Слідами Блаженномученика Миколая Чарнецького в Дорі

Епічний текст Любомира Калинця про Блаженного Миколая Чернецького, Дору та катакомбну Церкву.

Пролог

Фактично Дори вже й не існує. Колишнє село Надвірнянського району Івано-Франківської області поглинуло адміністративно славнозвісне карпатське Яремче. Хоча стара Дора ще не вивітрилася з пам'яті, а також нагадує про неї вивіска на залізничній зупинці, яку жодна рука не посміла зняти.

Власне, сюди і припровадила мене стежина, якою прошкую, відшукуючи сліди блаженної пам'яті єпископа УГКЦ владики Миколая Чарнецького. Взявши початок у Львові на Личаківському кладовищі, де раніше була могила священномученика, потім вона привела мене в храм святого Йосафата на Замарстинові, де зараз покояться мощі мученика за віру.

Згодом мої шляхи-дороги пролягли в родинне село владики Миколая – Семаківці, Городенківського району колишньої Станіславівщини. Про це залишилися письмові свідчення у вигляді медійних публікацій.

Саме в Семаківцях я вперше довідався про перебування ісповідника віри в Дорі. Розповів про це декан Чернелицький Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ, а заразом парох храму блаженнішого Миколая Чарнецького в Семаківцях отець Василь Скрипка.

У свою чергу, таку інформацію він роздобув у ченця монастиря Студитського уставу в Дорі ієромонаха Порфирія, якого Господь уже покликав у свої володіння. Згідно з розповідями отця-монаха, владика Миколай навідувався сюди на вакації як і блаженної пам'яті митрополит Андрей Шептицький, патріарх Йосиф Сліпий.

На жаль, цю інформацію не зміг ані підтвердити, ані спростувати уродженець тутешніх місць єпарх Коломийсько-Чернівецький владика Василь Івасюк, який на моє запитання про факт перебування в Дорі блаженномученика промовив наступне: "Я не чув про таке. Треба питатися, хоча вже й нема дуже в кого. Або шукати в архівах. Але те, що митрополит Стернюк відпочивав по-сусідству від мене, то це – достовірний факт".

А взагалі про особу Чарнецього висловився так: "Владика Чарнецький для мене не є чужий чоловік. Тому що ще в старших класах школи прочитав його життєпис. Ті кілька книжок зіграли величезну роль в моєму становленні. Я зачудовано читав про його формуваня у багатодітній родині: як він вчився, як став єпископом, як потрапив на Волинь. Воно, коли молода людина дізнається про такого мученика, то це захоплює. І тоді маєш приклад для наслідування. Від блаженного Чарнецького я набрався потужного духа, любові до Церкви, до народу, жертовності".

І все ж є кілька ниточок, які в'яжуть цей чарівний куточок Гуцульщини з владикою Миколаєм. Про них і намагатимемося розповісти. Зрештою, як і чимало уваги приділимо "катакомбній" Українській Греко-Католицькій Церкві, яку він уособлює. Якщо пригадуєте, 25-річчя виходу її з підпілля відзначено не так давно.

А ось буквально кілька тижнів назад виповнилося 70 літ від похмурих березневих подій 1946 року, коли Львівський псевдособор фактично ліквідував УГКЦ.

Одначе було б неправильно, якби повз нашу увагу проскочила.

Дора та її релігійні скарби

Нинішня Дора – це частина міста Яремче. Розкинулась вона в долині річки Прут на схилах гірських хребтів українських Карпат. Зі сходу – гора Малево, з півдня – Маковиця, із заходу – Синячка. Своєю дивовижною красою, чистим-пречистим повітрям, оригінальними пасмами горбів, прозорою дзеркальною водою зі стрімких гірських потоків, неначе магнітом, притягують ці терени до себе багатьох людей.

Тут, до слова, перебували славетний художник Олекса Новаківський, оперний співак Михайло Голинський, зводили свої вілли польські інтелігенти. Дещо пізніше тут відпочивали письменниця Ірина Вільде, подружжя Чорноволів. Це місце, де творчі люди творили високе мистецтво. Зокрема, любив тут малювати народний художник України Зіновій Кецало.

Інтелігенція, яка відпочивала у віліях (оселях) дорян, брала на навчання до Львова місцевих дітей, котрі здобували там вищу освіту.

А ще ця пречудова закутина вабить своїм затишком, гостинністю та Божою благодаттю. Якщо дивитись на Дору з гори Маковиці, то ріки в урочищах Боярське та Кам’янка разом з Прутом утворюють водний хрест. Це – Господом дана земля, на якій уже кілька століть дбайливо підтримується духовність, що зійшла рясними плодами.

Завдяки активній праці місцевого духовенства звідси пішло в світи понад 20 священиків підпільної Церкви, яких тут називають "косилівцями". Нещодавно відбулося висвячення третього єпископа, уродженця села, о.Теодора (Тараса) Мартинюка.

Його попередники – владики Василь Семенюк і Василь Івасюк очолюють Тернопільсько-Зборівську та Коломийсько-Чернівецькі єпархії УГКЦ. У Дорі діють чоловічі та жіночі монаші згромадження, молодіжні спільноти.

Донедавна вважалося, що назва села пов'язана з іменем єврейки Дори Хайкіни, яка влаштувала на цьому місці корчму. Звідси і назви: "до Дори", "від Дори". Проте є інше тлумачення, що означає "освячений хліб".

Дослідник Гуцульщини професор Володимир Шухевич ототожнював його з паскою. Тут існував один з найдавніших храмів, куди горяни, зазвичай, поспішали щонеділі та в свята на Богослужіння. А на Великдень святили хліб-дору-паску.

Ще один краєзнавець Б. Лящук схиляється до думки, що топонім Дора походить від терміну "дор", або "дори", тобто місця, розчищені під ріллю: корчування – дорування кущів, пнів.

Місцевий археолог М. Клапчук по-новому трактує це слово, вважаючи, що воно тюркського походження, а в перекладі українською мовою означає "двері". Отже Дора – це двері в Карпати, прорубані річкою Прут між двома висотними вершинами: зліва – Маковицею та справа – Чорногорою. Якщо дивитись з Делятина на Малево, то дійсно на місці цього населеного пункту можна побачити прохід (або хвіртку, двері).

Перша письмова згадка про цей населений пункт, як стверджує науковець П. Сіреджук, зафіксована 1618 року. А ось М. Клапчук називає іншу дату, а саме 1643 рік.

Християнство сюди прийшло завдяки тому, що через Гданськ (Польща) та Дору проходив торговельний Бурштиновий шлях, який вів до Верховини. А вже звідти починався Вірменський шлях.

З давніх-давен ця місцина славиться своїми релігійними скарбами, до яких, безумовно, належать Святоіллінський монастир отців-студитів, храм Чуда святого архистратига Михаїла, церква Петра і Павла.

Оскільки про два перших ми оповідатимемо детальніше, адже вони більше переплітаються зі священномучеником Чарнецьким, одначе бодай пару слів годилося б сказати і про Петропавліську церкву.

Її освятили 24 липня 2000 р. в урочищі Товстий Діл. І з'явилась вона завдяки копіткій праці отця-мітрата Ярослава Свищука.

У 1993 р. він за покликом серця повернувся зі США в Україну. Тоді ж всю колекцію музею ім. Андрея Шептицького, по крупинках зібрану душпастирем, доставили в Яремче.

Новозбудована церковця – це справжня перлина дерев'яної архітектури. Розпис іконостасу в сучасному стилі виконав сам о. Свищук. На тлі синього кольору проступають одухотворені лики святих мучеників за віру Христову та сповнений скорботи образ Богоматері Чорнобильської.

Милують зір декоративними візерунками високохудожньої різьби Царські Ворота, за якими також оздоблений різьбою престіл та оригінальної форми кивот – мініатюрна копія гуцульської церкви, що в селі Зелена Надвірнянського району, де, власне, народився отець Ярослав.

Неподалік від храму знаходиться "Гора мучеників", на якій вдячні парохіяни встановили пантеон з 14-ти погрудь церковним високодостойникам, які віддали своє життя за віру. Серед них – блаженної пам’яті владика Миколай Чарнецький.

