Роман Рак: Бі-Бі-Сі в Старому Самборі – це дуже весело

Перша частина розмови з львівським журналістом, головним редактором старосамбірської газети Коловорот Романом Раком.

Чому Старий Самбір? Чому газета Коловорот? Якщо застосовувати стереотипи, то це таке собі пониження, ледве не падіння, бо ж усім відомий рівень районних газет. І тут раптом ти переселяєшся туди.

Почалось все з того, що мені товариш запропонував зробити для одного інвестора газету під вибори. Але оскільки газету під вибори у мене бажання робити не було, я вирішив принаймні послухати те, що хоче інвестор, якого знайшов цей знайомий. Тому я пішов на зустріч.

Виявилось, що газета має бути не під вибори, а це медіапроект, який мав би спробувати створити передумови для розвитку громадянського суспільства в окремо взятому районі Львівщини.

Суть проекту така: є інвестор, який хоче змінити катастрофічну ситуацію в одному з найгірших за соціально-економічними показниками районів України. Йдеться про Старосамбірський. Він тоді був одним з трьох найгірших за соціально-економічними показниками в Україні. Зараз, очевидно, ситуація не особливо краща. Для початку змін треба підняти економіку і соціалку.

У інвестора є підприємство "Екобескид" і воно є спробою змінити економічну ситуацію. Змінами у соціальній сфері повинна була зайнятися газета. Тобто, одним завдань газети було спробувати створити передумови для розвитку громадянського суспільства. Інакше нормально працювати в українських реаліях неможливо. І це власне була спроба створити передумови для розвитку громадянського суспільства. Для цього обов'язково потрібні громадські організації, потрібна незалежна преса і потрібен бізнес. Приблизно так.

І одна з умов, яка була поставлена інвестором – це потрібно було жити там. Щоб їхати робити цей проект, то потрібно жити там, що зрештою й було зрозуміло. На відстані робити газету нереально. Тому я вирішив, що поїду жити в Старий Самбір.

Ти казав про пониження. Я не думаю, що це пониження, тому що в якийсь певний момент я зрозумів, що львівська журналістика постійно вариться в своєму соку. Тут все однакове. Я реально не бачив газети в якій би хотілось працювати. Або якогось видання. Телебачення мене особливо не цікавило. На радіо я ніколи не працював. А з газетами у нас скрута. З журналістикою, в принципі, у Львові скрута. На цьому тлі я серйозно думав змінити професію. Навіть кілька разів пробував.

Тому пропозиція поїхати спробувати зробити незалежну газету в одному з найгірших районів України була для мене дуже цікавою. Я погодився через те, що перше, що я почув від інвестора коли запитався якою він бачить газету, було таке: "Мені подобається формат BBC, але це тобі вирішувати". BBC в Старому Самборі – це вже звучить весело.

Мені цікаво було спробувати втілити те, що я або не мав можливості втілити в інших газетах у яких працював, або не було об'єктивних передумов для цього. Тому два роки тому я переселився у Старий Самбір, щоб створювати там газету з нуля.

Спершу Коловорот ми робили з Всеволодом Поліщуком (заступник редактора) та Всеволодом Деревацькими, який робив нам дизайн і далі займався версткою. З першим номером набрали журналістів і збутовика.

Одним з побажань інвестора було те, що я мав бути редактором в європейському розумінні цього слова, тобто займатися і комерційною, і творчою частиною. Також він хотів, щоб спершу я усе робив сам. Я мав навіть пілот сам зверстати. Я фактично так і зробив, хоча побабравшись вечір в індизайні, врешті попросив допомоги у Всеволода Деревацького.

Але це все виявилось доволі корисним, оскільки я пройшов фактично усі ланки створення газети. І потім вже набагато легше було зрозуміти якісь проблеми, або оцінювати роботу інших. Згодом, коли ми відкрили офіс, я навіть підлоги спершу мив, щоб оцінити скільки приблизно має коштувати робота прибиральниці. Усе це був цікавий досвід.

