Варіанти зустрілись з культурологом і філософом Тарасом Возняком, аби зрозуміти, що сьогодні відбувається в державі.
Насправді Тараса Возняка складно зустріти у Львові і він одразу ж попередив, що його не особливо цікавить регіональна тематика, навіть не зважаючи на те, що він ще сам нещодавно був активним учасником політичних подій і навіть балотувався в народні депутати від Блоку Петра Порошенка на Львівщині.
Філософ Возняк спостерігає сьогодні за подіями в Україні відсторонено.
Його цікавить перш за все геополітичний вимір, адже "в Україні йде війна не тільки проти України – Україна стала одним з фронтів більш масштабного протистояння, протистояння саме глобального масштабу".
Свої думки з цього приводу Возняк виклав у дослідженнях "Англосаксонські геополітичні тренди і війна в Україні" та "Проблема німецького вибору у російсько-українській війні", опублікованих в журналі Ї.
Нас же Тарас Возняк запевнив, що коли саме так, відсторонено, дивишся на те, що відбувається, то майбутнє України є досить оптимістичним.
Однак Варіанти все ж таки наполягли та попросили філософа зануритись в українську політичну дійсьність разом з нами.
Епоха Януковича в Україні закінчилась?
Так, ця епоха минула, буде наступна. Не обов'язково, що вона буде успішною, як би хотілося, але розвиток іде.
У тому контексті найістотнішим результатом епохи Януковича є те, що він до кінця витиснув все, що можна було витиснути із державної моделі сформованої Леонідом Кучмою олігархічної держави, яка за Януковича трансформувалася в уже доконану бандитську форму.
У мене таке враження, коли я спостерігаю за метушнею народних депутатів та їхніх свит в ресторанах та кафе коло Верховної ради, що у них є така ілюзія, що вони можуть повернутися в благодатний, прекрасний 2007 рік, і тихенько, в спокійному режимі "рішати свої справи", як це й було раніше.
Але зараз в країні війна.
Тому, як на мене, вони, на їх нещастя, розминулися з часом – потрапали не в свою епоху – хоча цього так і не зрозуміли. Вони думають, що нас можна без кінця готувати обіцянками реформ.
Вже рік кожні кілька місяців до парламенту з хмарини спускається "куля в лоб" і вкотре повідомляється "ну, от через три місяці, через чотири місяці, знов через три місяці ми таки розпочнемо реформи з усією рішучістю революційного часу".
Але ж ці місяці не гумові, коли ж нарешті ці місяці настануть?
Не лише дехто при владі живе ілюзіями, народ також в більшості схильний до них і не має великого бажання щось реально змінювати в житті?
Без сумніву. Кучма чи Янукович самі себе не обирали. Звичайно, були порушення на виборах. Звичайно, докинули голосів. Але загальний тренд навіть вони змінити не могли.
Зрозуміло як в Донецьку весь час "голосували". Тим не менш, якщо навіть такий персонаж, як Янукович на виборах 2010 року так чи інакше отримав половину голосів всієї країни чи щось близьке до того – з мовчазної згоди чи не згоди, він потрактував на свій спосіб мовчання як згоду – то і народ відповідальний за це пришестя Януковича.
Не лише один Янукович винний в цьому. Але це вже залишимо як історію.
За цей рік відбулося кілька раундів виборів – і президента, і парламенту. Те, що ми зараз маємо у Верховній Раді, і те, що ми маємо в уряді, є результатом вибору вільного вибору нашого народу.
Комусь не подобається уряд, але ти ж за нього те ж у непрямий спосіб проголосував на парламентських виборах. Тому нема чого все звалювати на уряд – бо ти його формував.
Те ж стосується і парламенту. Коли у кожного з нас був вибір, і було 3-4 більш-менш притомних людей на кожному окрузі, а обирають дурника, то, перепрошую, але це вже запитання до всіх нас і претензії щонайперше маємо виставляти саме собі.
Дуже часто доводиться чути, що "от мого сина забрали, чи мого чоловіка забрали в армію" тощо. Або, що "все погано".
А що кожен з нас зробив для того, щоб його не забрали, щоб було якось інакше? І часто чуєш: "А я на вибори не пішла і не голосувала". Не пішла – так й забрали твого чоловіка чи сина. Така залежність. Дуже проста залежність.
Правильно сказано, що народ сам сформував не тільки владу, а й сам сформував ту ситуацію, в якій зараз знаходиться.
Добре, можемо залишити народ, бо він завжди нібито "правий", хоча я не переконаний, що він завжди правий. Коли обирали Гітлера чи Сталіна – народ не був правий, і більшість не була права. Права була меншість у той самій Німеччині у 1933 році чи СРСР того ж часу.
Але вернемося до української влади – вона така, яка вона є. Мені здається, що одна з головних проблем теперішньої влади це те, що вона боїться народу. Вона боїться прямого впливу народу на вирішення своєї долі.
По-суті, вона боїться Майдану. Майдану в найширшому сенсі того слова.