Можливо, підсумують висловлене про Дору думки Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава, проголошені ним 2 серпня 2012 р. тут таки, в студитському монастирі, у день святого пророка Іллі: "Дора (Яремче) є тим місцем, де життя й восходження на небо пророка Іллі усвідомлюється по-особливому. У той час, коли жерці атеїзму винищували всіх, хто зізнавався у вірі в єдиного Бога, тут були ті люди, які вдень і вночі підносили руки до неба й випрошували, як Ілля, вогонь Духа Святого, що зігрівав серця вірних. Монахи, монахині, священики, семінаристи молилися тут за свою стражденну Церкву, завдяки чому УГКЦ вистояла, наш народ залишився при вірі своїх батьків, не дав себе розчинити в морі радянського народу й зберіг свою самобутність і культуру".

Можна сміливо стверджувати: якщо і побував владика Чарнецький у Дорі на відпочинку, то місцем, яке він не міг обминути, однозначно був.

Студитський монастир Святого пророка Іллі

Карпати – райський куточок. Це не тільки легені України, але її душа та серце. Гуцульщина – це осідок привітних і милих людей. Одначе, це ще й край осіб, які глибоко та палко вірять у Всевишнього. Увагу кожного приїжджого привертає до себе ансамбль дерев'яного монастиря, який розкинувся біля центральної дороги. Він, оточений горами, наче фортеця духу та віри плекає у своїх стінах благодатну силу молитви.

У минулі часи, а саме до 1935 р., монаше життя на Гуцульщині було мало розвинуте, процвітав лише Манявський скит. У Дорі на той час діяла лише парафія Чуда св. Михаїла.

Біля дерев'яної церкви, перебудованої ще в 1844 р., гуртувався тутешній люд. Парохував тоді тут о. Євстахій Шмериковський.

З огляду на це, митрополит Андрей та ігумен Климентій Шептицькі прагнули оживити релігійний дух мешканців мальовничих Карпат. До цього долучилося також подружжя Кокорудзів, відомих у Галичині освітян-меценатів, яке радо офірувало два будиночки та чималий шмат поля.

То ж наприкінці серпня 1935 р. з благословення митрополита Андрея та ігумена Климентія, а також за згодою владики Григорія Хомишина, зі Святоуспенської Унівської лаври в село приїхали два студити, щоб заснувати тут монастир. Це були ієромонах Андрій-Йоан Абрагамович і брат Созонтій Телішевський. У жовтні до них долучився ще й брат Петро Чучман.

Відтоді й розпочинається нова сторінка в історії студитського чернецтва на Гуцульщині. Монашу обитель віддали під покров св. пророка Іллі та св. Йоана Хрестителя. На той час існувала традиція називати монастирі іменами благодійників, які спричинилися пожертвами для їхнього заснування.

Оскільки таким меценатом був директор "Рідної школи" у Львові Ілля Кокорудз, тому обитель вирішили наректи його іменем.

У 1936 р. тут проживало вже сім монахів Студитського уставу. За короткий час вони організували ремісничу школу з кравецьким, шевським і столярським відділами. Ченці безоплатно навчали гуцульських хлопців різноманітних ремесел, тому школа була переповнена учнями. Також монахи вчащали до школи, де навчали катехизму. А в монастирських стінах приготовляли дітей до першого причастя.

Крім духовної та виховної праці студити приймали в себе бажаючих відпочити і поєднатися з Богом у тиші Карпатських гір. Для приїжджих страви готував брат Созонтій, який осягнув кухарську справу в родині графів Шептицьких у Прилбичах. Улітку до монастиря навідувалася дружина Іллі Кокорудза Іванна, яка різними засобами допомагала монахам. Частенько гостювали отці з Унівської лаври, зокрема архимандрит Климентій.

Навесні 1937 р., за настоятельства ієромонаха Вартоломея, розпочалося будівництво монастирського храму. Для цього зі села Заріччя запросили майстра Івана Яворського. Цікаво, що тоді ж трапилася загадкова історія, очевидцями якої стали три брати-монахи. Одного вечора на місце, де мала постати церква, з неба спершу опустилося, а потім піднялося сяйво, подібне на скатертину, зав’язану з чотирьох кутів.

Монахи сприйняли це як знак Божого благословення перед воздвиженням святині. Роботу провадили впродовж року, закінчивши влітку 1938-го. Щоправда, вже під керівництвом іншого майстра – Петра Григорчука із села Жаб'є (тепер Верховина). Храм возвели у гуцульському стилі у вигляді хреста.

Дорянська обитель завжди підтримувала тісні зв'язки з матірною Свято-Успенською лаврою. У 1939 р., коли захворів старенький ієрм. Матей, його перевезли до Унева. З 1941 р. до 1943 р. настоятелем був ієрм. Марко (Михайло Стек), який виїхав до Німеччини. У 1943 р., незважаючи на те, що тут перебували ієромонахи, настоятилем монастиря став ієродиякон Мирон (Михайло Деренюк).

Під час Другої сітової війни монахи переховували двох радянських воїнів, чинили й інші милосердні діла. Їжею, яку їм приносили люди, охоче ділилися, допомагали хворим. У 1944 р., коли німецькі та угорські війська відступали, якийсь невідомий чоловік вистрілив по мадярах і втік.

Оскільки постріл пролунав з боку монастирського будинку, то його мешканців заарештували і з піднятими вгору руками повели через Дору. Коли в когось із них від утоми опускалися руки, то його били прикладами. Три дні ченців тримали під арештом у Яремчі, замкнувши в якомусь льосі, знущаючись, не даючи їсти. Спочатку про монахів подумали, що то – євреї, тому намірились розстріляти.

Перед допитами й очікуванням вироку настоятель ієродиякон Мирон і брат Порфирій підтримували дух людей, заохочуючи молитися за звільнення. І це дало результат. Коли за вивчення справи взявся офіцер вищого чину, то негайно звільнив монахів, бо, як виявилося, також був віруючим.

У 1946 р. розпочалися гоніння вірних, Греко-Католицьку Церкву врешті-решт заборонили. Студити змушені були перебратися в підпілля, бо влада прогнала їх з насидженого місця. Одначе родина Клим'юків з Яремча виявила неабияку відвагу, прийнявши до своєї оселі спочатку схимонаха Порфирія Чучмана, а той пізніше згуртував тут інших ченців. Так знову відновилася чернеча родина, на чолі якої став ієрм. Мирон Деренюк.

Упродовж одинадцяти років монахи тулилися в двох невеличких кімнат­ках. 1955 року з великими складнощами отримали місце під забудову, а 1957-го переселилися до нової хати поруч з колишнім монастирем. Це було для них надзвичайним Божим даром, бо погляд на монастирський храм скріплював у дусі та давав надію на краще майбуття.

Хоча було нелегко. Двічі комуністи намагалися розібрати церкву. Та лише привозили на церковне обійстя робітників, як ті відразу накивали п'ятами. Тоді безбожницька влада влаштувала у храмі спершу склад, а згодом музей атеїзму (1963-1990 рр.). Священики дарма оббивали пороги чиновницьких кабінетів з проханням відправляти Богослужіння у монастирській церкві. Влада стояла на своєму непохитно.

Проте діяльність монахів не припинилася, продовжуючись фактично в катакомбних умовах. Навіть всемогутнє КДБ не могло нічого вдіяти з богопосвяченими особами. Монаше життя притихало лише тоді, коли ієрм. Порфирій перебував в ув'язненні. Але в ті хвилини жевріючу іскру молитви підтримували ієрм. Мирон та монахині.

У часи тоталітарного режиму активно діяли ще й дві підпільні семінарійні групи. Незважаючи на переслідування, двері студитської обителі завжди були відчинені для всіх. Кілька разів представники міліції попереджали монахів, щоби ті не приймали людей, але вірних приходило все більше й більше.

Чотири рази влада разом з міліцією та КДБ конфісковувала церковні речі та книги, а штрафів та погроз – не перелічити. Але жодним чином не вдавалося перешкодити ченцям здійснювати їхнє служіння. На переслідування та образи з боку кадебістів монахи відповідали молитвою та постом.

Таким чином монастир залишався світочем Христової віри, прикладом ісповідництва. Не одну людину оздоровила цілюща сила молитви, не одну підтримала у тяжких випробуваннях щодення. Життя невеличкої спільноти було взірцем справжнього християнства у чесноті та любові.

