Зашифрований, але ліричний репортаж із львівського Радіоринку
Назву Радіоринок це місце отримало в спадок від радянських часів, коли радіоприймачі займали важливе місце у побуті, означення "радіоаматор" звучало гордо і хвилююче, а назвою "радіодеталі" позначали всі можливі електронні нутрощі.
Сьогодні, за транзисторами чи конденсаторами полюють лише вузькоспеціалізовані професіонали, або випадкові гіки.
І Радіоринок ще виконує місце їхнього останнього притулку, хоча стенди з мобільними телефонами невмолимо витісняють радіоаматорів та заганяють їх під дах колишньої ткацької фабрики.
Стара фабрична будівля розташована навпроти Автовокзалу "Північний", або АС-2, як його ще продовжують називати. Не так давно вона позбулася невизначеного сіро-зеленкуватого відтінку і тепер сяє біло-сіро-блакитними кольорами. Будівлю окуповують різноманітні "товари для дому". Південне крило все ще займає Радіоринок.
На першому поверсі все виглядає як філія звичайного ринку – акуратні стенди з мобілками і ноутбуками, все пофарбоване у зелене. Другий поверх цікавіший, тут вже трапляються ятки з чимось нестандартним, однак, справжній Радіоринок починається на третьому.
Це вже той простір, який і сподіваєшся побачити – сутінкова зона побутової електроніки, різня роботів, ярмарок дешевого техно-сексапілу, алхімічна сполученість перегорілих конденсаторів та людського поту, бідняцького ентузіазму та опору матеріалу.
Ряди яток подалі від вікон потопають в присмерку, кожен продавець підсвічує себе сам, як жук-гнойовик. На кожному куті внутрішніх алей стоять гопники, в кращих традиціях бронксівського "он зе корнер". Що вони тут роблять? Довідатись якусь правду, яка виходить за межі конкретної технічної інформації важко. Будь-яке запитання "не в тему" перетворює продавців на занімілих і загадкових сфінксів. Лише один шампіньйон-радіоаматор мовчазним кивком дозволяє сфотографувати не лише свої поклади кібернетичного сміття, а й себе. Інші морозяться, відступають вбік, прагнучи вберегти золото електрону у мороці анонімності. Чим новіший асортимент, тим більша таємниця вкладу. На центральній алеї обабіч великих вікон жоден продавець вже не дозволяє сфотографувати жодного дротика, жодного шпунтика. Просуваючись з фотокамерою вздовж рядів лише фіксуєш поглядом незворушні закам'янілі голови, які хитаються в такт заперечення. Відчувається, як вони довго дивляться услід. Однак, про міру нелегітимності тутешнього бізнесу можна лише здогадуватись.
Фіксувати картинки та звуки доводиться буквально з-під поли або на ходу.
Ось бабуся несміливо підходить до чоловіка за прилавком, перед тим довго простоявши на порозі кімнатки:
– Мені сказали шо ту у вас… То є домашній телефон. Мене кнопки не слухають. Тут, де я набираю туво.
Чоловік за прилавком тупо дивиться на бабусю. Швидше за все, він не чув її слів, бо в цей момент невідомо звідки лунає голосна розмова по телефону:
– Оксана я не буду за то говорити, скажи мені що ти хочеш, конкретно. Все.
Та ні, він таки почув. Після незрозумілої паузи оживає і тихо відповідає питанням на питання:
– Його вже відкривали, та?
Бабуся радіє, що її помітили:
– А відкривали, два роки тому, як мені акумулятори міняли.
– Акумулятори тут ні до чого. я бачу, що його відкривали взагалі.
– Нє, тут нє! В мене нікого немає, бо я одна. Хіба тоді як носив…
Майстер схоже не прагне вислуховувати історії:
– Я розумію. То 50 гривень буде коштувати.
– Добре. Ду мене дзвонять, добре все, а десь я не можу передзвонити.
– Клавіші не натискаються.
– Так, шось таке.
Після колупання у телефоні майстер долає свою нелюбов до розмов заради професійної справедливості:
– Я думаю, ви таки щось робили – бо смердить одеколоном.
- Та-а? Я нічого не робила. То хіба зять казав, помийте, бо то від рук брудне. То я може потім підійду?
– Та, через півгодини.
– Добре. Вам дати гроші?
– Ні, не треба. потім.
У сутінках внутрішньої алеї троє чоловіків, щось натужно скручують, притримуючи руками немовби свиню, яку збираються різати: Не знаю, не знаю, то по тих маршрутках я поб'ю, – замислено каже один. Йому гуртом відповідають: А ми отако!
Класичний вусатий майстер продає клієнту магнітну бобіну, супроводжуючи процес інтеракції необхідними поясненнями:
– Ніхто не хоче ніхуя робити. Та і я вже не хочу. Нє, бажання є, але руки вже не доходять. Ти знаєш скільки за цю бобіну просять в інтернеті? П'ятсот гривнів просять, джигіти. Та воно її буде продавати до кінця світу.
З дального кутка, де влаштована імпровізована їдальня, долинають запахи пересмаженої їжі. З ними даремно змагається духан туалету, розташованого в протилежному кінці зали.
Третій поверх самодостатній як капсула орбітальної станції, із уламків якої він і створений.
Кольорові телевізори, що обсіли кілька столів як опеньки пеньок, вдало висміюють високе мультимедійне мистецтво.
Розсипи радіопершоелементів видають гіпнотичний ультразвук і тихо ворушаться десь на межі кута зору.
Пора втікати.