Складно було з умовою інвестора, що я мав бути одночасно і редактором, і директором газети. З одного боку, я не дуже цьому радів спочатку, оскільки я як журналіст ніколи не хотів мати стосунку до комерційної частини. Реклама та збут мене це ніколи особливо не цікавило. Зрештою, як і більшість сучасних журналістів. Усі думають, що це прикольно, що я такий класний, я пишу статті, я з Ющенком жменькаюся, або ще щось таке. В мене є журналістське посвідчення і ще якісь там штуки, я крутий. А там нехай хтось заробляє на газету.

Не скажу, що це для мене було відкриттям, але я з'ясував, що дуже недооцінював роботу комерційної частини газети. Коли ти одночасно директор і редактор, то тобі потрібно втримати журналістський баланс та спробувати заробити гроші. А це часто важко. Важко поєднувати це, тому що якщо ти журналіст, то більше будеш журналістом, ніж директором. Більше будеш дбати про творчу частину, ніж про комерційну. Тому те, що ти розриваєшся між одним та іншим, звичайно впливало як на якість змісту газети, так і на комерційну частину.

Хоча для мене це був неоціненний досвід. Відбулась переоцінка журналістики, українського суспільства і України. Коли ти тусуєшся в колі своїх друзів, то створюєш резервацію навколо себе у якій і живеш. А тут тебе витягують і кидають в середовище абсолютно незнайомих людей. Я зовсім інакше побачив ситуацію в державі.

Зовсім інакше це як?

Раніше якось здавалось, що українці вони ж такі. Така нація працьовита, щира, добродушна. Ну й співоча, звичайно. А потім коли поїхав, то побачив, що це якось зовсім не так. Чи не зовсім так. Український народ інакший, ніж багато хто собі уявляє. Тобто, якщо жити в одному середовищі, то створюється певне коло стереотипів у яких живеш. Коли ж потрапляєш в інше середовище, ти офігіваєш.

Від чого ти офігівав у Старому Самборі?

Від багатьох речей. Коли наприклад, домовляєшся з людиною, що ти завтра приїдеш до Старого Самбора на зустріч з нею. І десь в дорозі в тебе з'являється чуйка, ти дзвониш до тієї людини, а вона каже, що пішла на гриби, бо вчора випав дощ та просить вже зустрітись на наступний день.

Коли ми почали робити газету, то з одного боку, багато чого змінилось там у районі, але з іншого боку, я побачив, що для того, щоб почались якісь безповоротні зміни, треба дуже багато часу і дуже багато зусиль. Або застосування таких механізмів, яких я поки що не знаю. Це одне з завдань було, до речі: придумати якийсь алгоритм, за допомогою якого можна спробувати розворушити український народ. Наразі ми його так і не знайшли.

Розкажи про механізм діяльності газети?

Увесь той час, як я працював у різних виданнях, починаючи з газети Поступ у 2003 році і закінчуючи різними львівськими та деякими українськими виданнями, у мене було бажання створити свою газету. На Громадському радіо у Києві мені класно промили мізки на тему журналістських стандартів. Я цим захопився і хотів створити газету, де б дотримувались усіх цих принципів та стандартів.

І загалом я можу сказати, що Коловорот і вийшов такою газетою. Ми з самого початку говорили з інвестором про те, що він не буде втручатись у редакційну політику і він цього слова дотримав. У нас не було для цього жодних документів, ми не підписували редакційної угоди. Це можна було зробити без проблем, але на той час я не бачив у цьому сенсу. Бо, наприклад, раніше в одній з газет, в якій я працював, така угода формально була, але насправді вона не діяла. У нас була усна домовленість, але цього вистачало. Однаково, вона або дотримується, або не дотримується і папери тут не допомагають.

Інвестор не мав нічого проти редакційної політики, оскільки він сам спершу сказав, що хоче газету формату BBC. То ж ми почали створювати свою редакційну політику. Вона була заснована на усіх міжнародних журналістських стандартах. Єдине, що ми виключили зі своєї системи цінностей, так це таке поняття як об'єктивність.

