Павло Юров: Нічого особливого я донести не хочу, я хочу просто актуалізувати якусь тему

Розмова з Павлом Юровим – київським режисером, актором та куратором.

Перебуваючи на резиденції в Мистецькій майстерні «Драбина», Павло готував сценічне читання п'єси білоруського драматурга П. Пряжка «Життя вдалося». Львівська прем'єра читання відбудеться 29 квітня в приміщенні театру «Воскресіння» о 19.00.

Хотілося б розпочати з інформації про тебе, тому що ніде її майже немає. Звідки ти?

Я з Луганської області, з міста Антрацит. Це таке невелике шахтарське містечко, розташоване у південно-східній частині України, от я там прожив 16 років. Потім я був у Америці один рік, навчався за обміном попрограмі «Freedom Support Act».

Моя сестра навчалась у Донецьку, а потім переїхала до Києва працювати, і я теж повернувся до Києва і там поступив в Політехнічний інститут. Там навчався півтора роки, в мене нічого не виходило, я це залишив.

Мене взяли на роботу в Київводоканал – працював там два роки перекладачем – там у них був спільний проект з данською компанією. А потім я працював на Галанет, це при Галарадіо, була така інтернет контора, там я провів два роки, після цього навчався на режисурі.

Звідки з'явилась тяга до театру? Ти аналізував це?

По-перше, була тяга, звісно, до чогось там творчого, креативного, всяке таке. Спочатку це був театр «Чорний квадрат», а потім коли я потрапив до «Даху» і побачив, що робить Володимир Оглоблін, як він це все влаштовує, то мене це якось дуже привабило, зацікавило, і я почав про це думати серйозніше .

І саме у 2003 році я вирішив, що треба вже визначатись, або робити щось творче, креативне, або піти в якісь топ-менеджери. Так я поступив в університет, там провчився 4 роки, але його теж не закінчив – пішов з 4 курсу.

У мене дві середні освіти, українська і американська, в мене є американський диплом про закінчення High school, з відзнакою, а вищих освіт в Україні в мене поки що немає. Ще немає такого закладу, в якому я міг би отримати нормальну освіту (сміється).

Як тобі навчалось на курсі Едуарда Митницького (художній кервник Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра) , враховуючи те, що ти не любиш «формат», коли тебе обмежують?

В Митницького найкраще – це те, що він дозволяв повну свободу дії. Тобто була визначена якась тема, наприклад етюди, чи комедії, чи оповідання, і режисери, кожен за власним бажанням, за власним досвідом, за власним сприйняттям, розумінням театру міг щось зробити.

Єдиною умовою було те, що потрібно було мати якесь логічне обгрунтування, якусь концепцію. Так я і навчався. Я не кажу, що це не мій формат, просто я не дуже люблю творчих людей (сміється).

Тобто, я маю на увазі, що коли є привід до спілкування, якась ідея, яку треба зробити чи ще щось, то так чи інакше від цього не втечеш.

А коли просто збирається багато людей і вони тусують, один перед одним щось постійно треба показувати, і грати, і дивувати – це дуже мене втомлює і я не хочу в цьому бути. Насправді, до роботи це немає жодного відношення.

Коли ти поступив на режисуру, на той момент в тебе вже був акторський досвід. Чому ти не пішов далі цим шляхом?

Я думав поступати на актора, але дівчина, з якою я тоді зустрічався, сказала мені: «Іди в режисери, тому що актор – це залежна професія».

Я вчинив дуже незалежно і пішов на режисуру (сміється). Я їздив у Москву поступати на акторський, я поступав один раз в Київ на акторський, мене не взяли і потім коли я вирішив третій раз поступати, вирішив іти на режисуру... і там був не такий великий конкурс, знову ж, драматичний театр у нас в занепаді перебуває, тому було легше. В Карпенка-Карого ж ідуть усі, кого не взяли в інші виші (сміється).

Часто в театральній практиці режисер стає актором у свой виставі. Ти як до цього ставишся?

Мені це було б дуже складно. Мабуть я б на таке погодився тільки від безвиході. Або самозакоханості. (Сміється)

Тобто ти не хотів бути сам собі режисером?