З колосальними труднощами вони вибрали земельну ділянку під житлову забудову неподалік. Розпочали будівництво монастирського будинку, яке, всупереч усім перешкодам з боку можновладців, завершилося у 1958 р. Також монахи виростили сад, впорядкували город і сіножать.

Провидіння Боже покерувло так, що сили добра здолали сили темряви. 1990-ий рік Божий приніс із собою велике духовне полегшення. Поволі греко-котолики почали відбудовувати свої храми і відправляти в них Богослужіння.

28 січня 1990 р. увійшло до літопису монастиря як день, коли перший раз за кілька десятків років у церкві св. пророка Іллі єпископ Юліян Вороновський (тодішній ігумен монахів-студитів) відслужив Священну Літургію. На пам'ять про повернення святині встановили дерев’яний хрест. Майже вся монаша родина Студійського уставу з'їхалася на це урочисте свято. Відтоді пишеться нова сторінка в монастирській "біографії".

Проте 15 березня 2014 р. прикрий випадок призвів до того, що вогонь знищив храм. Пам'ятку архітектури ХІХ ст. було втрачена. З відчаю чи не все тутешнє жіноцтво вмилося гіркими сльозами. Та промайнула дрібка часу, коли 26 травня 2014 р. закладено наріжний камінь під будівництво нової святині. Чин освячення здійснив правлячий архиєрей Коломийсько-Чернівецької єпархії владика Василій Івасюк.

Історія монастиря продовжується. І пишуть її у своєму серці віряни, котрі приходять на молитву до гуцульського храму, що ввібрав у себе безконечну любов Божу та віковічне прагнення людини до Всевишнього. Нині в монастирі не змовкає молитва, особливо багато прочан приїжджає сюди на празник св. пророка Іллі.

Звісно, зараз Церква – на волі. Поступово відновлюється все те, що було знищене. Але важчим устократ є відновлення храму душі. Саме над цим найбільше працюють монахи в Карпатах. Так, як колись трудився блаженної пам'яті.

Ієромонах Павло (Порфирій)

Саме він згадував про перебування на відпочинку в Дорі блаженномученика Миколая Чарнецького. Очевидно, що в другій половині 1930-их років їм доводилося зустрічатися.

Про того, кого ще за життя вважали ледь не святим, – подальша наша розповідь.
Немає, мабуть, у Яремчі та його околицях людини, доля якої не була би пов’язана з Святоіллінським монастирем і старцем Порфирієм зокрема.

Когось він хрестив, когось вінчав, чиїхось родичів проводжав в останню путь. Але найбільше молився за усіх, хто приходив до обителі. Вступивши у 1932 р. до Унівської лаври, він через три роки оселився у Дорівському монастирі, де в терпінні та молитві минуло все його подвижницьке життя.

У миру (світі) його звали Петро Чучман. Народився 25 травня 1906 р. в тому ж таки Уневі у багатодітній глибоко віруючій родині. Змалку відвідував монастир, а досягши 13 років навіть замешкав там якийсь час.

Через кілька років ігумен Климентій Шептицький поставив його перед вибором: "Ти, Петре, уже дорослий, тому повинен вирішити, чи вступаєш до новіціату, чи повертаєшся додому". Юнак задумався, чи має покли­кання до монашого життя, вирішивши спитати поради в одного прозорливого старця. Той промовив: "Ти ще дуже молодий, тому краще відслужи у війську, а потім, якщо відчуватимеш покликання, то вступай до монастиря. Але хочу дати тобі ще таку пораду: кожного дня молися три рази "Богородице Діво" в наміренні доброї долі".

Петро відслужив у війську, навчився кра­вецького ремесла. Міг одру­житися, але відчував, що його майбутнє життя має продовжуватися серед чернечої братії. Він навіть прощальну вечірку для сільської молоді влаштував, на якій і повідомив, що вступає до монастиря. Втім, усі сприйняли це як жарт. Але наступного ранку Петро переступив монастирський поріг, щоб вповні присвятити своє життя служінню Господові та людям.

Трапилося це в листопаді 1932 р. А вже через три роки новика Петра відправили в Дорівський монастир. Тут він у 1938 р. отримав схиму та нове ім'я – Порфирій.

Важкими були воєнні роки, але найбільші лихоліття почалися дещо пізніше. У 1947 р. влада наказала ченцям покинути насиджене місце. Незважаючи на заборони, схимонах Порфирій залишився в обителі. Та його попередили, що за три дні повинен таки її звільнити.

За цей час брат роздав людям багато монастирського майна. У надвечір'я третього дня приготував вечерю, але потрапезувати вже не довелося. Міліціянти, що вдерлися віроломно, перекинули тарілку з молочною зупою і, бряцаючи зброєю, змусили покинути дворище.

Спочатку брат Порфирій не знав, куди рушати. Роздумавши, вирішив іти до села Лоєва поблизу Надвірної. Там мешкав монах-студит Дмитро Гриняджук, який, після того, як у 1950 р. держава ліквідувала Святоуспенську Унівську лавру, вернувся до рідного села.

Проживши декілька днів у нього, Господь послав подорожуючому добродія, який порадив повернутися до Яремча та заснувати кравецьку майстерню. І коли схимонах Порфирій запропонував місцевій владі відкрити артіль, то отримав дозвіл. Спеціаліста такої високої кваліфікації у той час важко було знайти. Таким досить відважним і ризикованим способом вдалося закріпитися. Але постала інша проблема: потрібно було знайти приміщення як для артілі, так і для помешкання.

Тим часом радянська влада у монастирських приміщеннях влаштувала школу, а над церквою намірялася вчинити акт вандалізму. Проте, як тільки найманих робітників доставляли до храму, то вони відразу ж кидалися врозтіч.

Схм. Порфирій зі сльозам на очах сказав з цього приводу пророчі слова: "Могутні пророки Божі св. Ілля та Іван Хреститель не дозволять, щоб варварські руки сплюндрували дім Господній".

Кілька років у святині не відправлялися Богослужіння. Тоді совіти вирішили зробити з церкви спершу склад, а згодом музей атеїзму. З цього приводу брат Порфирій їздив до Івано-Франківської обласної ради, щоб виклопотати дозвіл відправляти у монастирській церкві.

В області відповіли, що дозволять, але тільки за умови, що монахи перейдуть до лона Російської Православної Церкви. Звісно, що студити на це не погодилися.

Тим часом робота в кравецькій артілі кипіла. Брат Порфирій опікувався п'ятьма учнями, які навчалися упродовж двох років. На видному місці в майстерні висів напис: "Не марнуй часу". Перед початком праці всі молилися, просили Бога помочі й благословення.

Брат навчав церковного правила старослов'янською мовою, церковного співу, крою та шиття, куховарства, садівництва, городництва. Під час роботи всі дотримувалися мовчання, а молитися можна було про себе. Сам учитель був прикладом у цьому – вервички з рук не випускав.

До нього, як до доброго фахівця, приходили замовляти пошиття одягу навіть представники влади. Проте їм не подобалося, що довкола монахів гуртується багацько людей. Одного разу брата Порфирія викликали до НКВС і, погрожуючи, примушували працювати для них. Вимагали періодично повідомляти про підпільне греко-католицьке духовенство та монашество.

Схимонах рішуче відповів: "Тільки свиня, коли голодна, поїдає своїх поросят. Я цього ніколи не буду робити!" Вороги зрозуміли, що нічого з ним не вдіють, наказавши нікому не розповідати про їхні пропозиції. На це брат відповів: "Я монах і повинен про все розповідати настоятелеві. Зараз одинадцята година вечора, а мене ще нема вдома, тому я повинен буду пояснити, де був". Так, з погрозами, його все ж відпустили.

Весною 1958 р. монахи зажили в новозбудованому будинку поряд з колишніми будівлями монастиря. Люди знали про святість життя старця Мирона і брата Порфирія. До обителі почали стікатися люди з цілої Гуцульщині та інших сторін – на Святу Літургію, до сповіді, на оздоровчі молитви, за духовною порадою. Брат Порфирій мав дуже гарний голос і співав за дяка на Богослуженнях. Його також честенько запрошували на домашні молитви до гуцульських осель.

Був він і добрим господарем. З боку дороги насадив живопліт, щоб не було видно, хто заходить. Почав також культивувати саджанці. З його легкої руки з них виріс сад.

