Громадський діяч Юрій Кужелюк про актуальні події тижня, що минув, в Україні та світі.
Власне стільки часу залишилося Україні, щоб пройти Мойсеєвий шлях до повноліття і досягнення землі обітованої. Рівно п'ять років тому відбувся військовий парад на Хрещатику, а через пів року після цього, 24 лютого, розпочалася повномасштабна війна з росією, яка триває вже 4,5 роки і не має тенденції до завершення в найближчий час.
За ці 35 років жодна з колишніх республік не пройшла такого бурхливого й тернистого шляху, як наша держава. На відміну від балтійських країн, які відразу визначилися, куди слід іти, і спокійно розвивалися, азійських, де швидко встановилися авторитарні режими, і, звичайно, росії, яка після кількох років псевдодемократії повернулася до звичної диктатури, в Україні життя клекотіло і кидало народ з боку в бік. Комуністи, регіонали, олігархат, бурхливі вибори, жорстка політична боротьба, три революції, шість президентів із семи можливих і, нарешті, війна, та ще й з ким. Додаймо до цього постійний шантаж росії — то фінансовий, то газовий, — масове насадження агентури, безперервні зовнішні й внутрішні інформаційні атаки, регулярні кримські кризи, мовні та релігійні провокації. І не забудьмо економічну кризу початку дев'яностих, постсовкову свідомість, розрив у поглядах між сходом і заходом, відсутність державних інституцій, кризу державного управління та наївність у поглядах на наших західних союзників, які говорили гарні слова, а по суті бачили нас частиною росії, бо так було зручно.
Нерозуміння загроз і необхідності сильної армії — адже ми миролюбні і нема з ким воювати, — а нечисленні тверезі голоси списувалися на націоналізм і вважалися маргінальними. Вважалося, що нам потрібна невелика професійна армія, проте й на неї постійно бракувало коштів. А тому величезні запаси зброї, отримані від СРСР, можна було розпродати, добре на цьому заробивши, зокрема й для себе особисто. Про розробку нових видів озброєнь і розвиток збройової промисловості до анексії Криму ніхто думати не хотів, окрім Віктора Ющенка, ячкий започаткував створення балістичного комплексу «Сапсан», однак цей розвиток поховали його наступники. Міністерство оборони замість свого основного призначення — формування оборонної політики, визначення завдань і закупівлю нових видів озброєнь — перетворилося на міністерство продажу радянських запасів. Нових оборонних замовлень не було. Звільнялися, старіли й відходили від справ кваліфіковані працівники, деградували й щезали інженерні школи, які повинні постійно розвиватися. А тим часом лише у Львові було щонайменше два десятки конструкторських бюро та підприємств, які займалися оборонною тематикою.
І от тепер ми запитуємо, де наша балістика, де наша ППО. А це ж найбільш наукомісткі галузі, де якраз і потрібні ті люди, яких колись називали науково-технічною інтелігенцією. Натомість ми обурюємося, навіщо дітям складати математику на ЗНО, — адже моя дитина перевтомиться, вона ж гуманітарій, — не задумуючись над тим, що цариця наук вчить найголовнішого: логіки мислення й об'єктивного аналізу ситуації на основі фактів, що завжди знадобиться в житті. Бо, попри всю повагу до гуманітарних і творчих професій, ракети, ППО, літаки, БТРи, радари й дрони створюють інженери — люди, які добре знають фізику, хімію та математику. А виготовляють їх робітники; спробуйте нині знайти кваліфікованого токаря, фрезерувальника чи інструментальника.
Так ми підійшли до 2014 року, коли життя відразу перекреслило всі попередні блуди, а потім настав 2022-й, коли вибір став руба: або захищайся, або тебе вб'ють просто за те, що ти українець, — на страх іншим. Після певної стабілізації ситуації знову виникло бажання повернутися у спокійне болітце під чергові безвідповідальні миротворчі заяви. Згадаймо шоу з білими кольорами й виступами сумнівних митців на Хрещатику 24 лютого 2019 року, що мало символізувати миролюбність, незрозумілу поїздку в Оман, розведення військ, хаб на Чонгарі, «какую разніцу» і безліч інших дилетантських дій. Хотілося вірити в краще, але поїзд на всіх парах гуркотів до станції «Війна». І хоча до владних дилетантів дещо почало доходити — парад 2022 року був уже військовий і потужний, — два роки все ж були бездумно втрачені. Ворог підходив до дверей, і поразка здавалася неминучою. Для всіх, окрім українців, які, о диво, витримали першу навалу, вибили противника зі значної частини захоплених територій, потопили більшу частину Чорноморського флоту й загнали його на східний край Чорного моря, чинили шалений опір російській авіації, заблокувавши пряме бомбардування українських міст, і завдали російській армії втрат майже у 1,5 мільйона військовослужбовців. Мало того, започаткували новий тип війни, що повністю витіснив доктрини Другої світової, стали лідером у створенні новітньої зброї — дронів, — і завершуємо розробку балістичних ракет, і все це за кілька воєнних років. Цього ніяк не можуть збагнути наші західні партнери, але попри те ми зуміли переконати їх у вигідності військової та фінансової допомоги, без якої країна, звісно, не вижила б. Виявився стійким український бізнес, ми маємо постійне економічне зростання, зберігається стабільність національної валюти, працює громадянське суспільство. І от уже, попри купу проблем, безлад у державному управлінні, мобілізаційні негаразди, хабарництво, корупційні скандали, палацові інтриги й постійні виборчі безглуздя, тримаємося п'ятий рік без жодної думки про капітуляцію, до чого нас постійно штовхають двоє великих друзів — Трамп і путін.
Мало того, зникла різниця в поглядах між сходом і заходом держави, адже ніщо так не об'єднує, як спільний ворог. Ідеологія «какая разніца» природно поступилася місцем ліберальному націоналізму, і справді утворилася українська політична нація, що витримує шалені інформаційні, культурні та ідеологічні провокації. Відійшли в минуле двомовність, РПЦ, страхи перед НАТО й сентименти до росії. Принцип «Армія, мова, віра» став основним орієнтиром національної політики.
Ми не знаємо, коли закінчиться війна, чи за біблійними канонами, але ми вже пройшли більшу частину шляху і мусимо йти далі, хоча останні метри й хвилини дистанції завжди найважчі. Та ми дійдемо, адже дорогу здолає лише той, хто йде, не зважаючи на втому й біль утрат.
З Днем незалежності нас! Слава Україні!