Щоденники Майдану від української нової драми

Документальний театральний проект запрошує пригадати як усе було.

Майдан - це саме той випадок, коли життя стає драматичнішим за театр.

Що у ситуації вистави про Майдан, коли після всього минув лише рік, залишається робити акторам? Правильно - максимально наближено до тексту переповідати записані історії і тихо клацати по фортепіанним клавішам у такт всім відомих мелодій.

Ми всі все пам’ятаємо. Нам потрібні лише перші ноти, щоб усе знову постало перед нашими очима. Потрібен лише спільний ритуал пригадування. Мінімалістична постановка “Щоденників Майдану” стала, власне, таким ритуалом.

Довготривалий театральний проект фіксування революційних подій нарешті завершив стадію попередніх приготувань та правок.

Відповідальність за представлення проекту українській публіці взяв на себе київський театр ім. Франка. В останні дні листопада, тобто, рівно за рік після перших історичних подій Євромайдану, на камерній сцені театру відбувся допрем’єрний показ вистави, яка стала результатом багатомісячної праці над “Щоденниками”.

Фото: Ярослав Карпець

Робота “в полі”

Проект фіксування документальних свідчень про Майдан є ініціативою альтернативного театрального середовища, яке отримало назву “Українська нова драма”.

Відразу ж після брутального розгону студентів-протестувальників “Беркутом” 30 листопада 2013 року, ідеолог “новодрамівського” руху Наталя Ворожбит та її російський колега Михайло Угаров закликали своїх однодумців брати до рук диктофони і йти у “поле”.

Ідея “театру швидкого реагування” захопила багатьох драматургів та режисерів нового покоління, які долучилися до справи Майдану, записуючи розповіді “з перших рук”. В результаті почала діяти справжня польова лабораторія документальної драматургії, кураторами якої були Наталя Ворожбит та Андрій Май. “Новодрамівці” розшукували своїх героїв на вулицях, або ж запрошували їх на спільні зустрічі, де відразу ж пробували експериментувати з текстами та форматами розповідей.

Фото: Ярослав Карпець

З грудня 2013 р. по лютий 2014 р. вдалося записати 78 годин прямого тексту. Вже в березні драматург Наталя Ворожбит та режисер Андрій Май склали перший 30-сторінковий варіант сценарію для постановки. З цим і приїхали на початку березня до Москви на фестиваль “Золота маска”.

Як згадує Андрій, московські театрали прийняли “Щоденники” дуже привітно та співчутливо. Втім, режисеру не надто сподобалося запитання - чому, мовляв, не фіксували думки протилежної сторони, наприклад, беркутівців. Його відповідь була однозначною - творці вистави не збираються займати якусь середню нейтральну позицію, адже, Майдан в жодному разі не був конфліктом двох рівноправних сторін, які вимагають рівноправного висвітлення зверху.

Після Москви постановку побачила польська аудиторія у Гданську. Презентація “Щоденників” відбулася також у Лондоні на сцені театру The Royal Court Theatre. А восени виставу поставили у Вільнюсі за участі литовських акторів.

Фото: Ярослав Карпець

У процесі закордонних гастролей праця над постановкою тривала - змінювалася композиція, від деяких текстів відмовилися, натомість, додали інші. І ось своєрідним фінальним акордом стала прем’єра у Києві. Як зауважив Андрій Май після допрем’єрного показу, наразі на цьому варіанті і зупиняться. Хоча, не виключено, що у майбутньому з’явиться ентузіазм для подальших модифікацій цього багатого матеріалу.

Акторський склад “Щоденників” - подвійний. Одні актори втілюють виставу у Києві, а інші працюють під час гастролей. Це дозволяє бути більш вільним у графіку закордонних поїздок, пояснив Май.

Фото: Ярослав Карпець

Натовп з шести чоловік

З перших днів Майдану минув рік. Для політичного життя країни це досить довгий термін, але свідомість тих, хто минулої зими мерз на вулицях, ще зберігає живі та яскраві спогади. Можливо, тому режисура Андрія Мая відверто умовна та мінімалістична, майже у форматі читки. І дійсно, вистава, присвячена практично ще поточним подіям, цілком може опертися лише на пам’ять та уяву, без особливих засобів згущення сценічної реальності.

Втім, Май не відмовився від контрольних режисерських ходів. Так, ще до початку вистави вже почав працювати механізм творення відповідної медійно-людської атмосфери - на вході працював актор з міфкрофоном, а ля стрімер, який розпитував відвідувачів про їхній досвід Майдану. Ці короткі інтерв'ю відразу транслювалися на динаміки у глядацькій залі. Дуже непомітно звук в гучномовцях перейшов у, власне, виставу.

Взагалі, вистава будувалася багато в чому якраз на стиранні межі між виставою та реальністю, між героями постановки та глядачами. Актори час від часу підіймалися у глядацький зал і поверталися раптом звідти на сцену, розмиваючи відчуття поділеності на тих, хто тут і тих, хто там.

