Помаранчева революція не стала знаковою подією для української літератури, на відміну від сучасного мистецтва.
Якщо у мистецькій сфері розвивається нова хвиля, нова генерація художників, наприклад, чого варта група РЕП, то в літературі не маємо хоча б кількох вартісних творів про Помаранчеву революцію.
А от чи стануть теперішні політичні події в Україні приводом для розвитку нових тематик та нових напрямків в літературі – побачимо.
Наразі переглянули сторінки відомих поетів та знайшли там вірші до теми Євромайдану. Деякі вірші, правда, були написані ще до революції.
Отож, про наші дні пишуть – Грицько Семенчук, Сергій Жадан, Іздрик, Галина Крук, Остап Сливинський, Василь Герасим’юк, додаємо також вірш заарештованого під час заворушень Юхима Дишканта.
Грицько Семенчук виставив на своїй сторінці цього вірша ще у жовтні 2013 року
внутрішні війська мої, у кишені джинсів, ховають ножі, кастети й довгі слова… кілька убитих полковників, двоє заляканих принців, збереглися рубцями і плямами на рукавах. ці хлопчаки усередині втомились від повсякденних атак: вони кожного вечора дякують мені що живі, мовчки охороняли увесь цей сраний бардак, у моєму серці і моїй голові. осінь дає команду розганяти внутрішній протест, іти в атаку з гумовими кийками і сльозогінними газом. мої внутрішні війська, не хочуть підіймати цей хрест, не збираються вірити у весь цей абсурд і маразм… створення світу передбачало дурниці, я нарешті це збагнув, зрозумів і вніс у блокнот. навіть найвідчайдушні демони й благородні лицарі, відмовлялись від пекла і віри, стягів й клейнод. стоять і дивляться на мене, ніби горобчики опустили світлі голівки. здали ножі, слова і кастети. внутрішні війська мої – маленькі хлопчики й дезертири, що стануть поетами.
Галина Крук читала цього вірша на сцені львівського Євромайдану.
cказати собі чесно, якомога чесніше, так ніби уже немає чого втрачати: ми надто довго жили, покладаючись на інших - як книжка пише, що люди скажуть, ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок, до цих пишних церковно-гастрономічних обрядів, до цих дуль у кишені, які часто видаємо за спротив. сказати собі чітко: не вистачить сіл і містечок, щоб кожна хата скраю, не вистачить вояків, щоб по одному виходити в поле, не вистачить поля, навіть китайок не вистачить, навезених із Китаю. сказати собі безжально, не ховаючись за плечі інших, не сягаючи щоразу по славу дідів та пам'ять героїв, як по хусточку для патріотичних сліз і соплів, не втікаючи у тужливу пісню. сказати собі: я – остання буква абетки, без якої мене не буде, я – остання територія, я – те, чого я не можу зректися, я – тесля колоди у власному оці я не мушу тесати із неї хреста, якщо я не хочу я не можу віддати того, що мені не належить я належу до цього народу, я - цей народ я не хочу, щоб ми довіку ходили такими глухими шляхами, отже, я починаю від себе - я розорюю межі я – ми, я-ми, ями
Остап Сливинський
Хайку з Майдану Ідуть на площу. Приводять життя, ніби дітей до школи. Ще трохи, й Різдво. Понесуть Немовля вздовж залізних щитів. Тепер бачиш: ти сам собі глина й гончар, обпалений і міцний. Дим у рукавах. Ніби йдеш з цими людьми лісистим хребтом. Такий простий жест: одне одному мовчки пообіцяти. Туди, за щити пустимо качу – хай їм пливе по тисині. Провалився час. Жінки несуть вечерю мужам на мури. Хай тільки нас не виселять з наших тіл – ми вистоїмо.
Іздрика останній рік дуже поетичний. Протягом року він чи не щодня публікує на своїй сторінці у фейсбуці чергового вірша. Про наші дні також.
