Риторика культурних змін: що нам чекати від реформування музейництва?
Роздуми над дискусією "Музейне майбутнє минулого: Виклики та візії історичних музеїв в Україні"
В рамках "Єврейських днів у Ратуші" відбулася надзвичайно цікава і показова дискусія про те, куди сьогодні рухатися українським музеям.
(Відеозапис дискусії можна переглянути українською та англійською мовами).
Дуже цікава, оскільки участь у ній прийняли очільники поважних і значимих музейних інституцій, яким є що розповісти.
Це Тетяна Сосновська – генеральна директорка Національного музею історії України, Ігор Пошивайло – генеральний директор Музею Революції Гідності, Роман Чмелик – директор Львівського історичного музею.
До них також у якості модератора доєдналася Софія Дяк, директорка Центру міської історії.
Дуже показова, оскільки немовби навмисне дискутанти представляли три найбільш характерні позиції, з яких сьогодні намагаються оновити сферу культури і музейництва зокрема.
Тетяна Сосновська як приклад "прозорого" директорства, спрямованого на виробництво культурного продукту.
Ігор Пошивайло як приклад "прогресивного" очільництва, що намагається задавати "модні" питання та переймати "модний" західний досвід.
Роман Чмелик як приклад мудрого керівника-пристосуванця у стилі "чиновник з досвідом", що знає собі ціну і вміє говорити адекватні, але загальні слова.
Усе це дуже характерні типажі нашого культурного сьогодення, які презентують найпоширеніші підходи до ревіталізації інституцій культури. Те, що їх слід ревіталізувати, оновити, перебудувати, наповнити новим змістом – це вже очевидно для всіх. Як конкретно це зробити? – ось головне питання, на яке сьогодні мусять відповідати і державні керівники "згори", і незалежні культурні менеджери "знизу".
Учасники дискусії прямих і вичерпних відповідей тут не давали, однак, суто риторично продемонстрували найпоширеніші підходи, якими користуються ті чи інші партії культурних “ревіталізаторів”.
Це модернізація установ за принципами "креативної індустрії"; орієнтація на популярні на Заході спільнотно-значимі гасла; повільна і вимушена імітація змін, прикрашена "хлопською мудрістю".
Такі підходи, звісно ж, часто накладаються та використовуються одночасно в залежності від ситуації.
На тлі більш-менш живого розвитку театрів, галерей чи музичної індустрії, українські музеї виглядають особливо законсервованими. Але, як зауважує одна з організаторок події Ірина Мацевко, заступниця директорки Центру міської історії, глобальний музейний бум сьогодні починає передаватися і Україні. Музеї постають тим місцем, де для усіх є очевидним непочатий край роботи. Причому, місцем доволі просторим та масштабним.
Тетяна Сосновська теж вірно підмітила – актуальність вітчизняних музеїв сильно підвищив Майдан. Взагалі, очевидно, що ключове для сучасної України питання самоідентифікації дуже тісно пов'язане з питаннями розуміння минулого. Недарма, саме історики тішаться найбільшою увагою популярної преси сьогодні. І саме музеї є основним втіленням науки історії на рівні міських публічних інституцій. Те, що в реальності вони не є надто популярними місцями відвідування, – це не нормальна ситуація, а продовження глибокої кризи, яка почалася ще з розвалом Союзу. Якщо, приміром, кінотеатри вже давно вийшли з подібного пост-радянського "апокаліпсису", то музеям, за якими не стоїть потуга світової кіноіндустрії, зробити це набагато важче.
Як справедливо стверджує оглядачка "Української правди" Лізавета Герман у своєму тексті про меморіальні політики пам'яті в нашій країні, ця сфера культурного життя у нас залишається чи не найбільш проблемною, попри появу кількох нових інституцій.
На думку пані Герман, проблема у тому, що державі у цих питаннях довіряти не можна, а українське суспільство сильного, чіткого та адекватного бачення свого минулого поки що не виробило. У своєму тексті вона висновує необхідність подальшої емансипації історичних музеїв від впливу політики та створення принципово нових інституцій. Як приклад бажаного розвитку подій Лізавета Герман розглядає злиття музеїв із просторами сучасного мистецтва.
Це цікава думка, хоча навряд чи сучасне мистецтво сьогодні здатне допомогти музеям віднайти своє нове "я", оскільки саме сучасне мистецтво перебуває у доволі серйозній кризі.
Наразі ж, українські музеї поставлені у дуже скрутні умови. З одного боку, від них вимагають змін, оскільки, зрештою, на вулиці вже кінець 2010-х років. З іншого, музеї за своєю суттю дуже залежать від наявності у суспільстві якихось чітких історичних наративів, так як театри, приміром, залежать від наявності хороших драматургічних текстів. І якась яскрава переінтерпретація класики тут не варіант, адже, історичні наративи – це все-таки не п'єси. З ними важче, їх за ніч не напишеш, вони повинні довго визрівати у колективній свідомості. Те, що сучасні українські музеї ще досі мусолять перебудовні визвольні наративи 1980-1990-х років – це суто від біди. Адже, інших ми поки не маємо. Їх потрібно поступово вирощувати та плекати. І у ситуації, коли від музеїв вимагають негайних змін – це стає величезною проблемою. Саме це відрізняє їх від театрів, кінотеатрів, галерей чи бібліотек. Нове наповнення не так то й просто знайти.