Я вважаю, що її в принципі не існує і тому об'єктивність ми замінили чесністю до читача. З першого номера ми почали писати про те, хто є нашим власником, хто є засновниками газети і будь-який матеріал, який стосувався скажімо підприємства, яке належало нашому інвестору, ми маркували "У цьому матеріалі йдеться про засновників газети Коловорот".

І хто інвестор?

Засновником є підприємство "Екобескид" та Громадська формація "Дністер". А інвестором є Валерій Холодило. Він займається будівельним бізнесом, але у старосамбірському районі у нього є екологічне підприємство "Екобескид". Воно займається виготовленням екологічних продуктів. Воно зараз ще повноцінно не запустилось, але ідея така, що воно повинно випускати продукти, які за якістю були б такими ж, як приблизно 300 років тому на цій території. Тобто, без хімії, без ГМО – лише натуральні екологічні продукти.

Газета починалась з тебе і Всеволода. А як з іншими журналістами? Набирали з місцевих?

Так. До речі це також було побажання інвестора. Щоб не переселяти туди усю львівську діаспору, а брати людей звідти. Бо це по-перше робочі місця, які ми створювали там, а по-друге там є люди які мають бажання працювати, але вони не мають досвіду і не мають можливості.

Єдина газета, яка там була принаймні схожа на газету – це газета районної влади: райдержадміністрації і районної ради. Відповідно можна собі уявити, в якій ситуації там журналісти і якої якості там виходили матеріали. Тому поява газети Коловорот була несподіванкою для влади. Перших півроку ми придивлялись до ситуації, що була у в районі, вивчали район, навчали журналістів. Потім потрохи почали робити розслідування.

Розслідування - це можна назвати умовно. Матеріали на проблемні теми. Перший час голова райдержадміністрації дзвонив щотижня до нашого інвестора і за допомогою різної лексики намагався або висловити своє обурення стосовно того, що ми пишемо, або попросити закрити нашу газету.

Тобто в районі лише дві газети: оця районка та ви?

Коли ми прийшли, то у районі фактично було дві газети. Одна Голос Прикарпаття – рупор влади, а друга – така чорно-біла на двох листочках. Щось таке, що воно навіть не завжди в кіосках продавалась. Це окрім львівських. Експрес, Високий Замок, який має вкладку Самбірщина.

Фактично якоїсь приватної місцевої газети до того в районі не було. Ми почали писати спершу такі банальні речі про Януковича. Те, що пишуть всі, скажімо так. У нас не було політики у газеті. Була лише друга сторінка, на якій були коментарні тексти, публіцистика і там можна було писати про політику. На інших сторінках цього не було, ми писали про владу, але політика як така нас не цікавила, Принаймні в українському розумінні цього слова.

Бо у нас коли журналіст каже, що він пише про політику, то це як правило означає, що він взяв коментар в Колесніченка, який сказав, що "Свобода" – це фашисти, а потім взяв коментар у Тягнибока, який сказав, що Колесніченко – шовініст і так далі.

Ми вирішили не вдаватись до цього на місцевому рівні, бо це було б ще примітивніше, ніж коментарі цього ж Колесніченка. Відповідно про політику ми не писали. Вона з'являлась у нас в газеті тільки під час передвиборчої кампанії на правах реклами. Це, до речі, один з цікавих моментів, коли ми йшли домовлятися про співпрацю зі штабом одного з кандидатів. Вони перед тим за півроку хотіли придбати у нас газету, але ми їм відмовили. І потім вони вирішили давати нам матеріали. Коли я йшов туди, то мене відмовляли говорити з ними про такі речі, як позначки, наприклад.

Бо коли я спілкувався тут з друзями, які займаються рекламою, то вони казали, щоб більше ніж про 2000 (у гривнях) за сторінку я навіть не думав говорити. І які там позначки "реклама"? Якщо щось взагалі дадуть, то вже буде добре. В результаті це виглядало приблизно так. Сидить чоловік, який питається: "Тут от момент є такий, можна, ми вам будемо давати матеріали без позначки "реклама"? Я кажу: "Ви знаєте, принципи роботи нашої газети цього не дозволяють". І він: "Не можна? Ну, добре".