чорним димом білим димом налітає щось незриме хижим птахом марним птахом смородом війни ти стоїш над рівнем моря де повітря ще прозоре та ростуть у полі зору воїни стіни світ старий давно в опалі осипається помалу заголяють океани рівне сіре дно десь на трасі в межичасі ми своє згубили щастя та воно немов причастя прийде всеодно – перемир'ям або миром волонтером дезертиром пряним вітром чесним птахом чистим полем – теж ти летиш над рівнем моря невагома і прозора я — в тобі і наше тіло вже не знає меж 25 січня можна чекати до першого снігу можна чекати до третіх півнів можна втікати за синє море можна — до жовтих вод можна тримати в кишені фігу можна стояти відкрито й рівно можна іти і співати хором чи згинути без перешкод можна усе поки клацає таймер поки тримає свій розмір тремор поки сніжинками півнячі спини повністю не занесе та без конвенцій стріляє снайпер і перекрикує півня тенор і не питаючи сходить лавина і — допобачення все 24 січня
Сергій Жадан у цій революції швидше громадський активіст, ніж поет. Він організовує мітинги у Харкові, виступає на Майдані у Києві, виступає з Собаками і виконує пісеньки про політиків, з матами, звісно ж. Але між всіма анонсами своїх виступів у соцмережах запостив цього вірша.
імміґрант зонг немає нічого тривалішого за ці речі немає нічого ріднішого за ці муки на виїзді з міста сніг ляже на плечі торкнувшись йому лиця наче жіночі руки дорогою перегоном котиться поїзд на захід плачуть губні гармонії з адресами сірниками плач повоєнна європо хай будуть тобі мов закид сумні чоловічі бари набиті мандрівниками бо він уже не повернеться навіть коли захоче вода усіх океанів йому вимиває очі бо він не приїде назад і що з нього можна взяти серед блаженної пам’яті червоних п’ятдесятих окрім готичних контурів завчених ним абеток окрім гранат і листівок окрім птахів таблеток пам’ять про нього дбає пам’ять рахує лічить в одну й ту саму ріку снаряд не влучає двічі вулиця затихає здригаються пальці посуд смирення втрапляє в тіло мов пробиває вістрям коли приходить смерть коли зостається осад коли останнє ім’я видихуєш разом з повітрям бо смерть наче білий цукор обліплює зуби ясна зі смертю приходить терпіння спускається і дається і починається тиша тиша раптова вчасна в якій не чути нічого навіть власного серця
Поет Юхим Дишкант, учасник літературного угрупування Плита сьогодні перебуває під арештом. Його звинувачують у масових заворушеннях на Грушевського. Цього вірша написав ще кілька років тому.
Розпивання земних скорбот Зворохобилися натовпи розгойданих ляльок Там – там – там Бачиш, глибшають порізи на пальчиках дівчинки І веселки перетікають у мене мокрим диханням міста у трамваї На сорочці неба лишається юна кров, як пісня Нас згублено в зимному будинку із радянськими гаслами Хтось тут мертвий Вікна вичавлює чорна музика галасу День у підряснику піє Як завше про те, що хтось пішов до Бога І затихає Там – там – там
Олександр Ірванець про події на Майдані
ПОНЕДІЛОК, 20 СІЧНЯ Ось і знову ми з вами до краю дійшли, Бо почули: "Вставай і йди". Стоїмо тепер тут – ми єврохохли, Єврокацапи і єврожиди. Ми на повні легені п'ємо Газ із димом – за жмутом жмут. А чому ми тут стоїмо? БО НАША ЄВРОПА ТУТ!! НІЧ НА 11-те Змивай новорічне похмілля. Для тебе сумна новина: Скінчилося перемир'я, У твоїй країні – війна! Підкралась вона зненацька, Некликана і незвана, Війна оця громадянська, Велика і вітчизняна. Що скажеш ти синові, доньці, Або чужим дітлахам, Допоки в твоїй сторонці Панує неситий хам? І як воно буде – нести В майбутнє оцю вину?! Збираймося, браття і сестри. Пора іти на війну!..
Василь Герасим’юк
Де ті царі, що підуть з пастушками, коли зоря засвітить ув очу? Мовчать сніги над нами і під нами. На стіл різдвяний ставимо свічу. Нам вистачило страху правди й бомби. Нам, кинутим у світ, як на прорив, про віру, що вернулась в катакомби, волхви звістують. Наче хтось просив Куди ми йшли, коли зоря погасла, до того ж, кажуть, "на межі епох"? Невже ж то вибирать було, як ясла: "за нами майбуття" чи "з нами бог"? А про стаєньку ветху і маленьку співали рідні мати і земля… Забули тріє царі ту стаєньку. Ми не забули. З нами немовля.