Тому, як би не сприймати позиції учасників дискусії, слід пам'ятати, що їм усім справді дуже важко. Втім, це не скасовує і необхідності критичного погляду на те, що зараз твориться із вітчизняними музеями.
Отже, Тетяна Сосновська, яка керує Національним музеєм історії України, головним завданням у здійсненні реформування своєї інституції проголошує "орієнтацію на відвідувача". Тобто, презентацію колекцій таким чином, аби заманити якомога більше людей. Музей тут включається у боротьбу за споживача історичної інформації, конкуруючи із інтернет-ресурсами. Головна перевага музеїв у порівнянні із мережею – унікальність безпосереднього контакту із виставленими артефактами та іншими елементами експозиції.
На полях у виступі пані Тетяни озвучуються і красиві тези про формування спільноти, про ретранслювання нового змісту.
Зрозуміло, що риторика спільнотних цінностей та смислів, – це лише данина трендам та гарна обгортка для загортання свого культурного продукту. Питання про те, яким чином можуть співвідноситися такі різні речі як творення нових суспільних сенсів та зосередженість на збільшенні потоку відвідувачів, Тетяна Сосновська навіть не ставить. Адже – обгортка. Усе за законами креативної індустрії. Директорка лише рапортує про те, що якісно змінився колектив – збільшилася кількість співробітників із науковим ступенем, які можуть і займатися академічною роботою, і придумуванням цікавих експозиційних рішень для заманювання відвідувачів.
Як на мене, ані наукова діяльністю у вітчизняному форматі, ані приманювання відвідувачів нічого спільного із формуванням спільноти не має. Людям, які потенційно могли б творити щось таке у стінах музею, такого завдання ніхто насправді і не ставить.
Та Тетяну Сосновську і не дуже випадає критикувати.За її словами відчувається вимушене фокусування на основній цілі, яку, як можна уявити, перед нею поставили "згори" – даєш реформу музею, щоб пошвидше, щоб усе по-новому і купа людей ходило! На якісь смисли і спільноти просто ж не вистачить ні часу, ні ресурсів. І навіть на те, щоб підівчити "матчасть" і не вбачати порятунок від ідеологічного "лукавого" у об’єктивних фактах, які, на думку пані Тетяни, мають стати кутовим каменем реформованого музею.
Роман Чмелик майстерно продемонстрував поставу кмітливого чиновника, який вміє діяти "за вітром". Важко закинути йому щось конкретне. Усе, що він говорить, – це прості правильні слова. Часом у формі банально беззмістовних лозунгів – "Або зміни, або стагнація!" "Музей – це живий організм, він або вмирає. або розвивається!"
Стріляний горобець, пан Роман вміє визнати, що зміни у культурній сфері початку 90-х років були лише зміною декорацій – "відбиваємо голову Леніна, прикріпляємо голову Шевченка". Що влада звикла використовувати музеї як інструмент ідеологічного впливу і що це погано.
Роман Чмелик як директор Львівського історичного готовий діяти максимально мудро та конструктивно. Наприклад, розв'язувати суперечності святкування сотої річниці ЗУНР в Україні та незалежності Польщі у 2018 році дуже простим чином – приготуванням спільної польсько-української виставки. Ну що тут скажеш – спільна команда, звичайно, вже якось викрутиться, обійде гострі кути. Це придумка не так музейника, як досвідченого управлінця, що має завдання тонко лавірувати між усіма сцілами та харибдами, аби, боронь Боже, не дійшло до скандалів.
Власне, усі правильні слова Романа Чмелика – це та ж красива, але порожня і віддалена від реальності риторика, ідеально відпрацьована різними депутатами та чиновниками у спілкуваннях із народом і пресою. Мудрі люди говорять мудрі речі – а віз і далі там.
Перестраховуючись від звинувачень у відсутності реальних змін, пан Роман елегантним фінтом відфутболює м'яч до молодшого покоління. Мовляв, ось у 90-х ми робили культуру як уміли, можливо і не надто правильно, а от тепер ви давайте пропонуйте щось змістовне. Хоча, от у нас старих – і досвід, і заслуги, а що у вас, несміливих та необстріляних? І себе похвалив, і відповідальність із себе зняв… Норм.
Ігор Пошивайло, директор музею Революції гідності, склав враження досить адекватного промовця. Він ставив правильні запитання – про те, кому мають слугувати музеї, про проблему політизації, про те, яка саме пам'ять нам потрібна, про фактор приватного спонсорства і т.д.
Висловлював цікаві теоретизації – про перехід від висвітлення історичних подій до історичних процесів, про майданчик критичного мислення, про середину між глорифікацією та віктимізацією, туристичний потенціал інфраструктури пам'яті та багато іншого.