І тому у мене таке враження, що у нас ніхто не пробує працювати у такому форматі. Всі беруть гроші за рекламу і чим більше, тим краще. Але при цьому ми продавали сторінки: першу за 9000 гривень, а всі решта за 6000. Мені здається, що це рівень львівських видань і при тому у нас усі матеріали, які були, всі абсолютно йшли з позначкою "реклама", а деякі йшли навіть з двома-трьома позначками.

Одного разу вийшла реклама на першій сторінці і там була позначка "PR", з боку писало "Передвиборча агітація", таке ж дублювалось внизу і ще під цим давалась плашка, де писалось, що матеріали, які позначені позначкою "піар" або "передвиборча агітація" оплачуються зі штабів кандидатів і приймаються газетою на комерційній основі.

Там я зрозумів, що якщо ти хочеш робити газету чесною стосовно свого читача, то це абсолютно можна робити і при цьому ще й заробляти гроші. Скажу так, якби передвиборча кампанія у нас не закінчувалась, то ми могли бути незалежною газетою навіть від інвестора.

Але на такі речі, як стандарти у нас, як правило, не зважають. У нас виглядає це так, що комерційні директори намагаються урвати якомога більше, при цьому знищують рейтинг довіри до власної газети. Ніхто не пробує працювати інакше.

Якою була реакція місцевих журналістів на Вашу газету і читачів на ваші тексти?

Журналісти ставилися обережно. Згодом почали переймати деякі прийоми, які ми використовували в газеті. Після нашої появи у конкурентів почалися зміни як у дизайні так і в підході до роботи. Це не є якоюсь нашою заслугою, просто з'явилася конкуренція, вони це відчули і тому почали змінюватись.

Читачі були втішені. Наші читачі точно. В ситуації, коли немає альтернативних джерел інформації, нашою задачею було стати альтернативу в районі і це завдання ми виконали. Люди почали купувати нашу газету. Інколи скаржилися нам на конкурентів, що ті підспівують владі.

Щочетверга в кіоск бігали працівники райдержадміністрації. Тому голова райдержадміністрації стабільно отримував нашу газету на стіл. За чутками він розгортав її зі словами: "Ну що там про нас вороги пишуть". Хоча насправді ми нічого особливого не писали. Ми писали спочатку про Януковича якісь власні рефлексії на всі ці його ляпи і на те, що твориться у країні загалом.

Згодом, взялись за роботу голови райдержадміністрації і за всі речі, які він там робив. Почали з вугільної афери, яка була у районі. Це коли діти фактично два роки підряд мерзли через те, що хтось вирішив собі на цьому гроші заробити. Ми друкували в газеті платіжки хабарів. Нам підприємці, які працювали з РДА дали платіжки, які за їхніми словами вони платили як хабар за право виконувати контракт, який вони раніше виграли на тендері. Це була сума 50 000 гривень, які вони перерахували під іншими прізвищами на рахунок місцевої Партії регіонів. Але оскільки за їхніми словами, голова РДА хотів не 50 000, а 100 000, то у них почались проблеми.

Ми це все надрукували, описали ситуацію, взяли коментар в голови РДА. І найдивніше для мене було те, що ніхто не відреагував. До нас навіть не передзвонили міліціонери, щоб бодай щось запитатися. Я вже не кажу про те, щоб порушили кримінальну справу за фактом підозри про корупцію. Було цікаво спостерігати цю тишу.

А люди загалом тішились: "Класно, пишіть ще про Цегенька". З одного боку добре, що читали, а з іншого не було потрібного результату. Ніхто не вийшов на вулиці і не сказав: "Дядьку, йдіть чимдалі".

І це ситуація, яка вразила. Середовище там досить тісне, хоча Старий Самбір і місто, але стосунки там між людьми на рівні села. Усі всіх знають. Усі про все знають. Ніхто нічого не каже і не робить.

Всі знають, що десь 120 пилорам є незаконних в районі. Ніхто нічого не робить. Всі знають, що беруться хабарі, що носяться хабарі. Але якщо ніхто не протестує, то це означає, що людям нормально так жити.

