Аж занадто багато стосункових гойдалок співачки Palmyra у релізі на 17 треків.
Другий альбом від Palmyra не лише може запропонувати значно більше цікавих моментів, але й поволі натякає на її вихід з лабіринту.
Palmyra не бачить білого світу за своїми стосунками. Вона то виринає, то потопає у всьому травматичному та токсичному. Коли вона нарешті хоч трохи звільняється з цих пут, то, звісно, що стає кращою.
Інді-поп Palmyra розпочав свою лабіринтову мандрівку на дебютному альбомі "Сама" (2024) з періодичним потягом до чогось дрім-попового та джанглового. Це був приємний, рівний та дещо сумний альбом з характерним синтаксисом, який мав на увазі без жодного нуарного глуму гурт Крихітка. Найбільш крихітковий трек тут то є, звісно, "Непотрібен" (у якого є мен).
Palmyra римує любов зі смертю. І у певний момент вона вже так прихиляється до романтичного наїву, що починає лякати своїми зізнаннями тутешніх феміністок. Хоча б фразою "дай мені руку, я нарешті знайду себе" ("Смог") чи щирими сподіваннями про те, що вона перестане бути самотньою та стане щасливою в Його обіймах ("Буде людина"). Сповідальна відвертість "Моє тіло та душа довгий час належали тобі" ("Сама") вже б мала довести їх до чогось такого.
На її другому альбомі "Афродіта" (2025) Крихітки вже трохи менше. Найбільш крихітковий трек тут – це, звісно, балядовий "Він". Його зізнання на кшталт "Він, тільки він, має на мене великий вплив. Я в його долонях тану, на частини розпадаюсь. Я в його полоні знову і належу тільки йому" вкотре можуть довести тутешніх феміністок до чогось такого за межами.
Особливо, певне, там, де вона ще зазначає, що Він став частиною справжньої її. Та варто зазначити, що десь тут Palmyra таки мусить стібатися зі свого Ідеалу, який єдиний може заспокоїти її вітри (щоб вона не мала тут на увазі).
Поза Крихіткою альбом значно цікавіший у своїх звуках, де за спадком Slowdive можна пригадати обабіч хоча б London Grammar. Palmyra починає гратися своїм дрім-попом (там, де про заручницю мрій твоїх), а тому кількість треків на альбомі можна було б спокійно скоротити з 17 хоча б до 8.
Та емо-мамбла "Твоє ім'я", наприклад, вже зовсім якась наївна на тлі іншого матеріалу її заплутаних стосунків ("І чи правильно буде?"). Особливо там, де виникає щось абсурдне на кшталт "пірнай у мою воду з головою в океан" у "Вода" чи легковажне як у "Цукорниця кохання", де вона постає тутешньою версією Робін Танні. Здається, що у Palmyra також мусить бути трійко ментальних братів та інших проблемних родичів.
Навіть феміністичний кошмар з хіта "Шибарі" у фразі "Використовуй мене. Не бійся. Я все одно вже не втечу від тебе. Знав би ти, як я цього хотіла – опинитися в полоні твоїх думок" набуває вже довершено збоченої форми. Стає мистецтвом, а не чимось механічним.
Palmyra не лише починає розуміти більше про стосунки. Вона розширяє межі свого дрім-попу з 90-х у найкращих треках свого альбому ("Блакить"). Це якщо не хауз у "Платонічна любов", що так нагадує гурт The Beloved, то солодкий ліквід-фанк "Прийду вночі". Чогось такого у ній мусить бути більше.
А десь тут буде не гурт The Durutti Column, а нова Laura Groves з треком "Deep Blue" на мініальбомі "Yes" (2025).