Нова українська стрічка намагається відтворити заповідник архетипної галичанськості.
Трагікомедійна стрічка Івана Кравчишина – це як букет кольорових півників-льодяників на палочці. Але не тих старих півників, смак яких ми вже і не пам’ятаємо, а тих нових, які сьогодні продають дітям, експлуатуючи ностальгію їхніх батьків. Яскрава сонячна картинка, солодкава лірика закадрового тексту на паличці грубуватого гумору та вдало зауважених реалій – цілком життєздатний рецепт воскресіння образу чогось "старого-доброго". Однак, поза тим, творіння Івана Кравчишина, як і всю сучасну вітчизняну кінопродукцію, що претендує на масовість, можна назвати гарним "недоробком". Технічно добре зроблений фільм, якому бракує цілісної та грамотно розказаної історії.
Політ золотої мушки розповідає про життя-буття міфічно-хрестоматійних галицьких селян. Подібно до мешканців маркесівського Макондо, вони живуть у своїй власній реальності, утворюючи чи не окрему цивілізацію і окремий світопорядок. Це замкнений цикл життя та смерті, радості й горя, сміху та сліз. Творці фільму визначають його як "українська наївна комедія" і, безперечно, взоруються на стрічки Еміра Кустуріци та створений ним міфо-поетичний світ балканської "традиційності". Політ золотої мушки теж намагається передати красу та силу "наївної народної" душі у її галицькому варіанті.
Загалом, з цим епічним та нелегким завданням автори справляються. Фільм показує нам гарний поетичний світ народної культури, загубленої десь поза часом та географією. Колоритні персонажі живі та переконливі. Можливо, завдяки тому, що половину акторів режисер знайшов у театрах Львова чи Тернополя, а іншу половину складають місцеві жителі тих сіл, де відбувалися зйомки. Передати місцеві реалії у формі гарного кіно-міфу – це, безумовно, вже неабияке досягнення. Споглядати кіношний світ, населений знайомими тобі людьми і речима у впізнаваному середовищі, відчувати генетичну причетність до казкової реальності по той бік екрану – це неабияке задоволення.
Окремим успіхом для Золотої мушки став саундтрек від львівсько-тернопільського музиканта Любка Маріаша, учасника багатьох етно-колективів, зокрема, Бурдону чи Татош Банди. Музика Любка саме така, яка потрібна цій стрічці – гарна, фолькова, ненав'язлива. Але поза усім цим гарним колоритом та епічною постановкою теми, фільм є ще доволі сирим та занадто схожим на рекламний ролик якогось, скажімо, йогурту "Галичина".
В основу стрічки лягли прекрасні оповідання Богдана Волошина "Бурачковицькі хроніки", які на початку 1990-х років були дуже популярними серед галицьких читачів. Чи, точніше, сценарій стрічки написав Богдан Волошин на основі своїх оповідань у співавторстві з режисером Іваном Кравчишиним. У результаті маємо вже класичну кіношну структуру у вигляді трьох взаємно переплетених новел зі спільними персонажами. Однак, структура, власне, і є найбільш слабким місцем фільму. Його ритм дуже нерівний, хід подій стрибає занадто довільно і хитромудро, заявлені теми часом незрозуміло обриваються. Наприкінці фільм вирівнюється, але ми так і не можемо зрозуміти чи була тут якась одна головна лінія, а чи кілька. Суть одного з головних моментів, про "третю світову войну", який мав би підтримувати цілісність історії, залишається в тумані.
Іван Кравчишин наголошує, що його фільм призначений, насамперед, для галичан, тоді як ширша аудиторія його просто до кінця не зрозуміє, зокрема через місцеву говірку. Але виглядає, що режисер навпаки дещо перестарався із творенням цукерки для не-галицької публіки. Екзотика у фільмі деколи бере гору над реальним колоритом і для місцевого ока це виглядає трохи недобре. У цьому сенсі фільм явно програє своєму літературному джерелу –"Бурачковицьким хронікам", які можна назвати досконалим відображенням усієї галицької химерності, абсурдності, цікавості та суто автохтонної особливості. Причому, особливості реальної, живої, без відсилання до стандартного набору уявлень про "матінку Австрію" та цісаря. Оповідання Богдана Волошина, відомого також як пан Марциняк, тягнуть на справді самодостатню епічність і насичені майстерним гумором. Не можу втриматися від цитати:
"Сенько зі свистом вдихав цілюще повітря. Він був схожий на маленького блискучого жука-бронзовика, блискучого від поту і сірого від пилюги. На сухорлявій фігурці чоловічка легко висіла лікарняна піжама, увінчана зів'ялим тірольським капелюшком із слідами павиного пір'я."
Персонажі Золотої мушки теж автентично-гротескні, але до певної межі, як, повторюся, у рекламі йогурту чи Львівського пива.
Якщо мешканці волошинських Бурачковичів загубилися десь у полях та лісах "між Львовом та Збручем", то у фільмі ми бачимо карпатські пейзажі верховинної Івано-Франківщини, а в закадровому тексті згадуються гуцули, хоча по мові це повинні були б бути, максимум, бойки. Зрозуміло, що карпатські схили режисер обрав через мальовничість. А для не-галичан, що гуцули, що львів'яни – один чорт.
Але тим, хто читав оригінальні "Хроніки" (і дивився короткометражки Дзідзя), мабуть, бракуватиме тих майстерно описаних Богданом Волошином реалій, власне, галицької провінції, для яких характерні не красиві гірські схили, а порослі будяками поля, ями, запилюжені горби, калюжі, канави, невеликі річечки, яри, ліски, гаї, і ще раз поля. Адже, для переважної більшості галичан, Карпати – це такі ж Тіні Забутих Предків, що й для інших. Все ж, у багатьох епізодах, Бурячковичам вдалося проникнути у фільм та передати тут особливу галицьку, якщо не душу, то душевність, яка таки відрізняється від душевності інших слов'янських провінціалів. Головна її особливість – постійне перебування на межі сентиментального розчулення та дурної злосливості. Окрім прекрасних алкогольних та похмільних сцен не можна не відзначити моменти за участі двох чудових молодичок, яким на язичок не потрапляй. Шкода, що до фільму увійшли не всі сцени за їхньої участі, які були в попередніх трейлерах.
Переконливо зобразити "галицьку душевність" вдалося й актору львівського театру Леся Курбаса Олегу Цьоні. Можливо, в образі похмільного істеричного вусаня він міг би дати добру конкуренцію поп-бороданю Дзідзьові.
Така от суміш пана Марциняка, Кустуріци, Дзідзя та реклами йогурту у широкий кінопрокат вийде лише восени. Тим часом, творці фільму вирушать у промо-тур маленькими містечками та селами Західної України.
фото: Політ золотої мушки