Сергій Радкевич: Свої роботи я не можу сакральним мистецтвом назвати

Про творчість Сергія частіше пишуть французи і росіяни, високо оцінюють його роботи відомі європейські куратори та художники. 

Його у нас часто називають вуличним художником, але творчість Сергія далеко не стріт-артом обмежується.

Він має диплом Львівської академії мистецтв, є лауреатом премії Pinchuk Art Centre, бере участь у фестивалях сучасного мистецтва.

Працює також у жанрах живопису, графіки, інсталяції.

Цього разу Сергій Радкевич розказує про свої найсвіжіші роботи, присвячені пам’яті жертв Майдану, про український стріт-арт, про українське актуальне мистецтво і свої розчарування, про суть сакрального мистецтва, про те, що значить бути християнином і не тільки.

Сергію, ти відреагував на політичні події в Україні і представив у Дзизі роботу Упокій, присвячену пам’яті загиблим на Грушевського, але кажуть будуть й інші роботи на цю теми?

Я також намалював роботу, присвячену Нігояну, там зображено його обличчя, воно стилізовано до іконописної техніки. На днях планую розпочати роботу, присвячену Вербицькому.

Нігояна я зобразив у підземеллях. Він вірменин, хоч в Україні народився, але у мене цей народ асоціюється зі скелями.

Я також старався кольористику вірменську зберегти – блакитний, охристий колір, золото, як вони люблять.

Роботу, присвячену Вербицькому, я хочу на даху намалювати, щоб проглядався Львів, щоб місто і ці образи в повітрі зависали.

А насправді, я цю ідею частково розробляв до цього всього, що відбулося. Я ще влітку створив серію графічних робіт, на аркушах формату А4 кульковою ручкою малював цілі, агресивні лінії, які «розстрілював».

Це коли імпресія внутрішня, замкнута у образ, силует фігури розривається. Щось схоже, як у Лучіо Фонтана, коли він прорізав свої полотна.

Що Тебе тоді спонукало до таких робіт?

Найперше, мене зачепила проблема агресії до християнства, яка зараз існує як у Європі, так і в Україні.

Має бути толерантність, хоча мені це слово не подобається, взагалі такого немає бути, має бути звичайне розуміння речей.

Також згадав, що на Українському зрізі презентував роботу, яка називається Вірменські фрески: Трійця.

У цьому проекті Трійця вписувалась у силует, який я бачив на надгробному камені у вірмен. У роботі Упокій я зобразив цей силует зеленою лінією.

Агресія до душі, до тіла – для мене це щось найнезрозуміліше. Ця ціль – свідомо придумана для того, щоб поцілити, вбити. Тут йдеться про агресію до собі подібних, найсвятішого, що є.

Я помітила, що Святі у тебе завжди сумні, навіть Святий Миколай. Чому так?

Я рефлексую від себе. Ніхто немає патенту на Христа, це особисте відображення. Це аскетичність, строгість і водночас сум.

Для мене надмірна радість, як і надмірна агресія, розпач – певне емоційне збудження і це не є добре.

А така строгість у моїх малюнках, бо я є трохи строгий і воно так відображається, я й намагаюсь цього досягти.

Я чомусь не бачу Миколая, який посміхається, він є добрий, але не посміхається чомусь.

Його використовують у комерції, для збагачення, це абсурдність, така сама як День святого Валентина, який зараз буде.

Давай все спочатку, про захоплення стріт-артом, про шлях до того, що ти твориш сьогодні, зокрема релігійна тематика не відразу була присутня у малюнках?

Все починалось дуже класично. Я захопився графіті культурою, це вже була друга чи третя хвиля в Україні.

До речі, найперше стріт-арт почав розвиватись у Західній Україні – у Луцьку, Тернополі, Львові. Я сам з Луцька.

І так я попав під цю молодіжну тенденцію, тим більше у художній школі вчився. Спочатку були легальні і нелегальні роботи, навіть транспорт розмальовували.