Я хочу грати в принципі, але зараз я розумію, що не з кожним режисером спрацююсь, тому що я вже сам багато чого розумію. Я готовий слухатися, коли я в ролі актора, я приймаю це, але тоді режисер має відповісти на усі мої запитання, взагалі всі. Тому що будь-яка моя дія має бути виправданою. Я ж не дурень, щоб ходити перед іншими людьми і робити щось просто так. Я ж не божевільний (Сміється).

У 2009 році ти познайомився із Київською академічною майстернею театрального мистецтва «Сузіря». Чому ти пішов саме туди?

Тому що це – антрепризний театр, там немає штату, немає штатного режисера, акторів, немає трупи. Я приніс п'єсу, яку я хотів робити, художній керівник її прочитав, вона його насторожила, тому що це був Сігарєв «Фантомні болі». Там теж такий достатньо трешняк, матюків звісно менше ніж в Пряжка. На основі «Фантомних болей» я поставив виставу «Депо Північне», в 2010 році ми її випустили.

У 2011 році за цю виставу ти отримав «Київську пектораль». Після нагороди з'явились запрошення на постановки?

Так ось ні, абсолютно. Але з іншого боку, я не можу на це нарікати. Тому що я, наприклад, хочу ставити виставу з тими акторами, яких вибрав сам.

А якщо я прийду, наприклад, в Молодий театр, чи в Лівий берег, чи ще в якийсь, і мені скажуть: «Ні! Ось цю дівчинку треба брати». Знову ж таки, я хочу ставити те, що я хочу. Я з акторами намагаюсь будувати діалог, так, щоб у них була завжди вигода, в мене була вигода, щоб ми усі рівно були зацікавлені в процесі.

А постановка нової вистави?

Перші півроку чекав на реакцію на «Депо Північне», а через півроку я почав робити читання. Я просто зрозумів, що треба створювати ширший контекст. Якщо немає сучасної драматургії, яку б ти виставу не зробив, тебе все рівно ніхто не помітить.

Усі й так дивляться Шекспіра, і Чехова, і «Наталку Полтавку». Я домовився з п'ятьма іншими режисерами – проект «ДрамПортал» – робити раз на два тижні з якимись артистами читання п'єс.

Я робив це за аналогією з одними хлопцями – були такі «Київбас», грали дабстеп в клубі «Хліб». Вони грали раз на два тижні, в них був запрошенний гість звідкись з Європи, і самі вони грали, і місцеві якісь діджеї.

От так само хотів тупо робити популярний театр. Потім інші режисери відпали і в результаті я залишився один. За два роки ми зробили 15 читань, з яких 13 зрежисував я.

Усі ці читання були з сучасної драми?

Так. Там в основному був Равенгілл, МакДонах, Пряжко, Курочкін, Яблонська, Беленицька, брати Преснякови.

Коли ти познайомився з форматом «читання п'єси»? Чим він тебе зацікавив?

У 2009 році, коли Троїцький влаштував «ЛСД» – те, що називається Лабораторією Сучасної Драматургії – приїхали туди Угаров, Курочкін, Ворожбіт, ще кілька московських театрознавців та критиків. Спочатку пішла хвиля «Пишіть п'єси!» і всяке таке.

Саме в рамках цієї лабораторії я і зробив перші два читання. Чому мене це зацікавило? По-перше, тому, що це не дуже затратно, по-друге, все одно виникає прецедент, тобто якась культурна подія, по-третє, тут є момент того, що ми робимо все, зазвичай, одноразове: і створюється ажіотаж якийсь, «двіжуха», по-четверте – менше відповідальності, тому що це не вистава.

У мене немає чіткого обмеження – от тільки сучасна драма і все, мене цікавить головне – щоб була драма, щоб з людиною відбувалась якась критична ситуація, з якої він так чи інакше або знаходить вихід, або помирає, або змінюється, або щось відбувається.

Як ти обираєш матеріал для читання? Просто читаєш все підряд?

Не все підряд. Вже є якісь автори, наприклад, знаю що Равенгілл мені подобається, тому перевагу віддам його новій п'єсі, аніж автору, якого я не знаю.

Під час підготовки читання на що ти звертаєш увагу? Як відбувається робота з акторами?

