Естафета фестивального гуманізму у фільмі Даміана Коцура про українських біженців на курортному Тенерифе.
Українські актори у другій стрічці польського режисера Даміана Коцура та його новому протистоянні багатостраждальних йовів з інших країн і негостинної Європи.
Останній день відпочинку української родини на Тенерифе закінчується новинами про повномасштабне вторгнення росіян. Так вони перетворюються з туристів на біженців, щоб заблукано функціонувати під пильною вартою камери оператора зі стрічки Памфір.
Другий фільм Даміана Коцура приймає естафету кіно про біженців від стрічки Агнешки Голланд Zielona granica (2023). Він розпочинає там, де Голланд закінчує, щоб закінчити там, де Голланд розпочинає.
Кіно Голланд про пекло сирійських (афганських, марокканських тощо) біженців на польсько-білоруському кордоні закінчувалось певною, скажімо так, претензією щодо того, що Польща (Європа) чомусь краще ставиться до українських біженців. Тих, інших, вона безжально копає туди-сюди аж до цілих скандалів у польському політикумі щодо ймовірності певних ситуацій на кордоні (зокрема, з вагітною жінкою через колючий дріт).
Оскільки за Голланд католицька Польща – зла та недобра, то режисерка власноруч організовувала багатостраждальним біженцям цілий перелік богородичних та христологічних мотивів (з омиванням ніг) аж до молитовного мавпування Отченашу як істеричного протесту супроти тамтешньої консервативності.
Її радикальний монохром ігнорував певні земні нюанси заради своєї божественної оптики згори (як Творчині цього кіновсесвіту), а тому й породжував певні утопічні візії щодо розв'язання цієї ситуації.
До фіналу з українськими біженцями на польському кордоні вона ще встигала пробити четверту стіну іконами біженців та радісно об'єднати всіх мешканців Землі з-за допомоги музики. Ось ці моменти й схиляли вперто її стрічку вбік доволі наївної публіцистики про насущні проблеми мультикультурної політики.
Наївна естафета Коцура вслід за Голланд розпочинає українцями та закінчує африканцем, який співає тужливої пісні своїй мамі через телефон. Його дебютник Chleb i sól (2022), до речі, поміж іншого досліджував тему расизму у Польщі. За музикою він підбирає у Голланд також мотив багатостраждальних йовів та деякі приватні дрібнички на кшталт забутих павербанків.
Десь тут у його задокументованому побуті туристів-біженців на тлі періодичного вторгнення небезпечної стихії ще можна пригадати стрічку Єжи Сколімовського Essential Killing (2010) з її періодичними інсайтами головного героя. Там учасник Талібану після американського полону несподівано опинявся у засніженій Польщі (де, схоже, мала бути якась філія Гуантанамо), наче на іншій планеті.
Поза поетичними забавками оператора з океаном після побутового документалізму з надміром великих планів варто більше схилитися до тієї думки, що ідей у фільмі Коцура лише на якусь короткометражку. Нічого нового чи цікавого ці екзистенційні блукання у пустелі чи на вулиці після Пазоліні (Теорема, 1968) чи Антоніоні (Затемнення, 1962) сказати якось не можуть. Вже краще ще раз переглянути Pociąg (1959) Єжи Кавалеровича.
Pod wulkanem стає затягнутим фестивальним гуманізмом з банальними контрастами обабіч пенсіонерів та всіх інших. Великим планам нічого особливо витягнути з цих облич. Прискіпливій деталізації з якимось своїм різновидом мамблкору нічого такого сказати поміж фестивальних кліше.
Багатостраждальність своїх персонажів (що українців, що африканців) він ледь не доводить до абсурду. До всіх тих нещасть ще бракувало, щоб малий випав з балкона чи на Софію хтось напав уночі.
У вайдиній стрічці Popiół i diament (1958) усім природно рухало Провидіння, а тут чітко можна побачити всі репортажні маніпуляції режисера задля конкретних ефектів про космополітичних новомучеників, цих маленьких мурах на загальному плані геополітичних процесів.
Єдина радість фільму Коцура у тому, що навіть попри всі свої недоліки, він спроможний дати уроки справжнього кіно більшості українських режисерів. Під вулканом – це приклад доброї та уважної праці з акторами (особливо з дітьми) у конструюванні тієї документальної невиразності щоденного побуту.
Найцікавіше, що Роман Луцький та Анастасія Карпенко вже мали досвід фільмування подібних реакцій на перші дні повномасштабного вторгнення. Він у простенькому серіалі Перші дні, а вона у серіальній нудоті Перевізниця. І це, як можна побачити після фільму Під вулканом, зовсім інший рівень акторської майстерності. Їм справді цікаво працювати з Коцуром, справді цікаво показати все, на що вони спроможні.
фото: senscritique.com