Саня Флеші: У нас є українська культура, але немає українців, які б адекватно про неї писали

Лайфстайлова сповідь головного редактора сайту zavtra.fm Сані Флеші.

Програма сповіді наступна: стан україномовної культурної журналістики, нова хвиля львівського хіп-хопу, найяскравіші приклади львівської гітарної музики, любов до ранньої Ірини Білик, критика псевдо-інтелектуалів та розповідь про крутість футворку в колі друзів.

Мені завжди цікавило – якщо можна розказати одну і ту саму історію набагато цікавіше та динамічніше, то для чого використовувати старі прийоми чи ходи, які нікого вже не цікавлять? Починаєш щось читати і реально розумієш, що аналогічно розпочиналось з десяток статей перед тим.

Я шукав. Побачив Look At Me. Знайшов хлопців. Їм цікаво було спробувати. Мені цікаво було спробувати, бо цікавість, то головний фактор у будь-якій праці. І мені стало цікаво зробити щось українське, бо я бачив, що тут нічого немає. Спочатку був мій особистий блог: писав там максимально суб'єктивно і лише про те, що мене цікавило. Та з часом побачив, що такий формат вже став неактуальним і тому я дійшов до формату, в якому зараз існує Zavtra.fm.

Людей я також знаходив не за один день і не за оголошеннями. Це все знайомі, друзі. Ми вирішили зробити сайт, який би показував, що культура України не є відділеною від загальних тенденцій і трендів. У нас є те саме, що і в світі, просто воно під низом, воно не нагорі. Нагорі – просто примітивна форма.

Кістяк сайту – львівський. Ми всі тут в реальності бачимось та спілкуємось. Але є автори з Києва, а деякі живуть за кордоном.

В Україні є музика, є шмотки. Є культура. Але наша журналістика дуже далека від людей. А мені завжди цікаві люди. Коли я щось слухаю, то мене цікавить особистість, чи ти говориш мені правду чи ні. Це основа будь-чого у житті. В журналістиці те саме...

У нас є культура, але про неї ніхто не пише. Я не знаю чому. Один час ХЗМ писав, коли Льоша Согомонов та Дмитро Тимченко були головними редакторами. Потім це щезло. Сподіваюсь, що тепер ми будемо писати.

У нас сайт не тільки про музику. Наш сайт – це лайфстайл, підмішаний до української сцени. Ми передусім показуємо, що відбувається на українській сцені, що в нас є щось цікаве, яке варто відкрити для себе. Я нещодавно дізнався про британський онлайн-журнал, що пише про російську культуру. А у нас є українська культура, але немає українців, які б адекватно про неї писали. Це дуже дивно. Але десь тут є людина, яка веде блог, хтось є в соціальній мережі має цікаву сторінку. Я слідкую за цим, ми списуємось, спрацьовуємось. Пишіть мені на itsflashy@gmail.com, якщо вам цікаво співпрацювати з нами.

Немає сайту, який би стояв над процесом і висвітлював його. У Росії є Afisha.ru, яка пропагує нову музику.

Мені було цікаво писати рідною мовою, оскільки більшість моєї роботи – російською. Мені хочеться писати українською мовою про те, що відбувається у рідній країні. Це звичайна ситуація, але всі так – вав, ви таке робите! А чому не російською – відразу ж перше запитання. Бо не хочу.

Тому ми і робимо Zavtra.fm – для того, щоб розказати історію, бо тут багато чого є розказувати. А люди або не знають цих історій, або не вміють їх розказувати. Ми знаємо і вміємо. І нам кайфово від того.

Львівський хіп-хоп має зараз нове народження завдяки тому, що з'явилось нове покоління реперів. Є таке творче об'єднання 322. А найяскравіший представник, як на мене, це Сайк. У нього дуже крута побудова рим, флоу і, взагалі, як персона, він дуже фактурний.

Ми вже навіть почали лімітувати реперів на своїх вечірках в Пропаганді, бо їх стало дуже багато. І це сумно. Колись було п'ятнадцять чоловік на усе місто, а зараз – мільйони. Це все наслідки популяризації російського хіп-хопу, коли люди думають, що вони теж можуть читати.

А так Львів перетворюється на оплот хіп-хопу, бо всі їдуть сюди. Сайк і 322 – місцеві. Є ще таке всеукраїнське об'єднання kickit!, представники якого з'їхались зі всієї України до Львова. Відкрили тут студію і розвиваються. Серед них є такі, які виступали у Європі та мали колаборації з нью-йоркськими артистами.

Ми дуже багато переслуховуємо музики, українського хіп-хопу, зокрема, і намагаємось робити селекцію. З сотні можна знайти десятьох цікавих. І про цих десятьох я можу детально розписати – чому саме на них варто звернути увагу.

Але ми намагаємось не зациклюватись на хіп-хопі. Нас восьмеро людей. Двоє слухають електроніку. У Дарка Лісеня, наприклад, дуже глибокі знання в електронній музиці і артисти, які на поверхні, для нього не показник. Я довіряю його смаку і знаю, що він не поставить на сайт щось провальне. Так само, наприклад, Рома Кошмаров – являється для мене авторитетом у світі гітарної музики. В нас все будується на довірі.

Ми пишемо тільки про те, що вважаємо за потрібне. Це як MTV на початку 90-х, коли їм було все одно, що тоді було популярним, їм було круто те, що вони вважали добрим. Нам не важко поставити новий альбом Джамали. Це поп-виконавиця, але в неї справді добрий новий альбом з нотками соулу і фанку. Якщо завтра Софія Ротару запише щось круте, то ми поставимо її.

