Львівський колектив акустики та плачів невдало намагається пуститись комфортного берега дитячої мультиплікації.
Ці пришвартовані на пристані місцеві персонажі є занадто легкою ціллю і це навіть не Перл-Харбор, тому що у всій їхній музичній творчості немає подвійного дна. Коли вони мовчать на фотках, то ще нічо так, можуть навіть косити кількістю під легендарних Peter, Paul & Mary і тим самим продовжувати радянську традицію музичних запозичень із закордонних джерел. Бо пісня "На далёкой Амазонке" знаних у Союзі Тетяни та Сергія Нікітіних з мультика Їжак плюс черепаха походить саме з творчості згаданих Peter, Paul & Mary.
Дитяча мультиплікаційність є ключем до розуміння творчості колективу Piano, бо коли вони починають відкривати вуста, то звідти лунають фальшиві, книжкові, фільмові, чужі інтонації. Гурт Piano – це ще щось таке настільки невикристалізоване та аморфне, настільки несформоване, що замість того, щоб орієнтуватись, наприклад, на скандинавів Kings of Convenience чи Jose Gonzalez, взорується на творчість Таліти Кум та невдалі експерименти сольного Вакарчука з фолком.
Вакарчук і його Океан Ельзи у теперішньому стані взагалі є карикатурними персонажами, а Вакарчук у спідниці (Христина Головко) – ще щось просто карикатурне. Чужі думки, чужі слова, чужі інтонації. Спроби бути брутальною без пристрасті, оскільки вокалістка ще не знає у своєму емпіричному досвіді, що ж таке насправді брутал та пристрасть. Усе це звучить фальшиво та штучно. Вона намагається дати драйву, але це більше схоже на симулякр ("Ядерна війна", "Пристані"). Намагається навіть додати іспанських мотивів, але це більше приречено, ніж агресивно.
У вже колись згаданому на Варіантах треці "Покатай мене по Україні" (що міг би стати тарантінівською відповіддю хітові Василя Зінкевича "Новий день над Україною" з коронними словами "А у древньому Львові пані всі гонорові") вокалістка вже якось так смішно рикає на білий світ, що навіть вже ота школярка на незабутньому відео краще показує дзеркалу, як лев ричить. Саме тому альбом "Пристані" – це більше про те, як навколишнє середовище репресує кобіту, яка спроможна лише на уявний протест, оскільки їй завжди важливо, що ж про неї подумає її улюблена та така комфортна спільнота.
Увесь її протест у тому, що вона хоче стати жінкою, але й це їй заборонено всіма канонами чемності та слухняності. Уся її вічна дилема у тому, що цнотлива дівчинка просто хоче стати Надією Мейхер у середовищі, де ВІА Гра – то страшний гріх.
Саме тому вона так мило "Заручається сонцем" з тим споконвічним саншайним наївом на дівчачих віях, де так самотньо сумує за ідеалом, щоб потім тихесенько змиритись з тим, що буде. Так у тому заручанні з ідеалом й відчуваються ідеальні інтонації зі світу ніжного радянського ідеалізму а-ля Валентина Толкунова в мультику В порту. Можливо, що саме цей мультфільм й надихнув Piano на те, щоб назвати свій альбом затишними пристанями?
У тому своєму ідеальному світі Христина Головко, ще не знає, що сюсюкатись з "Ангелами" – це небезпечно для здоров'я. У тому своєму ідеальному світі Христина Головко, ще не знає, що у неї аж занадто багато шуму, коли вона співає про чиюсь тінь. Але у неї ще принаймні вистачає розуму, щоб просто мовчати певну частину треку, згадати про британський фолк 70-х, а, можливо, про німців Neun Welten, хоча, які це німці, якщо це ранній Мертвий півень. Але потім – цей жахливий крик, Господи помилуй, ніби це якийсь апокаліптичний пост-рок канадців, хоча добре, що й він обривається на півслові.
Гурту Piano варто вже було б відчепитись від того берега і стати п'яним кораблем, а не скніти на березі чужими думками, чужими словами, чужим життям.