Певною проблемою тут виявилось постійне кивання на досвід музеїв у США. Власне, пан Ігор у цій темі тямить, адже раніше попрацював дослідником у Смітсонівському інституті, який об’єднує мережу музеїв та дослідницьких установ.
Та американський досвід – це своя окрема заплутана система координат, повільно вибудувана упродовж десятиліть, яку навряд чи вдасться екстраполювати на Україну, де маємо дуже відмінні ситуації. Хіба, знову ж таки – поступово, роками, вирощувати подібний ґрунт і явища. Принаймні років 30 – стільки, як нагадав пан Ігор, у США тривала остання глибока модернізація музейних установ.
Те, що у США музеї відкриті та цікаві, а відвідуваність у них в рази більша, що вони працюють і для робітника, і для клерка, і для інтелігенції, для нас є фактами із паралельного світу.
Тридцять років Ігору Пошивайлу ніхто не дає (як і Тетяні Сосновській) – популярний запит на реформу вітчизняних музеїв у надрах Міністерства культури перетворюється на авральний проект на злобу дня.
Тож, уся конкретика у пана Ігоря катастрофічно віддалялася від гарної теорії і впиралася у примітивне копіювання ефектних вау-прийомів, застосовуваних у західних музеях.
Ігор Пошивайло, звісно ж, не має часу і ресурсів на вибудовування своїх оригінальних проектів, які змогли б змістовно та локально відповісти на задані ним питання про майбутнє музеїв. Тому, усе зводиться до орієнтації на певні моделі.
І ось тут і проявлялася ахілесова п'ята як пана Ігоря, так і пані Тетяни – сліпе та некритичне захоплення Музеєм Варшавського повстання, яке яскраво свідчило про межі їхнього реформаторства.
Як слушно зауважила Ірина Мацевко, цей музей може бути дуже популярним, але і доволі проблемним – наприклад, залишати у відвідувачів враження, що поляки це повстання таки виграли.
Тетяну Сосновську музей Варшавського повстання приваблює як дієва "гра із зануренням", в результаті якої у молодших (і не тільки) відвідувачів відбувається несвідоме засвоєння інформації.
Вражаючі ефекти тут постають головними і витісняють будь-яку потребу у питаннях типу – а що ж саме буде закладатися у несвідоме? Як ефективний менеджер пані Тетяна закриває це питаннями міркуваннями про збільшення потоку відвідувачів. Але щось же ж буде закладатися у вибудовувану неї копію польського музею на матеріалі Національного музею історії? Що? Щось корисне для спільноти?
Можна уявити, які наративи буде використовувати реформаторсько-менеджерська команда пані Тетяни: ті, які плавають на поверхні, ті, які не треба довго плекати. Тобто, ті всі трешові, низькопробні, дрімучі наративи, які сьогодні продукуються маршруткою, мережею та псевдо-академічними установами. Так легше усім – і виробникам цього трешу, які із задовленням будуть бачити близькі їм історії у музеях, і менеджерам, яким потрібно виготовляти популярний продукт за максимально швидкий час та максимально низькі витрати.
Софія Дяк назвала цю гіпотетичну музейність, реформовану за яскравими західними зразками, "емоційно привабливою здизайнованою ідеологічною машиною". І власне, так – трешові "маршруточні" наративи, повторювані науковцями – це теж певна ідеологічність, можливо, не менш деструктивна, аніж залишки комуністичної ідеології, з якою зараз йде боротьба.
Швидке переймання яскравих культурних продуктів із Заходу, неготовність до довгострокових концептуальних завдань та конформістська некритичність стосовно панівних в сучасній Україні ідеологій (будь-то владна риторика чи "низова" радикальність), прикрашені "модними" про-спільнотними та "креативними" слоганами – таким виглядає рецепт реформування державних вітчизняних музеїв.
На використання поради історика Василя Расевича, висловленої ним в рамках дискусії, щодо того, що ідеологічність слід замінювати концептуальністю, випрацювану кожним музеєм окремо для своїх потреб, в українських музейників просто немає часу. Часу їм не дає ні бюрократична державна система управління, ні капіталістична логіка творення культурних індустрій, ні директорська уява.
Тож, як би не хотілося порозмовляти про можливі історичні концепції, згенеровані новими вітчизняними музеями (та покритикувати їх!), – це задоволення доведеться відкласти на далеке майбутнє. Нинішні процеси реформування концептуальність собі дозволити ще не можуть – як через структурні проблеми, так і через людські.
Хоча, те, що такий концептуальний підхід – це ще далеко не вирішення проблем, яскраво засвідчила попередня дискусія про майбутнє єврейських музеїв – "Окремо про спільне: Яких єврейських музеїв потребує Східна Європа?". (Відеозапис дискусії можна переглянути тут).
На жаль, обсяг цієї статті вже не дозволяє висвітлити цю теж дуже цікаву розмову. Але, очевидно, що концептуальні суперечності української історії не менш складні, аніж єврейської. Наразі ж очікуємо.