Це з розряду тих прозрінь, про які я говорив. Дивишся на український народ і думаєш нє, тут немає нічого спільного ні з козаками, ні з січовими стрільцями, ні з усіма іншими героями, яких піднімають на прапор і несуть всі ці люди. Абсолютно нічого нема.

Потім приїжджаєш сюди до Львова і бачиш, що тут те ж саме, тільки масштаб інший. Те ж саме, тільки розбавлено. А там воно концентровано і тому, коли приїжджаєш туди це відразу бачиш і це вражає.

Як ти сам адаптувався до тих умов?

Залежно до чого. Якщо говорити про трагічну ситуацію в суспільстві, то я до неї не адаптовувався, ми намагалися її змінити. Я просто живу так, як вважаю за потрібне і намагаюся знайти однодумців, з якими можна було б змінювати стан справ. А щодо життя в провінції, то не бачу нічого страшного в цьому. Це так здається, що Львів це щось. Для киян Львів – це провінція. Для львів'ян провінція – це Старий Самбір. Думають напевне, що це глухе село. Але насправді хороше місто, тут є добрі люди, багато добрих людей, але їх важко зібрати до купи. У нас в українців є така дуже чудова риса характеру як лінь. Це я побачив у всіх і, зокрема, у собі.

Загалом є кілька етапів свідомості, які проходиш, коли попадаєш у середовище, від якого спершу хочеться кричати. Йдеться не про всіх, звісно, але про дуже велику кількість. Не так про самий Старий Самбір, як про Старосамбірщину загалом. Наприклад, у більшості народу тут дві розваги: алкоголь і телевізор. Тому є люди, які півтижня ліс вирубують, а решту – пробухують зароблене. Є багато тих, хто пробухує зароблене родичами за кордоном. У цьому винна як держава, яка не створює альтернативи у сенсі роботи і розваг, так і люди, які за відсутності нормальної влади самі цього не роблять. Більшість так звикла. Українці в принципі звикли, що свято і алкоголь це тотожні речі. Хоча, насправді це не наше, це швидше совковий спадок.

Так от про етапи. Перший етап – ти дивуєшся тому, що тут твориться, аналізуєш це для себе, робиш якісь висновки. Другий етап – повертаєшся до Львова і бачиш, що там те ж саме. Останній етап прозріння це коли ти дивишся у дзеркало і опа, бачиш: "І тут те саме".

Можливо в іншій концентрації, але теж присутнє. Тоді усвідомлюєш, що насправді єдиний спосіб змінити державу – це змінити себе. Це єдиний спосіб, який точно подіє. Мабуть є якісь алгоритми, з-за допомогою яких можна зробити це швидше і їх би хотілося знайти, бо власним прикладом ти результату за своє життя не побачиш.

Чи буде остаточний перехід газети в електронний варіант чи друкований все ж ще залишиться?

Як паперовий не залишиться, хіба б знайшлися люди, які готові витрачати на це гроші, але це не бізнес, а благодійність. У процесі виробництва газети впродовж цих двох років ми зрозуміли, що це не зовсім ефективний засіб. Газету читають, у нас були непогані, але недостатні показники з продажів та з передплати. Ми не досягнули тої мети, яка мала бути. У нас був план 2000 передплатників. Цього дуже важко добитись. На це є як суб'єктивні, так і об'єктивні причини.

Тому тут частково є і наша вина. Чогось ми не знали, як робити. Щось ми робили неправильно, щось просто не хотіли робити. Зрозуміло, що якщо ти будеш писати про те, яку спідню білизну вдягає керівництво району чи які в кого з ким інтимні стосунки, то очевидно, що в тебе зросте кількість аудиторії, яка буде тебе читати, але якість цієї аудиторії різко впаде.

Тому на деякі кроки ми просто не хотіли йти. Деякі перепони неможливо було подолати. Ми спочатку зайшли в мережу магазинів, в якої було 30 точок у районі, а це дуже круто, зважаючи на те, що у всьому Старосамбірському районі є приблизно 6-7 газетних кіосків.

Та гадаю, після того як влада порозмовляла з власниками цієї мережі, нас звідти витурили. При цьому власники казали, що у нас добра газета, але жодної адекватної відповіді на запитання чому вони не хочуть її продавати ми не почули. Це все були якісь незрозумілі відмовки.