А в 1963 р., маючи 57 літ, він розпочав навчання в п'ятому класі Яремчанської вечірньої школи. Покірно, не звертаючи увагу на насмішки й осудження, брат надолужував шкільну програму з мови, літератури, арифметики. Допомагав йому в навчанні сусідський хлопець Юрій Платко.

Пізніше він згадуватиме: "Брат Порфирій прийшов до мене додому і попросив, щоб я давав йому уроки. Він показав мені кімнату, в якій мали б вони проходити. Я допомагав добродію з арифметики, української та російської мов. За урок мені платили один карбованець. Я також диктував диктанти і виправляв помилки. Одного разу добродій дає мені великий кий, якого сам зробив, і каже, щоб я його бив, коли він робитиме помилки. Казав бити грубшим кінцем цієї "указки" і показував, як би це мало бути. Я виставляв оцінки, а за помилки він сам себе бив, бо я не міг підняти руки на монаха. Так ми вчилися до Нового року та ще цілий місяць січень".

Провчився бр. Порфирій увесь навчальний рік. Якось різав дрова, а допомагав йому в цьому підпільний греко-католицький священик із Закарпаття Іван Маргітич (згодом єпископ-помічник Мукачівської єпархії). Отець Іван, запізнавши схимонаха ближче, відзначив його працьовитість, енергійність, второпність. Приїхавши до Львова, порушив питання про свячення брата.

У цей час настоятелеві Мирону виповнилося вже понад вісімдесят літ, то ж йому в управлінні обителлю потрібен був помічник. З розповідей самого Порфирія відомо, що отець-архимандрит сказав йому, що було б добре, коли б він почав навчання і підготовку до уділення йому святої тайни священства. Брат спочатку відмовився, вважаючи себе негідним такого служіння. Проте, подумавши, через деякий час дав згоду.

У липні 1966 р. у Львові на підпільній квартирі сестер-студиток відбулися свячення монаха Порфирія Чучмана. Рукоположення і на диякона, і на священика проведено впродовж одного дня. Уділяв святу тайну священства владика Іван Слезюк. На свяченнях були присутні лише отець-ігумен Юрій Макар і сестра-студитка Марія Ляхер.

Владика попросив сестру, щоби про цю подію ніхто не довідався. У сусідній кімнаті сиділи інші монахині, але вони ні про що не здогадувалися. Під час Архиєрейської Божественної Літургії та уділення свячень сльози рясно лилися з очей брата Порфирія. Почуття щастя переповнювало його.

Нововисвячений ієромонах з великою ревністю розпочинає своє душпастирське служіння. Він відважно ходить по селах, де в домівках побожних гуцулів відправляє Служби Божі, уділяє вірним Святі Тайни, скріпляє у вірі Христовій. Та ця його діяльність не залишається поза увагою силових структур.

15 лютого 1968 р. на свято Стрітення Господнього група міліціонерів з представниками місцевої влади прийшла до студитської обителі. Ієромонах Мирон відправляв Службу Божу, а ієромонах Порфирій сповідав людей. На Богослуженні було майже сто осіб.

Після ретельного обшуку було вилучено релігійну літературу, свічки, принесені людьми для посвячення, а також фотографію, на якій ієромонах Порфирій, у підряснику й епітрахилі, перебуває в колі дітей.

Після розслідування справу передають до Яремчанського суду, звинувачуючи отця в порушенні закону про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви. На засіданні суду, яке відбулося в серпні 1968 р., ієромонаху "впаяли" півтора року умовного ув’язнення.

Оскільки для ворогів УГКЦ вирок здався занадто поблажливим, то справу передали на пересуд до Надвірної. Там отця звинувачено в тому, що з 1966 р. він систематично організовував Богослуження як у своєму будинку, так і в оселях окремих "уніатів".

Суд визнав винним його також в уділенні вірним Святих Тайн хрещення та вінчання, посвяченні будинків, організації та проведенні в домі, де проживав, Богослужень. Але найбільше владу непокоїла участь у цих заходах дітей.

Прикметно, що на суді свідки не звинувачували отця, а навпаки намагалися довести його невинність. Говорили, що він справедливий, добрий, допомагає бідним, вчить шити, вирощує сад і роздає саджанці.

Під час судового засідання прокурор украй негативно охарактеризував митрополита А. Шептицького. На що Порфирій мужньо відповів: "Ви чули або читали про митрополита, а я його бачив і знав особисто, я з ним розмовляв. Він був великою і доброю людиною. Україна ще довго буде чекати на такого апостола, як Шептицький".

Народний суд Надвірнянського району від 22 жовтня 1968 р. постановив: "Чучмана Петра Томовича визнати винним за ст. 138 ч. 2 КК УРСР та покарати двома роками позбавлення волі в колонії загального режиму".

Присутні в залі суду жінки засмутилися, коли отця вивели під вартою. Все ж вони купили в крамниці продукти і домоглися побачення з ним. Скориставшись цією зустріччю, ієромонах передав старенькому отцеві Мирону свою вервицю, ручний годинник, шнурівки від черевиків. Жінки запитали: "Що передати настоятелю на словах?" Осуджений відповів жартома: "Скажіть, що мене взяли на курорт".

Тюремне ув'язнення отець Порфирій відбував у місті Кременчуці Полтавської області. Він мало розповідав про своє перебування в тюрмі. Згадав лише якось, що "…було жахливо, спати доводилося навіть на бетоні". А часом, коли вважав за потрібне, розповідав більше: про те, як його тричі замикали в камері, стіни якої були вкриті інеєм.

Щоб вижити у цій "морозилці", так натхненно молився, що обливався потом. Чим палкішою була молитва, тим рясніше лився з нього піт. Коли охоронці відчинили камеру, дивувалися, що отець живий.

Відомий польський фотограф Анджей Полєц, який добре знав ієромонаха Порфирія і не раз його відвідував, також згадує цей факт: "Отця Чучмана кинули до льоху. А там – щурі, які розмірами й агресивністю не поступалися псам, "пошкодували" побожного чоловіка і навіть зігрівали його своїм теплом, як колись леви – святого Даниїла в ямі. Отець Порфирій при згадці про цю подію тільки сміявся".

Молитва ієромонаха, його взірцева християнська поведінка, змінили ставлення до нього багатьох у тюрмі, включаючи адміністрацію. Прості люди писали до вищих партійних і радянських установ листи-прохання, щоб звільнили отця Порфирія. Молився старенький настоятель о. Мирон, молилася студитська монаша родина, молилися вірні за його звільнення з в’язниці.

І Господь почув їхні молитви. 17 листопада 1969 р. громадянина Петра Чучмана було достроково звільнено з тюрми. Але решту терміну – рік умовного покарання – священик мав відбувати під наглядом до жовтня 1970 р. у Дорі.

Монаше життя в підпільному монастирі знову відновилося. Отець Порфирій активно проводить душпастирську роботу, не дивлячись на те, що термін його покарання ще не завершився. У серпні 1970 р. він навідується в село Чорні Ослави, щоб посвятити хату і прочитати оздоровчі молитви над дитиною хворою на епілепсію.

Та трапилося так, що голова сільської ради відібрав у душпастиря дві книжки і не дав можливості провести в тій хатині Богослуження. Ця подія стала основним доказом вини отця, яку визнав суд у Яремче 1 серпня 1973 р. Спочатку владоможці хотіли схилити його до написання заяви про відмову від Богослужень у приватних помешканнях. На це він відповів: "Ніколи б не написав такої заяви. Мені цього не треба. Я був у тюрмі і вже її не боюся".

Як і раніше, твердили, що пробачать провину, коли він перейде до Православної церкви. Навіть обіцяли дати парафію. Ієромонах цю пропозицію вкотре відкинув. Ото ж так званий "народний суд" покарав його позбавленням волі терміном на півтора року у виправно-трудовій колонії загального режиму. Розуміючи безпідставність вироку, отця після суду відпустили, на деякий час залишивши вдома.

Проте душпастиря не влаштовував "підвішений" стан, тому він поїхав до Івано-Франківська і заявив: "Або даруйте, або забирайте". Наступного дня приїхав "воронок" і забрав його до в'язниці.