Головним таким прийомом стало оригінальне оформлення сцени високими дзеркальними полосами, так що глядачі споглядали акторів на тлі своїх відображень. Особливо цей ефект спрацював під час фінальних оплесків, коли публіка, по суті, аплодувала сама ж собі. Власне, гігантське дзеркало було єдиним елементом декорацій, за винятком іграшки коника-гойдалки на сцені.

Фото: Ярослав Карпець

Всього у виставі було задіяно шестеро акторів - жінки та чоловіки порівну. Під кінець до них ще доєдналася жінка із зали. Але завдяки дуже динамічним переходам від одного персонажа до іншого, створювалося цілком реальне враження натовпу людей, які по черзі виходять на сцену, забираючи голос.

Відео: Ярослав Карпець

“Щоденники” чи “Щоденник”?

Завдання, яке стояло перед творцями постановки, безперечно складне - передати спільний досвід Майдану так, щоб не втрачалася індивідуальна перспектива, зберігалися унікальні відтінки та наголоси.

Наталя Ворожбит та Андрій Май вирішують це завдання шляхом зшивання одного цілісного центрального наративу з окремих контрастних клаптиків. З вуст акторів лунають дуже різні історії дуже різних людей, описуються дуже різні ситуації, однак, зрештою усі вони складаються в один епічний контрапункт героїзму, самопожертви, стійкості, боротьби. Завдяки контрастності, власне, і вдається вибудувати міцну, стійку і, безперечно, драматичну конструкцію, яка також опирається на хронологічний порядок - крок за кроком, як це все приходило до нас тоді. Побиття студентів, початок ленінопаду, перша смерть, лютневе побоїще...

Відео: Ярослав Карпець

В результаті, “Щоденники Майдану” перетворюються таки на один “Щоденник”.

Інакше кажучи, тут немає того багатоголосся, яке можна очікувати, судячи з назви. Вистава пропонує нам одну Історію, а не різні історії.

Під час вистави на сцені часто повторювалася ситуація, коли актори перебивають один одного, намагаючись розповісти свої власні враження, але помітно, що усі вони розповідають, в принципі, одне й теж, їхні розповіді склеєні одним центральним смислом, який вони всі поділяють.

Когось такі однозначні драматургія та режисура, можливо, обурять відсутністю дистанції, домінуванням чіткого смислового центру. Однак, у нашому випадку виразна наративність постановки відображає виразну наративність самого Майдану.

Чим більшою ставатиме наша дистанція від тих подій, тим більше, мабуть, ми помічатимемо їхню хаотичність, випадковість та різновекторність. Проте, якраз наївна віра у можливість однозначних дій та думок, у можливість спільного творення Однієї справи і зробила увесь Майдан можливим. Це була ілюзія, але вона так чи інакше вплинула на реальність.

З одного боку, ми маємо об’єктивну дійсність загальної відносності, в якій кожен говорить про щось своє, а з іншого - суб’єктивну дійсність простої віри у спільні цінності, спільні наративи, в якій різні голоси якимось чудом починають говорити про одне й те саме. Так, це було, це нам не наснилося, нам дійсно вдалося написати не окремі “щоденники”, а один спільний “Щоденник”. Пам’ять про такий досвід і дозволяє нам не боятися впасти у моветон чорно-білої наївності.

Фото: Ярослав Карпець

Ритуал, епос, пам’ять

На початках автори проекту, наскільки можна зрозуміти, дійсно прагнули просто відтворити “об’єктивну реальність протестів” і запрошували на свої зустрічі навіть прихильників Партії Регіонів. Але зрештою роль головного режисера (як би це вульгарно не звучало) перебрало на себе саме життя, яке своїми подіями викрешувало з усіх нас однакові емоції та однакові думки. Саме епос боротьби та стійкості став найголовнішою “об’єктивною дійсністю”.

Тому, абсолютно нормальним з боку творців вистави є те, що вони не винаходять особливих оригінальних форм, а просто намагаються слідувати тим подіям, тим відчуттям, тим смислам. Намагаються зосередитися не на окремих голосах, а на тих моментах, коли різні голоси з різних сторін починають говорити про одне й те саме.

В цьому і є чесність - тоді ми відчували епос і не потрібно зараз робити вигляд, що це були просто емоції, які зараз можна почати розглядати під лінзою відстороненості. Не можна.

На виставі “Щоденників” українські глядачі не почують для себе чогось справді нового. Це швидше спільний ритуал пригадування спільно прожитого минулого.

Втім, завдяки концентрованій та контрастній манері оповіді постановка цілком може бути використана у репрезентаційних цілях - аби донести відчуття Майдану і до тих, кого там не було з географічних чи ідеологічних причин.

А для самих працівників театру Франка постановка “Щоденників” - це теж і нагода вшанувати свого колегу, майстра по освітленню Андрія Мовчана, який загинув від кулі снайпера 20 лютого 2014 року.

Фото: Людмила Тимошенко