Збут – це одна з найбільших проблем такого типу газет, бо немає у селі газетного кіоска. Є звичайні кіоски, в яких ми намагались продаватися. Навіть в аптеках намагалися, але там все набагато складніше. І коли ти не маєш прямого доступу до свого читача, це реально ускладнює ситуацію з показниками, які планувались.

Тоді ми спробували йти просто в люди на вулицю зі словами "Газета Коловорот!" І з'ясувалось, що дуже важко знайти людину, яка б хотіла займатись розповсюдженням газети. При тому, що ми платили 50 гривень за те, що людина просто виходить на вокзал і починає продавати. А далі ще половина з прибутку який вона отримала: половину вона віддає нам, половину вона забирає собі. Охочих не було.

Ми знайшли одного хлопця, який був ще школярем і який давав нам дуже серйозні продажі. Він продавав по 150 газет за два дні. А всі решта просто не хочуть. Я б прийшов до Львова з цією газетою, запропонував би таку ж ціну і думаю, що студентів була б черга.

Ще одна проблема зі збутом це те, що люди читали нашу газету, але не хотіли купувати. Це виглядало приблизно так, в селі є магазин у якому начебто продається наша газета і там працює людина, яку знають усі. Для половини села ця людина або кум, або брат, або сват. Вони просто приходять і кажуть: "Дай почитати газету". Беруть газету, дуже довго читають, а потім приносять назад.

З одного боку добре, що принаймні читають, а з іншого – вони навіть не розуміють, що самі знищують газету, яка їм подобається. Бо ж вони приходять і кажуть: "Ви пишіть ще! Ви класно так владу там мочите. Пишіть!" Дуже важко працювати на території, де свідомість населення низька. Але згодом ти бачиш, що така свідомість приблизно по всій Україні.

Після переходу в нет ви втратите певну частину читачів?

Звичайно. Але тут є один момент. На мою думку газета була непоганою. Можна було таку газету робити і у Львові. Інше питання, що там було лише декілька номерів, якими я як головний редактор цілком на 100% задоволений, а у решті я бачив недопрацювання. Але це питання часу, ресурсів і так далі.

Як з'ясувалось навіть така газета не особливо потрібна у Старосамбірському районі. Можна було робити і гіршу. Можна було робити значно гіршу газету і це не особливо вплинуло б на продажі. Один з глобальних висновків мого перебування на Старосамбірщині це те, що українське BBC нікому непотрібне.

Гірше в якому сенсі? В якості текстів?

В якості текстів можна було, але я не про це. Газета могла не дотримуватися журналістських стандартів, друкуватися на гіршому папері, з гіршим дизайном. Люди будуть її читати, якщо там буде альтернативна від владної точка зору. Є речі, які для нас були важливими, але як з'ясувалось для людей вони неважливі. Нікому не було цікаво яких стандартів ми дотримуємось. Нікому не було цікавим те, що ми маркуємо "рекламу". Повністю. Нікому не було цікаво, що у тих матеріалах, які ми писали про власників писалось "у цій статті йдеться про власників газети Коловорот".

Це не цікаво людям. Наразі це предмет гордості лише для журналістів. І це проблема. Людям цікавіше, коли ти критикуєш владу. Написав щось про тупість влади: "О, ви класно пишете!" А не написав щось погане про владу: "Можна було й більше мочити". Коли ти пишеш людям, що вони самі винні, то у них починається ступор. Вони ніби й визнають, що, напевне, варто було провести якусь акцію протесту, щось міняти, але до цього не доходить. Ми коли починали робити газету все починалося з того, що вона мала бути просвітницькою. Ми намагалися людям, так як ми бачимо, пояснити, що потрібно робити, щоб відбувались зміни в районі.

У всіх розуміннях. В сенсі свободи слова, в економічному, в соціальному. Ми кілька разів писали про таку штуку, як теорія розбитих вікон. Вчені дослідили, що якщо у під'їзді розбити шибку і якщо за короткий термін часу її не замінити, то під'їзд в результаті перетвориться на наркопритон.

