавгурації президента Зеленського?
Моє життя ніяк не узалежнене від політичних подій. Я себе помістив у певну капсулу та почуваюся відстороненим щодо своєї держави. Я в ній, але я не з нею. Всі події я вивчаю як аналітик, спостерігач збоку. Багато що мене торкає, але я не дозволяю цій дійсності мене отруювати. Коли ти занадто довго перебуваєш у гущі подій, то втрачаєш пильність. Аби бути тверезим і справедливим відносно власної країни, потрібно від неї відійти на три кроки, щоб бачити її в польоті чи в падінні. До цього я прийшов із віком. Кінцевий пункт моєї країни я й так собі знаю. Тому просто дивлюся за тим, як державницький проект розвивається чи деградує. В якийсь момент я відчув, що якщо не вийду з епіцентру, то просто осліпну й не буду бачити своєї країни ні з близька, ні з далеку. Я перестану відчувати країну через те, що я занадто в ній. Таке абстрагування було моїм порятунком від розчинення у цьому жахливому киплячому казані.
Чи вдасться Володимиру Зеленському перезавантажити владу?
Вся справа в міфах. Зеленський – це міф. Його не існує. Є просто функція та прізвище. Поки ми не побачимо, як проявлять себе ті сили, які себе ще не проявили в ньому, то нам немає про що говорити. Ми наділяємо його своїми власними очікуваннями, а чи є сенс це робити, якщо ми не знаємо його світоглядних позицій щодо головних питань. Я би хотів, щоб кожна позасистемна людина (а він себе таким позиціонує) нещадно ламала традиційні устої української політики. Вважаю це прекрасним. Але маю сумніви, що це Володимир Зеленський. Те, що я бачу, то це малокомпетентну, дуже поверхневу команду, яка не хоче бити в фундамент. Вони зараз бавляться в переклеювання шпалер в дуже кривій і перекошеній кімнаті, замість того, щоб її знести. І це йому ніколи не пробачать, тому що запит на Зеленського – це запит на ламання стін, а не на переклеювання шпалер.
Щаслива Україна, яка вона для Вас?
Я її не застану. Живу з розумінням того, що в цій країні ніколи не буде добре. Це приречена країна, яку заснували на абсолютно хибних засадах і з хибними конституційними конструкціями. Вона завжди буде покручем. Таким собі Франкенштейном, якого зіткали зі шматочків різних тканин, що в сумі визначають потвору в центрі Європи. Вона існує 28 років і досі не може продемонструвати жодного цивілізаційного успіху в порівнянні з іншими державами, які також проголошувалися незалежними на початку 1990-х. Зараз вони вже члени НАТО та ЄС, повністю перевзулися на європейський цивілізований лад і вже давно забули про пострадянське мислення. А ми й досі на двадцять восьмому році маємо апофеоз совка. Україна для мене дуже антагоністична країна, і коли Ви запитуєте про щасливу країну, то це не про мою. Гадаю, люди з часом прийдуть до розуміння того, що країна не важлива, а важливі вони в ній. Зосередженість на побудові власного щастя в країні колективного нещастя – це те, до чого я закликаю. Якщо суспільство не хоче перезаснувати країну наново, то воно повинно подбати про те, аби країна не робила їх нещасливими.
Чи буде роман № 3?
Дасть Бог, буде. Можливо, навіть цього року на Форумі видавців. Побачу, як буде з термінами, бо довелося відкласти текст через президентські вибори і політичну зайнятість. Восени все буде зрозуміло.
Як розвивається Ваша співоча кар'єра?
У мене немає співочої кар'єри. Дивно, що Ви взагалі це помітили. Мабуть, ви маєте на увазі мої зйомки новорічної програми, де я з двох репетицій вирішив з хлопцями трохи прикольнутись і заспівати. Багатьом людям це запам'яталось.
Чи бачите Ви себе на пенсії?
Я хотів би, щоб це була заможна старість. У мене зі старістю своєрідні стосунки, тому що я живу в країні, де старість є кінцем. Я бачу багато старших людей, які припинили жити. Для них старість є покаранням, а не вінцем життя, як має бути у всіх цивілізованих країнах. Я це розумію, тому поки не подбаю сам про себе, то не матиму забезпеченої старості. Чим, власне, зараз і займаюсь. Бачу себе модерним пенсіонером, який ламатиме стереотипи, що я робив протягом свого життя станом до сьогодні. Це може когось образити, але я ще не бачив жолної старої людини розуміної. Максимум – вони були обережними і навчені життям прогинатися. Довкола мене нема жодної старої людини, від якої я почерпнув би мудрість, як жити у моєму прекрасному 3-му тисячолітті. Навряд чи мені щось путнє можуть сказати люди, які навіть компютера увімкнути не вміють.
Ви є тим, ким хотіли бути?
В основних моментах – так. Професійно я відбувся. Для мене журналістика стала професією, а не хобі, дозвіллям чи "щось у вільний час". Це те, чим я хотів займатись, заробляти гроші і де я себе комфортно почуваю. Я не розцінюю журналістику як роботу, для мене це спосіб життя з постійним рухом. Хотів писати – написав два романи. Можливо, щось ще захочу і мені вдасться побути в іншій іпостасі. Поки я не маю підстав гнівити Бога. Я у своїй тарілці і в своїй шкірі.
авторка: Марина Яцюк