Розмова з сучасним українським драматургом Павлом Ар’є про нову драму, стереотипи і можливості.
Минулого тижня у Львові завершився проект Театр сучасного драматурга.
Протягом двох місяців у Львівському театрі ім. Л. Курбаса відбувалися сценічні читання п’єс сучасних українських драматургів.
Запрошую навмисне на одну з читок свого знайомого, який не любить і не ходить в театр.
Він вагається, бо має свої уявлення про це, перепитує чи мусить вдягатись за дрес-кодом, як довго триватиме читання.
Але сучасна драма, це щось інше, ніж традиційний театр – запевняю знайомого.
Після читання питаю про враження, зізнається, що було не нудно, часом смішно, але треба над багатьма моментами подумати.
Один з найвідоміщих українських сучасних драматургів та учасник цього проекту Павло Ар’є розповідає в інтерв’ю, що сучасна драма – це коли ти виходиш в театру з запитаннями:
"Коли ми виходимо з театру і у нас виникають запитання, це вже добре і правильно. Неважливо дати відповідь в сучасному театрі, а поставити запитання.
Сучасна драма має вести розмову з теперішнім суспільством. Вона не має бути прикрасою чи філософствуванням.
Вона має вести діалог, соціальний у першу чергу. Інколи здається, що театр сприймають як місце, де не треба говорити на гостро-соціальні теми, не треба думати, а треба відпочивати.
Ви знаєте чому суспільство втрачає інтерес до театру, тому що воно себе в ньому не бачить. Так, це гарно піти в театр, а що далі?
Мені здається, що молоді хочеться відчувати те, що для їхнього покоління важливе. Воно може щось змінити, це краще, коли люди приходять в театр і пізнають себе, світ, який їх оточує".
Павло тако розповів про те, як у нього складались стосунки з сучасною драмою, чому людям нецікавий традиційний театр, як потрібно підготувати публіку до сучасної драми, дещо про творчий процес, про українські театри і про інтерес до української нової драми за кордоном.
З чого все почалось?
Мене відштовхувало від традиційного театру, я відчував там несправжість, відірваність від реального життя.
Одного разу я прочитав п’єсу "Підірвані" британки Сари Кейн, вона про війну. Після цього я зрозумів, що театр може бути без табу.
А потім, у 2004 році була Помаранчева революція і свою першу п’єсу я написав під впливом цієї події. Тепер вона мені вже не подобається, але такий був імпульс.
Я не люблю свої п’єси насправді. От слухаю в театрі "Бабу Прісю" та "Славу героям" і здається, що це не я написав. Якесь відсторонення від цього. Але за ці дві п’єси мені несоромно.
Чи буде п’єса про теперішні події в країні?
Вони сильно впливають, але я відчуваю, що мені не вистачає відстані, простру, щоб правдиво про це написати.
Наразі документальні речі можна робити, а для художньої інтерпретації для мене ще не час. Але те, що я роблю зараз з іншими темами, все це під впливом цих подій.
Ви говорите про важливість виникнення питань після прослуховування сучасних п'єс, а чи драматурги мають відповіді?
Один з моїх вчителів, відомий німецький драматург Мартін Гекманс сказав таку річ, яка мені припала до серця. Він вважає, що професія драматурга передбачає вразливість, чуттєвість.
Драматург має бути більш вразливим до соціального, ніж інші люди. Те, що для нас є буденним і звичним, драматург має це відчувати до болю.
Я думаю, це не те, що драматург чимось кращий за інших, а просто робота у нього така, більше звертати увагу на те, що відбувається навколо.
Наприклад, у мене завжди є блокнот, ручка, я завжди прислуховуюсь, що навколо відбувається.
Час від часу люди говорять або роблять, таке, що здавалося, не може бути, не можна навіть придумати, але дійсність більш неймовірна і вражаюча, ніж будь-яка фантазія.
Чи часто Ваші герої є реальними людьми?
Не те що реальні, але коли я працюю над ними, то більшість героїв шукаю у реальних людях. Феномен впізнаваності щоб був, треба знайти цю людину, або тип такої людини.
Коли я писав про ветеранів, я ходив до шпиталю, сидів тихенько, намагався бути непоміченим, слухав і спостерігав за людьми, про що вони думають, як поводяться.
І коли ви просто йдете з людьми говорити чи берете інтерв’ю, вони починають грати, форматувати себе. Якщо тобі вдасться бути непомітним, з цих людей більше корисної інформації.
"Слава героям" про двох вояків, один з них в УПА воював, інший – в радянській армії. Як сприймають цей сюжет у різних країнах?
Добре сприймали. Бо це не про УПА все ж таки історія, а про людей, про світ, в якому є політика.
Тут на першому плані люди, з їхніми долями, з їхнім болем, з їхніми людськими проблемами, які є у всіх, незалежно від політичної орієнтації.
Ходять чутки про можливу постановку однієї вашої п’єси у Луганському театрі?
Є ідеї, розмови про це, але поки немає постановки нічого говорити не буду. П’єсу Кольори переклали вже на російську мову і навіть хочуть робити там читку п’єси "Слава героям", у такі часи неоднозначні.
А Кольори ставили колись у Муніципальному театрі (Львівський театр ім. Л. Українки. - Варіанти). Сучасну драму майже не ставлять в українських театрах. І це незаслужено.
Раніше казали, що немає хороших п’єс, але зараз є добрі сучасні драматурги в Україні. За останні роки виписалися, роблять цікаві речі.
Це така система, не тільки театр треба звинувачувати, а треба давати їм поштовх, щоб вони цим займались.