Ми намагалися це розповідати, показувати власним прикладом. Встаєш зранку, ідеш бігати на стадіон, то ідеш з кульком. Спочатку збираєш сміття на стадіоні, ну, бо в лом бігати в смітнику. І потім займаєшся собі.

Після того як зрозуміли, що просто писати мало, то заснували міні-рух громадський "Коловорот". Почали проводити різні акції. Одна з найбільших була акція де ми їздили по всьому району та обмальовували ями на дорогах. А дороги там просто катастрофічно жахливі. Ми почали розповідати людям про те, що можна якось боротися з такими речима, можна від влади вимагати, щоб вони займались своєю роботою.

Дуже чітко намагалися пояснити людям позиціонування, що влада є насправді слугою народу, народ є її роботодавцем. Бо там цього люди не розуміють. Вони на генетичному рівні вважають, що чиновник завжди вищий, завжди розумніший, його треба боятися. Боятися обов'язково. Цей міф ми намагалися зруйнувати. Але таке я побачив навіть у працівників нашої газети.

Коли журналістка боялась подзвонити і взяти коментар у голови РДА. Дуже багато у людей психологічних бар'єрів. Я це питання вирішив так. Коли приїхав до Старого Самбора Патріарх Філарет, я зробив так, що журналістка змушена була взяти у нього коментар. Я вламував когось з церковників, щоб Патріарх відповів на одне коротеньке запитання журналістам. Усе це відбувалося при виході з кабінету голови райради.

У той час місцеві журналісти чомусь стояли далеко в коридорі, звідки виходу навіть видно не було. Ми ж з журналісткою якраз навпроти дверей. Тому коли Філарет виходив я просто відійшов у бік і сказав журналістці: "Задавай запитання". Вона й задала з переляку. Спілкування з Філаретом на відстані півметра було для неї шоком. Зате після того вона спокійно ставилась до того, що треба коментар у голови РДА.

Це приклад коли в розумних людей є якась чітка ієрархія, яка базується на страху. Це одна з тих речей, яку ми намагалися там зруйнувати. Не саму ієрархію, а страх людей до влади.

Ми писали, що люди на одній з трас Львівщини перекрили дорогу міжнародного значення і їм приїхали і відремонтували дорогу. Через декілька тижнів в Смільниці виходять люди, перекривають трасу, вимагають приїзду обласних чиновників, ті приїжджають і частину дороги ремонтують. Звичайно, це не наша заслуга повністю, але якась мізерна частка нашої роботи у цьому є.

То як щодо паперового варіанту?

Паперової газети поки не планується. Шкода звичайно, бо є старша аудиторія. До цього часу дзвонять люди і кажуть, що газета була класною і навіщо ми її закрили. При тому, що коли з'явилась газета, то всі вважали її газетою Партії регіонів, голови РДА. Потім усі вважали, що це газета голови районної ради, який ніби то з табору опозиції. Потім усі вважали, що це газета одного з кандидатів у народні депутати. Коли ж зрозуміли, що ми нікого не підтримуємо і критикуємо як владу, так і опозицію, і місцеву і українську, усіх разом з українським народом, тоді вже почали вірити.

Але 50 відсотків нашої цільової аудиторії за тими дослідженнями, які ми робили, це люди від 46 років. Це місцева інтелігенція: вчителі, чиновники, медики і так далі. Вони не є активними. Як на свій вік вони активні, але це не зовсім те, що потрібно для того, щоб відбулися зміни. Потрібна молодь.

Відповідно електронна форма – це спроба охопити більш молодіжну аудиторію, ту, яка може вийти на акції протесту, якій не соромно, що її знають сусіди, а вона буде стояти з плакатом. Це спроба достукатись більше до молоді, хоча це дуже проблемно, оскільки молодь звідти виїжджає. Тут одні з найгірших соціально-економічних показників в Україні. Тут є села, де раніше було 400 дітей у школі, а зараз школу закрили, тому що є 4 дитини і їх перевели, оскільки у школі роблять хоспіс. Села вимирають. Ситуація у таких районах як старосамбірський є катастрофічною.