А потім я поступив в Академію мистецтв на факультет монументального живопису, а там трохи заставляють думати.

Я згодом побачив у шрифтах, які я малював, егоїстичну прославу. У цих шрифтах переважно зображується назва команди, або твій нік.

Писати всюди свій нікнейм чи назву команди – це абсурд. Мітити територію – це не актуально, бо вона тобі не належить.

У Нью-Йорку хіп-хоп зароджувався і це була розмітка територій, а зараз цього немає, це симулякри.

Частково переломним моментом було те, що я працював при розписі храму у Львові.

І тоді все поєдналось – вивчення монументального живопису, розпис храму і вуличне мистецтво.

Спочатку були умовні фрагменти, позиції рук, які мають у собі певні знаки, а далі почали проростати образи, фігури, все наче само з’являлось.

Якою була перша робота на сакральну тематику?

Я все це розмежовую. Для мене сакральне це те, що у межах храму і освячене. Свої роботи сакральним мистецтвом я не можу назвати.

Я їх називаю соціологічними зображеннями, які виходять за межі храму.

Вони виходять на вулицю до людей, несучи знак святого, чи певної події, але це розписи на релігійну тему, а не ікони чи сакральне мистецтво.

Не так багато художників, які виносять релігійну тематику на вулиці, які реакції зазвичай на твої роботи?

У Поповичах мою роботу замалювали, місцевий священик був проти. У межах фестивалю Форт-місія, я малював Святих Косму і Дам’яна, бо по календарю тоді було їхнє свято.

Але священик цього не знав, він був дуже агресивним і цю роботу таки замалювали. Хоча нам дозволили спочатку, а потім почалися такі мульки, як зараз в країні.

Але це єдиний випадок, здебільшого позитивно реагують на мої роботі. Те, що я роблю, це не є знущанням над образом, тут взагалі ніякої агресії, якщо взяти скільки є ранньохристиянських робіт на скелях, будь-де.

Розкажи про важливість простору для тебе. Бо твої роботи не тільки на вулицях, не тільки в галереях, а й у місцях, де рідко люди проходять.

У мене є три основні принципи у підході до роботи. Я малював євангелістів і мені важлива була територіальна розмежованість – схід, захід. Чотири сторони світу, чотири сторони розп’яття.

Є також у мене прив’язка до часу. За цей рік я планую зробити серію з 364 графічних робіт – кожного дня по одному святому намалювати.

Це дуже важка робота, але це для мене упокорення, медитація і праця над собою, коли ти працюєш, ти зростаєш.

Я також працював над серією графічних робіт Календар Святих, вона частково зроблена, є робіт 10-15.

Я відкриваю календар і відразу фіксую на вулиці Святого, чий день відзначають. Якщо немає можливості вибору місця, то є можливість вибору дня.

Також є роботи, які несуть певну знаковість, коли не важливий день, простір, а дистанція з глядачем і спілкування.

Я малював зображення Спаса Нерукотворного в горах, там одиниці людей проходять. Навіть з моїх друзів ніхто не бачив цю роботу наживо.

Але там були люди, які збирали чорниці і я уявляю, коли ти збираєш ягоди, виходиш і бачиш цю картину, це відбувається секундний контакт. Вже неважливо, що далі буде. Якраз такі місця для мене є дуже цікаві.

Як доля твоїх робіт зазвичай, чи часто вони залишаються?

Я переконався, що не хочу малювати у легальних місцях, наприклад біля Парку культури. Там був фестиваль графіті, мене запросили і я намалював гріб Господній.

Тоді навіть чиновники міської ради були в шоці, але потім заохочували ще малювати. Через місяць хтось обличчя зіпсував, то я прийшов і підмалював.

Згодом я вирішив малювати у місцях закинутих. Ці роботи часом залишаються, а часом самі зникають, простір їх забирає і це дуже круто для вуличного мистецтва.