Покарання священнослужитель відбував у с. Райківці біля Хмельницького. Адміністрація тюрми намагалася переконати в'язня, щоб він "покаявся" і зрікся УГКЦ. За це його обіцяли звільнити. Пропонували також стати "шестіркою", тобто донощиком. Від таких підступних пропозицій ієромонах категорично відмовлявся.

Цікаво, що спочатку в'язні недоброзичливо, а то й вороже, ставилися до отця. Одначе, коли побачили, що це чоловік праведний, пройнялися шаною. З розповідей о. Порфирія довідуємося, що в тюремних застінках він і сповідав, і хрестив, і духовно наставляв співв'язнів.

Отець згодом розкаже племінникові, який відвідував його в Райківцях, що влада забороняє йому молитися, але він усе ж таки ставить у куточку камери маленьку іконку і зносить молитви вранці та ввечері. З цього приводу Володимир Чучман попрохав начальника, щоб стриєві дозволили молитися. Той запевнив, що не буде перечити такому бажанню.

Згодом о. Порфирій привіз вервичку, яку сам сплів і на якій палко молився в неволі. У Райківцях його протримали, до завершення терміну покарання. Додому повернувся на початку 1975 р.

Духовний батько ієромонаха, настоятель монастиря отець Мирон, у свої 90 років дуже підупавав силами. Тому бажав, щоби ще за життя повернувся з в'язниці його учень. Він дожив до того моменту, завдячуючи за це Господові. Коли о. Порфирій повернувся, монаше життя в Дорівській обителі забуяло з новою силою. Стало ясно, що другий термін ув’язнення не відібрав у нього відваги й рішучості.

Ще одну неабияку здібність отця Порфирія відзначало чимало осіб. Ідеться про здатність оздоровлювати. Навіть начальник в'язниці просив про молитву над хворою донькою.

Отець часто клав руки на голову прохаючим і приговорював: "На кого руку положу – здоровий буде". Пізніше помазував єлеєм. Наприкінці відправи клав на голову єпитрахиль, промовляючи: "Нехай благословить тебе Господь із Сіону на все твоє життя".

Якщо в когось була важка хвороба, тоді наказував лягати хрестом, клав на руки і ноги іконки, а на спину – Євангеліє та хрест. Потім, обкуривши потребуючого зіллям, читав особливі молитви. Бувало й нечистого виганяв. Знався монах і на лікарських рослинах.

Освячував зілля та роздавав людям. По його пораду зверталися і звичайні селяни, і науковці. Таємно сповідалися і вислуховували молитви за оздоровлення працівники органів радянської влади. Для кожного хворого старець мав окрему пораду, окремий рецепт для зцілення. Не однаково читав і молитви. Декому казав, що достатньо сповіді, благословення, щоб жив за Божими заповідями і буде здоровим.

Незважаючи на тюремні ув'язнення, багаторазові штрафи та попередження, отець не припиняв душпастирської праці. Бувало, студитську обитель перевіряли, обшукуючи двічі на тиждень. Душпастиреві погрожували новим ув'язненням, відбирали священичий одяг.

Але була на те Господня воля, щоб Порфирія не ув’язнили втретє. Влада з огляду на його похилий вік, либонь, вважала, що отцеві залишилося недовго жити. Можливо, чиновників зупиняло його добре ім'я, величезний авторитет серед людей.

Наприкінці 1980-х років Всевишній послав час перемін. Cтарець Порфирій невимовно зрадів цьому, адже своїми щирими молитвами й особистим терпінням наближав цей час.

У 1990 р. на свято Богоявлення, коли в монастирі відбувалося Водосвяття, приїхав директор Яремчанського будинку культури і віддав ключі від церкви, повідомивши, що її можна відчиняти. Отець Порфирій увійшов до середини, роззувся, а потім розпростерся хрестом на підлозі. Довго так лежав, плачучи від радості. Тоді встав і промовив: "Дякувати Богу, що ми дочекалися цього часу!"

Життя у монашій родині після цього не тільки наладналося, але й пожвавилося. Для підтримки та віднови християнсько-просвітницького духу зі Львова приїхав ієромонах Йосиф Мілян (нині – єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ), який був призначений парохом церкви у місті Яремче.

Помічником о. Порфирію у щоденній праці став брат Мирон (Михайло) Уніят, який розділив будні та свята монашої спільноти.

1996 р. братія святкувала 90-ліття ієромонаха. Надійшов і лист-вітання від Патріарха Мирослава-Івана Любачівського, але Порфирій, аби плекати у собі монашу чесноту-смирення, сховався від людського ока та похвали в келії.

Вінцем та заслуженою нагородою подвижницького життя сивобородого старця стало уділення йому в 1998 р. великого ангельського образу з наданням нового імені – Павло.

"Старець з Дори", "отець Порфирій", "старець Павло" – це про одну й ту ж особу. Він двічі змінював ім'я, прийнявши на старість велику схиму – знак того, що пов­ністю відмовляється від земного життя.

У селі о. Порфирія називали отцем-добродієм через його безмежну людяність, в корені якої лежала безмежна любов до Бога. Його унікальність полягала у тому, що він був для світу, але не від світу: служив людям, але водночас постійно перебував з Господом.

25 січня 2001 р. над Яремчем залунав тужливий звук трембіти. Він сповістив, що закінчився земний подвиг ієрм. Павла (Петра-Порфирія Чучмана).

Господь покликав свого вірного слугу до небесної домівки. З великим сумом прощалися Карпати зі своїм духовним батьком, який, згідно з заповітом, похований на чернечому цвинтарі Святоуспенської Лаври в Уневі, на своїй родинній і духовній батьківщині.

Священнослужителі та мешканці Дори кажуть, що в намоленому роками, такими монахами, як отець Порфирій, храмі й далі творяться дива. Це ж саме, рівною мірою, можна твердити і про ще одну дорівську святиню, а саме.

Храм Чуда Святого Архистратига Михаїла

Збудований в гуцульському стилі у XVII столітті, його оновили в 1844 році. Ця церква являє собою двоярусну споруду в плані рівноконечного хреста. Первісне гонтове покриття стін і даху не збереглося. У храмі знаходиться різьблений іконостас, декілька ікон, які мають художню вартість.

До 1946 року церква належала греко-католицькій громаді, потім відійшла до православної. Ще кілька років після Львівського псевдособору літургії служились в греко-католицькому обряді завдяки о. Антонію Казновському.

Довгий час поминали на Службі Божій Святійшого Отця. З 1990 року церква знову повернулась у лоно УГКЦ. За останні роки храм повністю відновлено. Понад 25 літ минуло, відколи тут служить отець Іван Лейбюк. Завдяки йому діють молодіжні спільноти і хор, різні згромадження.

"Я виховувався у підпільній семінарії в о. Михайла Косила разом із іншими хлопцями, – розповідає отець Іван. – А зараз найважливішим у своїй праці бачу роботу з дітьми та молоддю.

У школі веду гурток з релігії. Старшокласники у мене здають екзамен, отримують посвідчення. Вони добровільно залишаються після занять. Купляю їм молитовники, катехизми, Біблії, вервички. Голодними діти сидіти не будуть, а після шостого уроку вже всі хочуть їсти. Тому купляю їм свіжого хліба, печеного на дровах, сиру, мандарини, конфети, готую чай. Заохочую призами.

Веду музичні гуртки, маю власну апаратуру. Діти співають та грають на різних духовних заходах. Часто їжджу з ними по різних парафіях, ставимо Вертепи під звуки скрипки, акордеона, сопілки, баяна. Молодь перевдягається в гуцульські та бандерівські строї, складає сценарії, пісні. Закінчується коляда, починаються Хресні Дороги, які проводяться щодня.

У новозбудованій школі є величезна каплиця, в якій відправляються Богослужіння. З церкви для шкільної каплиці ми дали престіл, кивот, метрове розп’яття. Особливо людно там під час свят, або перед екзаменами.

Щороку вожу дітей по храмах Львова, Києва. Тих, хто найкраще працював цілий рік, влітку везу на море. Раніше були в Криму, Херсоні. Щодня відправляю там Службу Божу. Між дітьми розподілені обов’язки, хто що робить протягом дня".

Цей храм знаменитий не лише як архітектурна споруда, але і як центр духовного відродження. Рушійною ж силою в цьому процесі виступив один з великих мужів переслідуваної Української Греко-Католицької Церкви, згаданий нами вище.