І ніхто нічого не робить. Нікому це не потрібно. І найперше, це людям не потрібно. Їм так нормально. Ще один з висновків діяльності газети є те, що люди поділені на декілька категорій. Одна частина це ті, що хочуть щось змінити, але не знають як. Якщо їм показати, то вони готові працювати. Друга це ті, що хочуть, але бояться. А треті це ті, яким усе по барабану. Їм і так добре. Їх, на жаль, найбільше.

А як у районі з інтернетом?

Проблем з інтернетом немає. Навіть у селах у гірській частині району люди мають доступ до інтернету. Інша проблема, що вони не мають традиції отримання інформації звідти. Вони заходять в нет заради соціальних мереж, рефератів, чи фільми подивитись. У цьому сенсі є проблема, але якщо їх привчити отримувати інформацію звідти, то я гадаю, що там буде сформована нормальна аудиторія.

Можна буде цілком працювати в електронному варіанті і мати свою стабільну аудиторію. Є інша проблема. Ми ж не просто хочемо, щоб нас читали в неті. Мета проекту – зацікавити людей до якихось активних дій. Спробувати зробити так, щоб вони почали змінювати життя своє. А тут вже є проблема. Проблема полягає у тому, що більшість молоді звідти виїжджає.

Там відсутні два соціально-активні прошарки. Перший – це підприємці (принаймні середнього класу), не кажу про дрібних, які на базарі торгують, їх є багато. А другий – це молодь. Вона звідти виїжджає, а ті хто не виїжджає – йдуть працювати. А працювати там особливо немає де. Це те ж одна з глобальних проблем, які ми висвітлювали у газеті.

Про те, що в районі є наприклад 120 нелегальних пилорам. Ніхто на це не реагував. І я зараз розумію, що реакція також нічого не дала б. Можна ганяти тих людей по лісах, щоб вони не вирубували дерева, але коли у них немає іншої роботи. Ти одного виженеш – інший прийде.

Зрозуміло, що цим займатися потрібно, що не усі йдуть у ліс через те, що у них немає, що їсти. Ми одного разу писали про браконьєрів. Оскільки є підприємство нашого інвестора, яке займається лісовим господарством, то єгері ловили браконьєрів, а ми про них писали. Зловили вчителя фізкультури, який намагався застрілити косулю. А коли втікав, то викинув кудись зброю. Приїхали, питаємо: "Чого ви пішли у ліс?" А він: "Я гуляти ходив. Я тут виріс і що мені вже тут заборонено гуляти?"

Люди, які займаються браконьєркою, це як правило, не ті кому не вистачає на шматок хліба чи м'яса. І з такими можна боротися. Але як з явищем з ним важко боротись, якщо він немає альтернативи. Браконьєрство буде доти, поки не буде мисливської організації, яка сама буде вичищати свої ряди і не пускати браконьєрів у ліс. Вирубувати ліс будуть доти, доки люди не матимуть альтернативного способу заробітку. І тому поки не відбудуться зміни у найбільш забитому старосамбірському селі, доти не буде змін у державі.

Та все ж, чому газету назвали Коловорот?

Коли створювалась газета я запитав у інвестора, як на його думку має виглядати проект. Мені було цікаво, які очікування, які завдання стоять. Він мені показав логотип одного зі свої підприємств і це власне був коловорот. Тобто, коло з свастикоподібним рухом. Відповідно я запропонував кілька варіантів назви газети серед яких була і Коловорот. Коли мої друзі вперше почули про таку назву вони мені сказали: "чувак, з такою назвою газету не продаси".

Як з'ясувалось люди дуже нормально сприймали цю назву. Їм чомусь більше не подобався зелений колір газети. Свастикоподібний символ вони, взагалі, не бачили. Це територія, де він сприймається нормально. Це територія, де така стародавні символи сприймаються як звичні. Ми лише через півроку діяльності вперше один раз почули: "А що це у вас символ схожий на фашистську свастику?"

Електронний архів газети Коловорот

Продовження розмови з Романом Раком про наступальну журналістику, доцільність факультету журналістики та солідарність журналістського середовища.