Простір починає їх поглинати і вони стають одним цілим. Воно не стає ні дисонансом, ні агресією.

Я недавно малював Нігояна в підвалах, де є уже серія моїх робіт, це вже умовна галерея. Всі мої друзі знають про це місце, там навіть було французьке телебачення.

Розкажи про цього француза, який зняв фільм в Україні про стріт-арт і де назвав тебе одним з трьох найкращих українських художників у цьому напрямку.

Дуже дивна вийшла ситуація. Він мав приїхати в Росію і знімати фільм про російських художників.

Стріт-арт – це своє середовище, де є свої мафії, свої угрупування, хтось з кимось дружить, хтось не дружить, є міжнародні сайти, які висвітлюють, що відбувається цікавого, наприклад, є відомий російський сайт – Codered.

Але один з перших у світі сайтів, присвячених вуличному мистецтву – Ekosystem, який створив французький вуличний художник, у нього десь 20-25 років стажу.

Йому надсилають роботи, а він вибирає, що публікувати. Я надсилав йому свої роботи і він їх виставляв.

Потім у відомому французькому журналі теж стаття про мене з’явилась. Мені сказали, що це дуже консервативне видання, де дуже рідко з’являються подібні матеріали, особливо про вуличне мистецтво.

І так цей француз Жульєн Маллан дізнався про мої роботи. Він у результаті вибрав трьох українських художників і приїхав сюди, щоб зняти про нас фільм.

Росіяни обурювались через це. А цьому французові російська графіті сцена здалася європеїзованою, а от українська більш зацікавила.

Він вибрав крім мене для свого проекту Інтересні казки з Києва і ще одного художника з Севастополя.

Жульєн, коли приїхав сюди, то знімав наш фестиваль BLACK CIRCLE. Це щорічний міжнародний фестиваль.

Він щороку змінює локацію, ми його організовуємо на зруйнованих територіях, попередні фестивалі відбувались у Яремче, Шешорах, на Полорині Руні.

Це арт-пікнік, 30-40 людей з наметами приїжджають на 3-5 днів в якусь місцевість. Ми маємо загальний бюджет тільки на їжу і на фарбу.

Це окрема спільнота, ми малюємо, спілкуємось. У Європі такого немає і художники зацікавлені сюди приїжджати навіть за свої кошти.

Стріт-арт переважно асоціюється з урбаністичною культурою, як ти визначаєш для себе все це мистецтво, яке твориш?

Називаю це публічним мистецтвом. Місто має інформаційне перенасичення, тут багато реклами, написів, якщо старе місто – зайва фактура, тому роботи намальовані у просторі цього міста стають частиною шуму.

У якомусь випадку це добре, але коли тобі важливий месидж чи контакт з глядачем, то вихід –поїхати у чистий простір, де ти контактуєш з тим простором і твоя ідея прочитується.

А зробити щось таке у місті, щоб воно прочиталось, вирізнялось зі всього інформаційного потоку?

Я до міської влади звертаюсь, щоб зробити розписи фасадів. Ясно, що стереотип не зруйнуєш, але хочеться і є ідея розмалювати кілька фасадів і зробити з цього історію. Але для цього потрібне розуміння, кошти.

Якщо говорити про стріт-арт загалом, то що Тобі важливе як глядачеві?

Не всім потрібні концепції. Я взагалі не люблю слова концепція. Для мене важлива ідеологія, ідея, чим ти живеш.

От треба концепцію, люди сідають і придумують концепцію, бо треба щось мудре написати. Може інколи концепції непотрібно.

Чи є та віддача глядачів, про яку Ти говориш?

Для мене реакція є дуже важливою. Звичайно, я не хочу шокувати, як це є часто в актуальному мистецтві, я цього не переслідую, тим більше у таких тематиках, які я обираю.

Жвава дискусія дуже часто відбувається, хтось не розуміє чогось, а є люди, які побачили мої роботи і почали шукати щось нове у своїй творчості.