Ісповідник віри отець-митрат Михаїл Косило

"Найперше своїм покликанням я завдячую своїй переслідуваній, зневаженій, а відтак воскреслій Церкві. Просто я бачив цих людей, які у собі несли цю Церкву.

Якщо говорити про особу священика, який справив вирішальний вплив на моє священиче покликання, то це – покійний Михаїл Косило, який довгі роки виконував обов'язок ректора підпільної духовної семінарії, що тоді розташовувалася в селищі Дорі біля Яремча.

Для мене отець Михаїл був учителем священичої жертовності, ревності та чистоти. Завдяки його харизматичному – в доброму сенсі цього слова – впливові я рішився на цю дорогу, і саме в неодруженому стані, бо в тому часі послужити Церкві потрібно було до кінця" – так згадає його світлу пам'ять у своєму першому інтерв’ю уже як глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук.

Подальшу нашу розповідь провадитимуть два вихованці о. Косила по підпільній семінарії: теперішній декан Делятинський о. Петро Голіней (кому як не йому, історику за фахом, бути краще обізнаним як з усіма деталями життя свого наставника, так і функціонуванням унікального закладу, в якому сам і навчався) та, вже згаданий нами, парох храму Чуда святого архистратига Михаїла о. Іван Лейбюк.

о. Петро: Народився отець Михаїл Косило 20 грудня 1932 року, тут таки, у Дорі. Його батьки Василь і Катерина (з роду Спасюк) були ревними і побожними християнами й свідомими українцями – активними членами "Просвіти" та місцевої читальні. У такому ж дусі виховували і свого сина, якому змалку прищеплювали любов і до Бога, і до рідної землі.

Щоденні молитовні практики, Служба Божа й святе Причастя стали для хлопчини насущною, а згодом і життєвою потребою. Постать його діда Миколи Спасюка, який дозволяв прислуговувати малому під час Богослужінь, прихилили його до духовних речей.

А непомітний, але, очевидно, один із визначальних впливів на його життя, як і на майбутню духовну формацію, відіграв студитський монастир святого пророка Іллі.

Безсумнівно, ченці завдяки багатим духовним дарам молитовної сили, прозріння, провідництва душ уже в передвоєнний час мали великий авторитет у краю. Ними захоплювались, їх наслідували. Особливо малі вихованці, які вже зранку поспішали на молитву до церкви.

З восьми років Михась співав з іншими хлопцями на хорах церковні піснеспіви, а з десяти – відповідав за підготовку літургійних книг до Богослужінь. Загалом, прислуговуючи в церкві монастиря, він з малих літ не лише здобув фундаментальні знання церковного уставу, літургійних і молитовних практик, а й формувався у сопричасті з молитовним духом жертовності студитів.

Друга світова війна, другий прихід совєтів лише загартували та посилили його потяг до вічних цінностей. У післявоєнні роки розпочинаються нові випробування для УГКЦ: її заборонено, переслідувано та загнано в підпілля. Студитські ченці вповні поділяють долю своєї Церкви і свого народу.

Певною мірою, вони закладають духовну основу "катакомбної" Церкви ХХ століття в Карпатському краю. Приклад їхнього служіння як і щире прив'язання до переслідуваних пастирів – отців-студитів, знаходить глибокий відгук у серці юного Михаїла. Для нього настає час вибору.

У травні 1949 року на парафію в Дорі прибуває отець Антоній Казновський. Щоб мати уявлення про цього ревного священика, згадаємо тільки два епізоди з його життя. Він був поставлений на парафію слугою Божим Андреєм Шептицьким замість раптово померлого о. Глібовецького з умовою виховати і поставити на ноги сімох дітей померлого, хоч пізніше мав ще й п’ятьох своїх.

Капелан УГА. Був наділений від Всевишнього даром проповідництва й ораторства. Патріот з великим організаторським хистом і безстрашним характером, непохитний у своїх переконаннях, коли мова заходила про Господні речі чи честь Вітчизни.

Запримітивши в молодому Косилі палке бажання послужити Господеві та своєму народу, отець Антоній докладає всіх зусиль, щоб Михаїл зумів здобути богословську освіту в часи греко-католицького підпілля.

Він пише листа до єпископа Івана Лятишевського, який тоді відбував заслання у Джамбульській області Казахстану, в якого просить благословення на богословські студії для хлопця. Владика дозволяє. Семінарійні заняття Михайло поєднує зі щоденною працею, адже родина молодого підпільного богослова в 1950-х роках, як і весь наш народ, перебувала у великій матеріальній скруті.

А наближеність до переслідуваних монахів та опального отця Казновського викликала невсипуще "зацікавлення" каральних органів. Постійні обшуки, "роз'яснювальні бесіди", численні виклики в Яремчанський міський військовий комісаріат чи відділ МДБ створювали серйозний прес залякувань і намагань зламати молодого богослова та відірвати його від "страшних уніатів". Одначе виглядає, що ці випробування тільки міцніше загартували майбутнього священика.

Михаїл Косило складає всі іспити за програмою Львівської богословської академії. Втім, духовна праця не обмежується "тихими" відправами. Надворі 1958 рік. У Совєтскому Союзі – з однієї сторони "хрущовська відлига", з іншої – боротьба з поодинокими випадками дрібнобуржуазних пережитків "якоїсь там віри в Бога, якого немає". А з "уніатами з хрестом і мечем" – і поготів, бо їх же "саморозпустили" ще в 1946 році!

І раптом у селі Дорі о. Казновський ініціює, а його учень М. Косило здійснює збір підписів для реєстрації греко-католицької громади та виносить перед обласною владою прохання віддати у відання цієї громади монастирську церкву святого Іллі. Михаїлові вдається зібрати не багато-не мало, а 1 250 підписів.

Можна тільки уявити собі яку бурю викликав у "квітучій радянській атеїстичній державі" цей героїчний вчинок підпільної громади забороненої і переслідуваної Церкви на чолі з безстрашними її духовними провідниками!

Звісно, відповідь не забарилася: 10 червня 1958 року з обох взято підписку про невиїзд.
Буквально через три дні, а саме 13 червня, ісповідник віри єпископ Миколай Чарнецький висвячує Михаїла на священика.

Перервемо на хвильку розповідь отця-декана, сконцентрувавши увагу на озвученому ним факті. Як видно, владика-блаженномученик, слідами котрого ми і "прошкуємо" карпатськими плаями, не вагаючись у такий складний час, виконав покладену на нього місію, рукоположивши парубка. Проте не довго довелося нововисвяченому душпастиреві здійснювати духовну опіку вірних.

Отець Петро продовжує: Уже 25 червня того ж року в Яремчанському суді винесено вирок: 80-літньому о. Казновському – рік тюрми і п'ять років заслання. До його ж учня застосовано суворішу кару: два роки тюрми і десять років виселення "за незаконну релігійну та антирадянську діяльність". У тюрмі на руках у свого вихованця, який уділив йому останнє святе Причастя, отець Казновський відійшов у вічність.

15 січня 1962 року о. Михаїла було знову засуджено до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму терміном на три роки із засланням в Омську область.

На початку 1970-х років блаженномученик єпископ Станиславівський Іван Слезюк призначає о. Косила ректором підпільної духовної семінарії. Під його духовним проводом священичу формацію здобули понад 20 священиків: найстарший з них – митрополит Тернопільсько-Зборівський Василь Семенюк, наймолодший – нинішній Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук.

Варто підкреслити, що "косилівська" семінарія не мала форми чітко окресленого та звичного нам духовного навчального закладу: ні конкретних приміщень, ні викладацького складу попросту не існувало.

Натомість, це була спільнота, в якій свого часу визріло пару десятків молодих хлопців, а в майбутньому – священиків, загартованих духовно й фізично. Не залишилося жодних засновницьких чи установчих документів, не було написано статуту й не велося підпільної канцелярії, оскільки будь-яке документування діяльності семінарії загрожувало б виявленню й арешту осіб, причетних до цієї установи.

Тому, ще більшої ваги набувають свідчення очевидців подій, що відбувалися навколо постаті о. Михайла Косила.