Точно так як і при будь-якій репетиції. Читка, по суті, застільний період. Коли я готуватив виставу, ми дуже довго за столом не сиділи, ми обговорили цих персонажів, пройшлися текстом, розібрали де яка репліка, і одразу почали щось пробувати. На читання я витрачаю десь до п'яти репетицій, на яких точнісінько так само розбирається текст, актори розуміють що відбувається, хто з ким, чого хоче – і все.

У роботі ти даєш свободу акторам, слідуєш за ними? Вони мають щось внести в цей образ на читанні, чи ти диктуєш свої вимоги?

В мене є свої уявлення про те, як це може бути, хто це, що це за персонажі, і як це все має подаватися. Але акторські міркування я вислуховую, і якщо відмовляюсь від чогось то однаково це обгрунтовую, пояснюю, чому це не буде працювати.

Тебе часто запрошують на читання?

Ні (сміється). У нас їх не так вже й багато відбувається. Є «Тиждень актуальної п'єси» один раз на рік. Грубо кажучи, вони намагалися замутити таку регулярну штуку, але справа в тому, що їх п'єси дуже поганої якості, тому ніхто нормальний на це погодитися не може. У нас читання переважно присвячені чомусь, якісь разові відбуваються.

Серед авторів ти багато назвав зарубіжних, а як справи із українськими драматургами?

Українські сучасні драматурги – це для мене за великим рахунком Курочкін, Ворожбіт і Подерв'янський. Три такі драматурги, як не дивно, максимально самодостатні, самобутні.

А те, що новіше зараз відбувається, на жаль, в більшості випадків – достатньо підліткова історія, і мене це мало чим може зацікавити. Ця вся підліткова історія – вона якась непевна, безвідповідальна.

Виходить, що я повинен нести відповідальність за текст, який написала інша людина. А я не хочу нести за нього відповідальність, я хочу цю відповідальність розділяти. От тому я думаю зараз, що мені самому доведеться зараз писати п'єси.

Ти ніколи не думав про створення тандему?

Я вісім чи сім драматургів перепробував вже і ніяк не можу створити цей тандем.

Тобто ти безкомпромісний? Чи компромісний?

Я компромісний, але на якихось умовах. Наприклад, зараз людина може працювати зі мною, а потім на наступний місяць у нього зйомки ідуть, дубляж.

І я повинен або чекати доки він не звільниться, або брати когось іншого. Тому команда – це знову якась замкнута система, яка починає зациклюватися на собі, це знову виходить академічний театр.

Коли у всіх вільні стосунки, тоді воно значно ефективніше. Театр – це зараз у 90% випадків нецікаве видовище. Тому глядачі, які туди ходять, думають, що це або музей, або театр "Но" японський, де весь час все повинно повторюватись.

Яке місце у роботі над читаннями займає драматург, актор, режисер? Що для тебе важливо?

Усе, що ти назвала, для мене важливо. Звичайно, драматург на першому місці, потрібно зрозуміти про що написано, для чого, що автор хотів сказати. Тому я дуже прискіпливо ставлюсь до вибору п'єси. Вона повинна тримати увагу глядача протягом півтори години. Для мене важливі актори, тому я беру саме тих акторів, які мені здаються хорошими і підходять до тексту.

Для сценічного читання потрібен режисер? І якщо так, то для чого?

Режисер в принципі виконує функції організатора, в Меєрхольда є таке визначення – «режисер – це воля». І відповідальність. Воля в момент роботи і відповідальність у момент показу, це не найрозумніша і не найбільш талановита людина в команді, це людина, яка приймає остаточне рішення. І, як для будь якого організованого дійства, режисер потрібен для читання.

Зараз є актуальною тема створення авторсько-режисерського і режисерсько-драматургічного театрів?

Я завжди казав драматургам – ставте самі, навіщо вам режисери, якщо ви все знаєте. Зрозуміло, що в більшості випадків я це говорю зі злою іронією, але насправді так і є. Саме тому я кажу, що режисери повинні навчитися писати, почати писати тексти для театру і робити постановки за ними, а драматурги мають вчитися ставити.