Зрозуміло, що готика і дез-метал будуть у Львові завжди. Якщо ми щось й будемо про них писати, то хіба що, це буде щось аж настільки фрікове. Ця сцена, переважно, вариться у власному соці і там мало чого відбувається цікавого.

Мене найбільше бісять в українській електронній чи гітарній музиці оті спроби співання англійською. От якого хєра ти співаєш англійською? Ти що думаєш англійською мовою? Я такого не розумію. Мені не подобаються групи, наприклад, Кожному своє чи Оратанія, бо усі їхні пісні однакові, вони зроблені за одним лекалом.

Мені подобаються групи, що шукають саунд і не зациклюються на стильових рамках. Найяскравіший приклад львівської гітарної музики – це Один в каное. Іра Швайдак гарно співає про любов. Коли я їх слухаю, то бачу не банальні мелодрамні соплі, а почуття у їх розвитку, з емоціями, з болем.

Я дуже люблю ранню Ірину Білик. Досі слухаю її на плеєрі і вона досі чіпляє. З саунду помітно, що вони кудись їздили і щось бачили. Бо всі чомусь хочуть так подати, що у всьому світі щось одне, а у нас – зовсім інше. Ніби ми окремо. Та нічого не окремо.

Вони точно дивились у бік Мадонни, якій в той час писав саунд Вільям Орбіт – маловідомий тут і культовий саундпродюсер там. На альбомі Мадонни "Ray of Light" (1998) присутні драм-бейс та ліквід-фанк і це можна відстежити й в Білик. На її альбомі "Нова" (1995) реально чути чікаго-хаус. Я розумію, яким це інструментом награно і як це зроблено. У нас завжди були якісь паралелі з тим. Просто мало хто розумів, що таке чікаго-хаус.

Ми пишемо про те, що нас чіпляє. Є така культова чи широко відома у вузьких колах хіп-хопова команда зі Сміли Місто 44. І Саня Чіпсет (він зараз учасник відомого хіп-хоп об'єднання Аромотерапія) там так вдало передав провінційну біль та безвихідь українською мовою...

У мене є знайомі, далекі від музики, від культурних впливів. Вони заходять на більшість сайтів і не розуміють що це. А ця культура може бути близькою людям, це має стати масовою культурою, тому що це реально правдиве, це реальна історія. Ми подаємо це так, щоб спочатку зацікавити, а коли людина послухає, то вона вже сама на це підсяде. Потрібно розказувати історії у простій формі.

В тексті залишається своя магія, він може бути загадкою. З відео усе зрозуміло. А в тексті завжди можна залишити інтригу, можеш дозволити людині прочитати між рядків. Якщо їх грамотно поєднати з картинками – то це може піти на маси. Ми хочемо зробити ту культуру, що є масовою на Заході, масовою тут.

Якщо до мене завтра, наприклад, прийде людина і скаже: "Даю вам тисячу доларів, якщо напишете про цю групу" (а її творчість буде повним нулем), то я йому відповім так: "Візьми 500 доларів, піди до цього саундпродюсера і зробіть реально круту пісню. І як буде крутий продукт, то ми напишемо про це безкоштовно".

Зараз всі думають про якість, але вся наша поп-музика вилизана, нудна. Важлива не якість, а мізки. Мізки того, хто записується, звукорежисера, продюсера. Суть західного артиста – це саундпродюсер.

Мистецтво – це удар в морду. Якщо тобі реально потрапляють в щелепу, то ти не можеш це імітувати. Або попав, або не попав. Воно або торкає, або не торкає. Ми намагаємось писати про те, що торкає.

Я не поділяю музику на "попса-непопса". Мені цікаво, яку ти розповідаєш історію? Якщо там "я тебе любила, ла-ла-ла-ла", то зрозуміло, що ти не любила. Бо ла-ла-ла – це не любити. Можна поспілкуватись навіть з Зоряною, щоб дізнатись чи в неї є якась історія. І якщо написати якусь вартісну пісню, то це ж задіє ще більше коло людей. Чому, наприклад, вона не може заспівати під якийсь джук? Немає різниці, яка музична підкладка, якщо вона розповідає цікаву історію.

Дзідзьо? Це вигаданий персонаж. Це смішний анекдот. У свій час була Вєрка Сердючка, а зараз Дзідзьо. Але якщо він смішний, то що, я не буду сміятись? Він, типу, такий примітивний, а от я такий інтелектуал, культурний парєнь.

Мені ніколи не подобались псевдо-інтелектуали, тому що вони самозакохані. Їм здається, що їх думка найцікавіша для всіх. Коли вони розповідають свою історію, то хочуть показати, які вони розумні, а не розказати історію. Я такого ніколи не розумів і тому моя сфера спілкування далека від культурних сейшенів, літературних вечорів тощо. Я навіть не знаю, що це.

Коли я сиджу з пацанами, які далекі від цього всього, то вони сміються з них. Я сиджу з ними і можу їм на раз-два розказати, чому футворк – це круто. Просто більшості людей у цій країні потрібно розжувати. І Zavtra.fm намагається це робити. Розжувати і подати це цікаво.

Бо навіть ми всього не знаємо, а слухачі – тим більше. Тому ми й намагаємось через вечірки, сайти та подкасти познайомити з цією творчістю людей. Це наша головна ціль.