По-трохи рухаємось, навіть цей проект у Театрі ім. Л. Курбаса це вже результат, хтось вже починає цікавитись сучасною драмою, сучасним драматургом.
Думаю, за п’єсами, які читали у межах проект Театр сучасної драми, поставлять вистави згодом. Розмови про це вже ведуться.
Я пам’ятаю, як ми робили першу читку п’єси Сари Кейн "Підірвані" з Театром ім. Л. Курбаса.
Це був фестиваль Драма.UA на Фабриці повидла. Реакція була акторів для мене надзвичайною.
Вони тішились, що будуть читати нову британську драму, яку ще й переклав український драматург.
Наступного дня акторка мені віддала текст і сказала, що читати цього не буде. У мене був шок, бо саме вона найбільше підходила для цієї ролі.
Я дав почитати цій акторці біографію Сари Кейн і відгуки на її перші роботи, після яких стало зрозуміло, що театр не має табу, театр має ламати табу і говорити про гострі теми і говорити мовою сучасності.
Коли я це розказав, то акторка погодилась, вона сказала, що це важливо читати і все відбулося.
Чи з’являються нові можливості для розвитку сучасної драми в Україні?
Не так часто вдається побачити сучасну українську драму в театрі. Є фестиваль Драма.UA у Львові, у Києві – Тиждень актуальної п’єси.
Одна постановка є в Молодому театрі Оксани Савченко і більше нічого такого немає. Тільки ці фестивалі і кілька постановок.
Чи публіку слід готувати до нової драми?
Публіку треба культивувати до певного середовища. У нас публіка звикла, що театр – це окремий світ від України, від реальності, де є пафос основним засобом.
А тут треба час від часу сказати публіці, що є ще інший театр і він має іншу функцію.
Можливо, говорити з публікою, що театр не тільки розважальний, а театр має соціальні функції, як це є в Німеччині чи Британії.
Там найменші політичні події, наприклад, якийсь міністр взяв хабаря, відображаютсья в театрі і виноситься у такий спосіб на обговорення.
Театр виконує соціальну функцію, якщо функція журналістики – принести інформацію, вже у меншій ступені її трактувати, то це робить театр.
Мені здається театр може бути соціальною інституцією, яка впливає на суспільство, змінює його, дає можливість щось сказати, навіть більше, ні журналістика.
У тоталітарній державі, в Україні зокрема були темники, де журналістам не дозволялось говорити про певні речі. А театр може все виразити за допомогою художніх засобів.
Чи відчуваєте, що у Львові збільшується інтерес до сучасної драми?
Під час фестивалю Драма.UA завжди повні зали. І це не ті люди, які приходять у театр.
З’являється театральна тусовка, і навіть під час читань моїх п’єс та Сашка Брами були присутні навіть не відвідувачі Театру Л. Курбаса, це приходять нові люди.
До Сашка студенти прийшли, молодь, бо це важливі для них теми. А ще тут дають можливість сказати їм слово, їхня думка є важлива. Це прекрасно, так з’являється нова публіка.
Наскільки важливий простір, у якому ставлять сучасну драму?
У мене особисто постановок поза межами театральних приміщень не було. Але недавно у Чехії, у Брно був фестиваль Української драми.
Щороку там роблять такі фестивалі і присвячують їх якійсь країні, цього разу – Україні.
Я був на відкритті цього фестивалю, там запросили дві мої п’єси, переклали на чеську мову їх.
На самому фестивалі я не був, була тільки моя колега Тетяна Кіценко з Києва, яка потім ділилась своїми враженнями.
Вона розповіла, що читання відбувались у незвичних місцях, але там, де є люди.
Були читання у потязі, які не були офіційно узгодженні. Прийшла контролерка і була незадоволена, тим, що відбувається, але з цього конфлікту вийшла ще одна дія, кажуть, що це був дуже хороший ефект, люди до кінця не вірили, що це випадково сталось.
Драматурги, які приїжджали з-за кордону на фестиваль Драма.UA зацікавлені тим, що відбувається зараз в Україні?
Останній фестиваль співпав з першими днями Майдану, ви виходили до студентів на акції протесту, тішились, що прийшло нове покоління, яке скине все, що за совєтів з нас повиростало.
Тоді був театральний критик Уве Гьоссель, який дуже переймається тим, що відбувається, майже щодня мені пише, переживає за Павла Юрова, який у полоні у Слов’янську. Чехи оперативно переклали п’єсу Ворожбит і її колег Щоденники Майдану.
А от театральна Німеччина Україною не дуже цікавиться, вона фіксована на російському театрі, сприймає український театр як частину російського.
У цьому нам треба багато часу, щоб переконати цих німецьких динозаврів, які ігнорують український театр. Але чехи, поляки, прибалти тільки про Україну хочуть говорити і чути.
Чи вдалося щось цікаве почути під час проекту Театр сучасного драматурга?
Документальна п’єса "Диплом" Сашка Брами мене зачепила. Я почав собі задавати питання чим я в цьому житті займаюсь, що я пишу, як я пишу. Виникли у мене деякі думки.
Важливо, що після читання п’єс відбувались обговорення. Цікаві були реакції глядачів, от Сашка звинувачували у тому, що він агресивний, але там не було агресії, у самій читці.
Загалом цей проект чи не найкращий у моєму житті. Наразі у мене є тільки одне сильне почуття, щоб це було регулярно.
Я сюди приїжджаю, працюю кілька тижнів з художниками, режисерами, акторами, завлітами і це такий кайф.
Мені зараз сумно, що це закінчилось. Я так хочу, щоб це було регулярно. Можливо замало драм було прочитано у цьому проекті, але тут була якість. Ці читки як повноцінні вистави. У цьому увесь сенс.