Зазвичай ти обираєш «трешняк». Що тебе мотивує у виборі таких творів, ти хочеш показати всю жесть, яка є навколо, чи хочеш привести до того, що є вихід?

Мотивація мого вибору полягає у тому, що усі ці речі мене хвилюють, вони мене чіпляють просто як людину, не лише як режисера. І мені здається, що про це потрібно поговорити в театрі.

Я, звичайно, завжди намагаюсь, щоб не було якоїсь однобокості, тому що театр, це якраз та річ, в якій можна робити і ствердження, і заперечення. Тобто тему і контртему якусь проводити.

Тому, якщо драматург дуже ліричний і вважає, що весь світ лайно, то я повинен знайти десь у п'єсі місця, де помітно, що світ насправді не лайно. Так би мовити, їх трошки припідняти, зробити жирнішими. Щоб ця думка якось контрастувала, створювала цілісний світ. Тому що світ – і лайно і не лайно водночас. Стверджувати лише одне або інше було б не коректним щодо світу.

Ти не згущуюєш фарби?

Якщо я підсилюю негативні, якісь трешові речі, то якісь піднесені, романтичні я піднімаю теж вище, аби всесь час був баланс.

Просто зараз багато тих, хто це все нагнітає.

Ця тема російська взагалі-то. Московські хлопці люблять усіх помакати в лайно, хоча останнім часом уже з'являються і «позитивні» сучасні режисери. Але це російська ментальність.

Я живу в Києві, і є таким самим глядачем, як і всі решта, і я не хочу, щоб зі мною в театрі так поводилися. А росіяни – їм треба, щоб все обісцяне було, смерділо, багато, довго. Така їхня психіка, вона таким чином працює.

У нас трошки інша ситуація. Я теж певний час тому зрозумів, що московський театр не може бути орієнтиром, тому що там інша – те, що Угаров називає «геоестетика».

Це інша територія, інший устрій, побут, інші моральні, політичні, соціальні, культурні та й усі інші умови. Незважаючи на усі ці подібності після спільного союзного минулого.

Для мене важливо не шокувати глядача, а щоб вистава почалась після її завершення: коли глядач піде з вистави, тоді в нього почне щось відбуватися в голові і в серці. От тоді, мені здається, це все залишає якийсь відбиток на життя.

В своїй статті "Як робити театр без театру" Ти говориш про три функції cценічного читання: перша – читання як репетиція, яка переростає у виставу, другий – читання як презентація тексту і третє – читання як окремий жанр. Яка з цих трьох позицій тебе найбільше цікавить?

Як окремий жанр напевно. Це як розширення театральної вистави – це може бути вистава, може бути читання, може бути концерт. Щоб у меню були не тільки чізбургери, а й картопля-фрі і салат тощо. За рахунок цього можна зацікавити більшу кількість людей.

Чи має для сценічного читання значення місце, локація?

Так, театр має не сидіти на місці, а рухатися сам, переміщатися. У принципі, театр завжди був фестивальним мистецтвом, перекатним, усі ці скоморохи. Просто це місце повине мати певні мінімальні технічні можливості.

Який меседж Ти намагаєшся донести глядачам, які приходять на читання?

Зазвичай там в п'єсі вже міститься думка, яку я розділяю. Нічого особливого я донести не хочу, я хочу просто актуалізувати якусь тему, якийсь погляд на речі в житті і все.

Глядач для тебе важливий?

Глядач безумовно важливий. Знову ж таки, я не збираюсь узалежнюватись від глядача, але зворотній зв'язок для мене важливий. Я не можу дозволити собі робити щось у творчому припадку. Я роблю читки як для себе, так і для глядача. Доноситься тільки тим хто хоче щоб йому щось донесли. Люди реагують, ходять, їм цікаво.

Як реагуєш на негативну реакцію на свої читки?

Та не було такого! На київському читанні «Життя вдалось» із залу на самому початку вийшли кілька людей. Знову ж таки, я чітко розумів, чому це відбувається, я абсолютно допускаю свободу поведінки людей.

Наприклад, на афіші вистави «Депо Північне» я писав, що там присутня ненормативна лексика, відверті і вульгарні сцени. Якщо когось це бентежить чи ображає – може не приходити. Все нормально.