о. Петро: До семінарії вступали завдяки особистому контакту з підпільною Церквою, зберігаючи максимальну конспірацію. Вступних екзаменів, як таких, не існувало. Жодних записів, журналів. Дуже рідко велися записи конспектів, які теж ховалися від влади.

Будь-який конкретний семінарійний запис у руках КДБ послужив би доказом у кримінальній справі проти отця Косила на суді. До речі, отець Михайло на той час уже відбув два ув’язнення. І кожен суд тоді міг припинитися, коли б підсудній підписав згоду про перехід до Російської Церкви.

Священики ніколи не носили з собою церковних речей, а йдучи на Богослужіння, все необхідне несли переважно жінки між особистими речами в сумках чи при собі. Коли приходили до приміщення, там теж не було нічого такого, що б могло вказувати на богослужбові практики: замість чаші використовували фужери, ілитоном була звичайна чиста хустина, тарілка замість дискоса, ложка і ножик – все це побутові речі.

КДБ при обшуках звертали увагу на всі деталі.

Вони навіть запитували підозрюваних господарів, чому в холодильнику багато масла. Люди імен священиків не знали, а говорили: "той біленький" чи "той чорненький" – за кольором волосся. Коли хтось питав як отця звати – це кидало підозру, що вивідують для КДБ.

Як семінаристів карали за порушення дисципліни? Тоді часто потрібно було говорити впівголоса, але "хлопці тихо не говорять". Отець підходить і запитує: "Ти сміявся?! Я добу їсти не буду!" Брат мусив просити вибачення, щоб отець-ректор не постив.

Якби не вірні люди, ми би нічого не були варті, нас би заарештували. Закон забороняв служити "під відкритим небом". Коли затримали отця і дяка через відправляння Богослужень, то оправданням священика стало те, що "під час служби над ними небо не відкривалося".

Таке своєрідне буквоїдство порушників радянського закону разом з гумором інколи рятувало переслідуваних від арешту й обходилося штрафами.

Часто священиків не арештовували з тієї причині, що більше користі бачили у вербуванні їх для співпраці, щоб отримувати від "зламаних" душпастирів інформацію про підпільну Церкву. На допитах у стінах КДБ велися інколи й дуже відверті розмови, коли самі працівники служби виявляли повагу до незламних духом "ворогів народу", бо тут теж не любили зрадників", а, отже, й цілу радянську систему.

о. Іван Лейбюк: Отець Михайло, готуючи нас, семінаристів, привчав не лише до екстремального підпільного служіння, але й до відправ у великих храмах. З цього огляду ми мали практичні заняття, де, наприклад, вчилися літургійній практиці, обкаджуючи "кадилом" умовний престол, рухаючись як диякони в святилищі тощо. Така практика дуже пригодилася семінаристам у майбутньому.

Ректор був справжнім скарбом для нас, оскільки володів, здавалося, всіма талантами, необхідними для навчання майбутнього духовенства: крім теоретичних знань і практичних навиків служіння, якими ділився, він мав ідеальний слух та неабиякі музичні здібності. Співу вчив навіть у поїзді, в тому числі церковно-слов'янською мовою.

Вихованням студентів отець також займався сам, плекаючи у юнаків віру, відвагу, чесність і чисту совість, а також жертовність, адже в будь-який момент хтось міг попастися до рук КДБ і важливо було не згадати жодного іншого імені, крім свого і Божого. Саме призивання подумки Божого імені дарувало неймовірні порятунки з надскладних ситуацій.

Щоб не викликати підозри у влади і прогодувати себе, священики й семінаристи підпільної Церкви влаштовувалися на державні роботи. Дуже часто шукали позмінну роботу, щоб звільнитися на кілька днів. Наприклад, для поїздок у віддалені та розсіяні по містах і селах громади. То ж праця кочегара чи сторожа користувалася серед духовенства популярністю.

Щодо отця-ректора, то він працював на пасіці. Влаштувався офіційно, завдяки допомозі добрих людей. Завжди виконував і перевиконував плани, за що користувався авторитетом у керівництва. Дякувати Богу, пасіка була віддалена і до неї треба було прямувати лісовою дорогою через гори. Дуже часто помічниками пасічника були семінаристи, що дозволяло легально бути разом. Така приємна місія випала й мені.

Йдучи з виховником на пасіку, ми жваво спілкувалися, навчаючись історії Церкви, катехизму, Святому Письму, релігієзнавству й сектознавству – всьому тому, що необхідно було для інтелектуального розвитку семінариста. У горах престолом для відправ часто-густо служили… вулики. Всередину поміщалися всі потрібні для богослужіння речі, а ті хто приступав до відправи, просто схилялися над вуликом, щоб це не привертало зайвої уваги.

Коли до отця Михайла приходили хлопці-студенти, то він обов'язково наказував їм спочатку завершити навчання.

У семінарії ж екзамени виглядали як співбесіда. Отець терпляче готував братів до того моменту, доки вони не освоять весь матеріал. Тому не було оцінок, а лише критерій – "здав" або "не здав".

Специфіка навчання полягала ще й у тому, що семінарист не мав права робити будь-які записи і тому доводилося все запам'ятовувати. Оскільки виникала велика проблема з літературою, деякі книги переписували, а потім їх зберігали у потаємних місцях. Нерідко в пригоді ставала література, якою користувалася Московська патріархія: Мінеї, Тріодь, інше – ці книги діставалися легально.

Час свячень дияконів та священиків вибирався із прив'язкою до радянських свят. І це не випадково, бо в такі дні пильність КДБ послаблювалася. Свячення відбувалися в підпільній каплиці, яку отець Михайло влаштував на горищі своєї хати.

Там у визначений час (що було дуже рідко) встановлювався невеличкий розкладний "іконостас", престол – все це отець змайстрував своїми руками. Дальматики у час свячень у дияконів не було, лиш клали на руку орар. Фотографії на пам’ять також робити не дозволялося.

Отець-ректор ще й чудово куховарив і нас навчав також. Після приготованих ним страв, пальчики можна було облизувати.

о. Петро: А ще отець Михаїл мав неабиякий талант до віршування і написання пісень. Навіть збірочку вдалося видрукувати під назвою "З тобою, Ісусе!"

Крім цього наш отець-ректор полюбляв "переробляти" вірші інших, навіть видатних поетів. Зокрема його рука "замахувалася" на самого Івана Франка. Він деколи говорив нам: "А ось цю поезію Каменяра я б написав отак". І читав нам свою версію.

Ясна річ, ми не можемо не представити отця Михаїла ще й як поета. Тому пропонуємо Вам для ознайомлення двійко його віршів.

* * *
Пресвята Маріє Діво,
Спасителя мати,
Не дозволь нам, Твоїм дітям,
В гріхи упадати.

Неустанна скора поміч
Дай нам з неба сили,
Щоб ми все у страсі Божім
Тут на землі жили.

Ти є мати скора поміч
Тим, що Тя взивають.
І до Тебе зі сльозами
Руки простягають.

Бо в нещастях й прикрих горях
Нас не опускаєш,
В небезпеках в гріхи впасти
Нас охороняєш.

Небезпека в гріхи впасти
Все нам дошкуляє,
Злобний ворог свої сіті
Все нам підставляє.

Поможи нам, Божа Мати
В ласці Божій жити,
Щоб ніколи злого духа
В душу не впустити.

Поможи нам все побожно
До церкви ходити.
І в католицькій громаді
Господу служити.

Поможи нам свято вмерти,
Вічність заслужити,
Тебе з Отцем й святим Духом
У небі хвалити.

* * *
В рай небесний товї очі
З щирим духом піднеси
І Марії щиру просьбу
Твого серця принеси.

Приспів:

Бо Марія, добра Мати,

Любить скоро поміч дати.
Хто їй щиро прсить все.

Всю журбу свою і прикрість
На Марію передай,
Щирим серцем зі сльозами
В неї помочі благай.

Вона – Мати милосердна,
Не відмовить ласк своїх,
Прийде скоро на рятунок
Не відкине просьб твоїх.

Тож віддайся під опіку
Божій Матері на все,
А вона тебе потішить,
Свою поміч принесе.

О Маріє! Твоя поміч
І могучий Твій покров –
Наша радість, осолода,
Серця нашого любов.

Ти є добра наша мати,
Любиш скоро поміч дати,
Хто Тя щиро просить все.