Був випадок, коли польський художник, який працює у сфері класичного іконопису вирішив з новими формами попрацювати після наших дискусій.

А що для Тебе бути християнином?

Для мене важливий момент цілісності особистості, мені не подобається, коли люди всюди інші – на роботі одні, вдома інші, з друзями інший портрет вдягають.

Ця гра в комплекси свої мені дуже дивна. Намагаюсь бути цільним у цьому всьому.

Якщо ти християнин, то маєш намагатись цього дотримуватись. Бути толерантним до всіх, проявляти любов до всіх – це дуже важко.

Без церкви ніяк. Дуже важливі для мене самі літургії, і східні, і західні. Я стараюсь в неділю чи інший день зайти до церкви.

І також це є твоя пожертва, щоб зайвий раз не провалятися, за комп’ютером не просидіти, ти йдеш і розумієш, що жертвуєш, але я це не роблю з якоюсь важкістю, це мене не заганяє в рамки чи маніпулює мною.

Що надихає на роботу?

Стараюсь більше слухати. Для мене найважливіше – тиша, це може наївно звучати, але в такі моменти більше відкривається розуміння всього, що навколо.

Я стараюсь більш наукові речі читати, Катехизм, навіть з археології праці. В інтернеті багато цікавої інформації.

У середовищі українського актуального мистецтва ти також присутній. Участь у бієнале сучасного мистецтва, київські виставки, Арсенале, Український зріз. Чи комфортно тобі у цьому?

Насправді я трохи у ньому розчарувався. Це середовище є трохи обмежене, модифіковане, за штучними законами живе.

Або дуже часто піднімаються зумисне актуальні теми, щоб ставати популярним, чи бути шокуючим, чи епатажним.

Зараз спостерігається тенденція – бути відомим, щоб у тебе вкладали гроші і мати прибуток з того. Або мати слово у цьому середовищі.

Хоча сучасне мистецтво дало поштовх до нового погляду. Почали мислити не в межах полотна, а трохи ширше. Пластика тіла, перформанс, інвайрентмент-мистецтво з’явилось. Просто потрібен розумний відбір.

Премія PinchukArt-Centre щось змінила у Твоєму житті?

Коли я отримав премію, то після цього намагався брати участь у різних проектах, але зрозумів, що настільки розпорошуюсь, підлаштовуюсь під ці системи, що втрачаю себе.

Для мене це було незвично і незрозуміло, чому мені дали цю премію і чому Олафур Еліассон сказав, що моя робота заслуговує на перше місце. Це дуже цікавий мені художник.

Потім було Арсенале-2012. Я надіслав кілька ескізів, мені написали, що я цікавий їм як художник і вони хочуть приїхати і поспілкуватись зі мною.

У Pinchuk Art-Centre також європейці були зацікавлені мною у першу чергу. Їм це сподобалось і це було дивно.

За кордоном є Твої роботи?

Моя ікона зараз знаходиться у Ватикані, у Соборі Св. Петра.

Було 75-ліття перенесення мощів Йосафата Концевича, він з Волині, як і я. Це один з перших уніатів. До мене звернулись знайомі священики намалювати ікону.

Я пояснив, що я не копіюю ікони, а малюю свої. Через тиждень чи два мені хтось надіслав відео, що моя ікона у Римі, у рамці і під склом, над самими мощами Йосафата Концевича. Це зовсім інше відчуття, коли бачиш свою роботу у такому просторі.

Чи часто малюєш ікони?

Я намагаюсь віднайти себе в цьому, не хочу копіювати. Ікона і образ сама по собі – предмет сакральний.

Я б хотів відфільтрувати свою техніку, відчуваю, що я себе ще не повністю у цьому знайшов себе. Кількісно робити також не хочеться ікони. І я їх дарую здебільшого.

фото робіт Сергія Радкевича: facebook.com/sergiy.radkevich