Минулого року Ти брав участь у фестивалі «Драма.UA», привозив читання «Каліки з Інішмаана» Мартіна МакДонаха. Як працювалось у Львові?

Мені дуже сподобалось. Львів я уже давно дуже люблю. Регулярно приїжджаю сюди, коли є можливість. Мені дуже сподобалось на фестивалі, все було досить чітко організовано.

Як тобі реакція публіки?

Cпершу усім було стрьомно. І актори, і я відчували це, потім п'єса якось розкачалась, люди почали відгукуватися більше, вони зрозуміли, що тут можна поводити себе так само, як і на будь-якій іншій виставі.

Ти відчував різницю між київською і львівською публікою?

Звісно є різниця, тому що в Києві все-таки люди жорсткіші і більш самовпевнені, більш снобістські. Але ми там вже якусь публіку завоювали.

Тобі сподобався цей досвід? В подальшому, ти хотів би робити подібні речі? Можливо, ставити з львівськими акторами чи все ж приїжати і ставити з власними акторами?

Я хотів би по-різному. Як вийде, залежно від можливостей. Звісно, мені більш до вподоби працювати з тими акторами, яких я знаю. Але, знову ж таки, це для якихось індивідуально моїх проектів, а для якихось спільних речей, які несуть додаткові інтереси, то я звісно можу працювати з місцевими акторами. І зараз мені цікаво спробувати з львівськими акторами, тому що я зовсім не знаю, як це і що це.

Тебе уже запрошували на культурні резиденції? Чому ти обрав саме таку п'єсу для Львова?

По-перше, мені сказали, що будуть молоді актори, тому потрібно було орієнтуватися на це. По-друге, у цій п'єсі в принципі щось відбувається. Зрештою, мені здається, що у нас вийде така собі провокація для Львова. Тому дуже важливо, щоб це прозвучало по-перше гуманно, щоб нікого ні в що не макати, але при цьому досить жорстко, все ж таки світ досить жорсткий зараз.

Хотілося б звісно вибрати щось українське, але от я не можу, на жаль, зупинитися на чомусь одному. У той же ж час у робити у Львові щось російське – це якось занадто. А от білоруське російською мовою – досить коректно, мені здається.

У тебе є якісь очікування з приводу Львова і роботи із львівськими акторами?

Я намагаюсь підійти до цього без упередження, щоб одразу не обмежувати себе якимись там параметрами і критеріями. Є ця п'єса, я і вони: ми якось самі знайдемо одне з одним спільну мову.

Ти б хотів попрацювати з львівськими акторами і львівською публікою?

Якби я цього не хотів, то я б цього не робив. Звісно, мені цікаво, тому що театр – це таке локальне мистецтво, воно залежно від ментальності якогось одного регіону, може відбуватися тільки так, або якось по-іншому.

Можливо, у нас вийде східно-західна українська співпраця, оскільки я з Луганської області. Це мене, чесно кажучи, більше надихає. Я розумію, що у тому ж Київі, є дуже великий стереотип з приводу Донбасу. Насправді шахтарі – вони не такі.

З іншого боку, є на Сході є певний стереотип стосовно Західної України, а в Західній Україні – стосовно Східної. Це те, що хочеться руйнувати. Це все треба робити, щоб люди якось неупереджено ставились один до одного.

У Твоїй творчій практиці було таке, щоб тебе запрошували на подібні резиденції?

Ні, це вперше насправді. Так що подивимось на цей експіріенс. Львів це такий собі Сіетл. Як-от в Америці для гранджевої музики був Сіетл, то для мене от Львів в культурі України є подібним місцем.

Просто проблема української культури в тому, що вона ніяк не може стати мейнстрімною, вона весь час звикла бути андеграундною і весь час жалітися. А так, щоб самим відкрито і яскраво висловлюватися з приводу усього – то якось цього не відбувається досі. І над цим ми будемо працювати теж (сміється).

Ідеї для співпраці є?

Так, мені подобається, як організована уся ця справа. Я не хочу іти в академічний театр, і це означає, що мені потрібноробити якусь свою історію, фестивальну, прокатну чи грантову, щоб була незалежність.

фото з архіву Мистецької майстерні "Драбина"