З-поміж інших отця Косила також вирізняла і євангельська убогість.

Як пізніше згадував його учень отець Іван Бойко, "о. Михаїл був вільний від користолюбства, завжди скромненько одягнений, що в ті часи теперішній владика Семенюк запропонував одного разу семінаристам: "Складімося і купімо отцеві плащ".

о. Петро: Священиків, які завершили навчання в підпільній семінарії, можна віднести до чотирьох різних генерацій. До першої належить отець-мітрат Іван Бойко, що був висвячений у 1974 році. До другої відносимо отця Івана Качанюка, який теж висвячений за підпілля Церкви. Наступна генерація – о. Богдан Іванюк, який виховувався у підпільні часи, але висвячений вже в 1990 році.

До четвертої належу я, котрий підпілля бачив краєм ока та виховувався у легальних умовах, але маю дотичність до тієї школи через спосіб своєї формації як священика. Мені ж цікаво досліджувати історію цього закладу і, таким чином, створювати наукову базу дослідження феномену "косилівської" семінарії.

"Дітище" отця Михайла Косила, виконавши свою надважливу роль у збереженні УГКЦ, вже у час виходу з підпілля припинило свою діяльність. Вихованці душпастиря почали служити на парафіях Надвірнянщини та Яремчанщини. Дехто поїхав на Тернопільщину, звідки був родом.

Ті семінаристи, що не завершили навчання, стали студентами Івано-Франківського духовного катехитично-теологічного інституту.

Наприкінці 1990 року на прохання єпископа-коад'ютора Павла Василика о. Михаїл вирушає на Буковину для місійної праці, де докладає багато зусиль для відновлення Церкви.

Там на нього очікував непочатий край роботи: творити нові громади, відкривати й ремонтувати занедбані храми, розпочинати регулярні Богослужіння. У Чернівцях він організовує ремонт у занедбаному прокатедральному соборі Успення Пресвятої Богородиці, облаштовує церкву Покрови Пресвятої Богородиці (мікрорайон "Садгора"), з якої комуністи зробили контору.

До речі, отець Михаїл разом зі своїми учнями власноруч розвалив зведені попередніми "господарями" перестінки всередині храму. У м. Вижниці греко-католицька громада починає почергово відправляти Богослужіння разом з римо-католиками в костелі святих Петра і Павла. Отець-ісповідник зі своїми вихованцями реєструє громади в містах Глибока та Заставна, селищах Путила і Вашківці.

У Давидівці під його керівництвом відкрито невелику церковцю Пресвятої Трійці. Його ж стараннями повернуто церкви в селах Рідківці та Топорівці. Не полишає він духовної опіки і вірних села Селятина, яке розташоване в 150 кілометрах від Чернівців.

За ревну працю та заслуги перед Церквою у жовтні 1991 року Глава УГКЦ кардинал Мирослав-Іван Любачівський нагороджує о.Михаїла нагрудним хрестом з прикрасами та митрою, а єпископ-ординарій Івано-Франківський кир Софрон Дмитерко призначає отця деканом Чернівецьким з правами генерального вікарія на Буковині.

10 листопада 2000 року на 68-му році життя та 43-му році священства отець-митрат Михаїл Косило переходить із земного життя в пенати Всевишнього. Його тлінні останки покояться на подвір’ї церкви Чуда святого архангела Михаїла в Дорі (тепер Яремче), поряд з могилою свого попередника о. Антонія Казновського.

Звичайно, все те найкраще, що закладали у своїх вірянах ці два мужі нашої Церкви, яскраво проявилося у їхніх послідовниках. З особливою гідністю несуть усі благочестиві якості.

Три владики з Дори

Не всяке, навіть величезне місто, може похвалитися таким надбанням. А тут гірське село, яке виплекало відразу трьох ієрархів УГКЦ. Судіть бо самі.

Правлячий архієрей Коломийсько-Чернівецької єпархії Василь Івасюк народився тут 21 січня 1960 року.

Розповідаючи про свою малу батьківщину, владика згадує: "Дора завжди була територіально більшою від Яремче. Це – чудове містечко серед Карпат, де можна подихати гірським повітрям. Ті чудові полонини надихають людей на добро. Люди в горах – ближчі до Бога.

У 30-х роках одні з таких людей подарували землю отцям-студитам. Там поселились монахи від Бога – о. Мирон, о. Порфирій – знані серед людей, які багато молились. Радянська влада їх переслідувала, садила у в’язниці. Проте вони героїчно, як мученики, робили свою справу, тобто проголошували Слово Боже. Вони були народними пастирями, їхні слова були законом.

А тепер ми пожинаємо плоди їхнього служіння і мученичого терпіння. Ми маємо вже третього єпископа з Дори, численні покликання до жіночих та чоловічих монастирів, до священства".

Владика Теодор Мартинюк побачив світ Божий 1 лютого 1974 року. З 2001 по 2005 роки служив в Унівській лаврі та в монастирі святого Михаїла у Львові. Впродовж наступних п’яти років навчався у Римі, де захистив 2010 року докторат з канонічного права у Папському Східному Інституті. Того ж року його обрали ігуменом лаври в Уневі.

"Я з дитинства був пов’язаний зі Студійським чернецтвом, – ділиться владика Теодор. – Народився в в Дорі, де був підпільний монастир. Моя перша сповідь, моє перше святе Причастя були в підпільній церкві у моєї бабусі й діда вдома. На моє релігійне виховання мав вплив ієромонах Порфирій Чучман, який двічі був ув'язнений, бо не хотів підписати декларацію про перехід на православ'я.

І в мене з дитинства сформувалося прагнення монашого життя. Для мене бути ченцем – означає цілковито присвятити своє життя Христові. Іти туди, куди Він мене посилає. І робити те, що Він від мене хоче. Іти за Христом – це мій девіз. А вже куди Він поведе, в який спосіб, – це треба просто прийняти".

Найцікавіше те, що ставши єпископом-помічником Тернопільсько-Зборівської митрополії УГКЦ, владика Теодор допомагає правити іншому уродженцю Дори владиці Василеві Семенюку.

За словами владики В. Івасюка "Василь Семенюк дуже рано втратив батьків, зростав сиротою разом із братом та сестрою. Його дитинство було дуже важким, але він завжди мав велику набожність до Богородиці. З 1990-х років, як тільки Церква вийшла з підпілля, він почав розбудовувати свій улюблений з дитинства Марійський центр – Зарваницю. І тепер це місце щороку відвідують сотні тисяч паломників".

Епілог

Нещодавно засоби масової інформації повідомили, що при парафії святої Параскеви, що в селі Фитьків на Надвірнянщині, відкрито й освячено музей "Історія підпільної Української Греко-Католицької Церкви".

Переконаний, що в ще один подібний музей повинні оформитися зібрані експонати в яремчанській (дорянській) хатині, де колись мешкав отець Михаїл Косило, і де розміщувалася підпільна духовна семінарія, яку він очолював.

Повірте, матеріалів для експозиції – предостатньо. Вони чимало розкажуть молодому поколінню, котре має знати свою історію та культуру.

Додам, що теперішній Глава УГКЦ Святослав Шевчук, перебуваючи торік в Іспанії з душпастирським візитом і спілкуючись зі мною, зауважив: "Цього року, наприкінці літа, відбудеться Патріарший собор у Івано-Франківську. Це – подія всецерковного масштабу, яка проходить раз на п’ять років. Її темою буде "Жива парафія як місце зустрічі з Христом".

У рамках цього заходу хочемо організувати цілу низку краєзнавчих поїздок, адже сподіваємося на приїзд багатьох людей з цілого світу. І ось ця підпільна семінарія в Дорі є однією з точок, куди будуть приїжджати делегати собору для того, щоби побачити обставини життя та функціонування підпільної семінарії. Щоби зрозуміти як наша Церква змогла вижити в таких складних обставинах".

Що ж, сподіваємося, що Дора, разом з Яремчем, завжди з нетерпінням чекатиме гостей.

Урешті-решт як і село Семаківці Городенківського району, де народився ісповідник віри владика Миколай Чарнецький і де збудовано храм його імені.

Цим населеним пунктам є що показати приїжджим. Ото ж, мабуть, невдовзі сюди попрямують численні потічки прочан, наповнюючи одну величезну повноводну ріку.