Тому влада пробує неначе приспати народ. Після Майдану Гідності. Боїться до нього звертатися напряму. І це має дуже небезпечні наслідки для майбутнього всієї України.
У нас зараз іде війна, але від'їхати 300 км від фронту – і вже кафе, театри, вже хтось щось вкрав, вже іде "життя", життя по-старому. Завдяки зусиллям вже нової влади не відбулося мобілізації суспільства для вирішення своєї найбільшої проблеми, якою є війна.
Під час Першої світової війни у Львові з Римо-католицької катедри здерли мідну бляху, бо треба було робити кулі.
Натомість сьогодні у Львові за 42 млн. грн. ставиться пам'ятник. Це важко говорити, бо йдеться про пам’ятник Шептицькому – я з болем це кажу, бо як і кожен у цьому місті маю величезну повагу до нього. Але чи це саме той час, щоб тратити 42 млн. грн. на цей пам'ятник?
Я переконаний, що це хибне рішення. І мало того, ще гірше, я не впевнений, що це моральне рішення. Тим більше, що це рішення, в якому бере участь церква.
Якщо б запитали Слугу Божого Андрея, куди мають піти ці кошти – він би спрямував їх на підтримку війська та інвалідів тієї ж війни.
Майдан і війна вплинули на процеси націотворення, але дискусії навколо того, якою повинна бути українська нація не вщухають навіть в ліберальному середовищі. А як філософи розцінюють ці процеси?
За цей рік активно проходили процеси формування нової української політичної спільноти. Проходили з огляду на, власне, безпомічність влади, як такої.
Веду мову вже про нову владу. Інструменти держави рік тому, весною 2014 року були взагалі деморалізовані, були фрагментарні, їх як таких не було.
Після того – вибори президента, вибори парламенту і уряду.
Але ми бачимо, що ці структури ще досі доволі неефективні. І весь цей порожній простір, що утворився, був заповнений самим суспільством – сформовані добровольчі військові батальйони, налагоджено постачання війська, створено не одну програму реформ країни.
І вся ця робота проведена не парламентом, не Міністерством оборони, не Кабміном – цілі фрагменти тих функцій, які б мала виконувати держава, почало виконувати суспільство, громадянське суспільство.
Воно успішно виконало не тільки ці завдання, а й багато інших – як от на дипломатичному рівні деякі фрагменти суспільство реалізовує замість МЗС, згадаймо, наприклад, Майдан іноземних справ.
При цьому всьому змінювалось саме суспільство, і дуже багато конфліктів, які нам штучно накидували: щодо мови, релігії, "розміру взуття" і всіляких інших дурниць, просто відпали як безглузді. Зараз ніхто не задається питанням якою мовою розмовляє Бутусов чи яка в нього форма п'яти, нікого це взагалі не інтересує.
Тому повторюю – за цей рік консолідувалася зовсім нова спільнота, яку, мені здається, ми чи не відважувалися, чи лінувалися активно формувати всі 23 роки Незалежності.
23 роки, з одного боку, нас ділили, а з другої – ми й самі не дуже активно самі шукали отієї єдності – з усіх боків. Біда заставила всіх збитися в одну спільноту і, мені здається, цей процес є дуже позитивний. Він важливий не тільки всередині країні, для нас, він важливий для Європи, для цієї частини світу.
Я не знаю скільки нас зараз точно залишилося, але навіть якщо 40 мільйонів, то це величезна спільнота для Європи, величезна політична реальність, яка починає виростати, причому виростати знизу.
Ще під час Майдану Гідності стало зрозумілим, що лідери тогочасної опозиції від початку не встигали за Майданом. Зараз, звичайно, влада, і всі ці наші ніжні прем'єр-міністри та міністри часто-густо теж не встигають за суспільством, не встигають за реаліями.
Це, з одного боку, їхній недолік, але й недолік наш, тому що, як на мене, ми мали обирати трошечки інших людей і з інших людей формувати цю владу.
Та все попереду – ще не кінець історії. Минув рік, можемо підбити певні підсумки і зробити з них висновки. Це означає послати когось у відставку, когось замінити, а когось і рекрутувати до тієї ж влади.
Це стосується не тільки Кабінету міністрів та прем'єр-міністра, з огляду на війну, це щонайперше стосується військової чи силової вертикалі. Адже за останній рік виросли цілі грона молодих офіцерів, яких потрібно кооптувати наверх, і вигнати всіх тих псевдогенералів, псевдополковників, які вміють тільки шаркати паркетами Генштабу чи Міністерства оборони.
І це саме треба робити в інших сегментах державного управління. Звичайно, не всі є нічого не вартими. Не думаю, що є особливі претензії, наприклад, до Яресько чи щодо Абромавичуса.
Але є частина, котрі безсумнівно провальні, котрі ніяк себе не проявили, тим більше в ситуації війни, в ситуації, коли неможна розтягувати прийняття рішення на місяці, бо лік іде якщо навіть не на години, то дні. Буває ситуація, що за хвилини треба приймати рішення, а приймати нікому.
Ще раз кажу, найголовніша помилка, найголовніше завдання, яке стоїть зараз перед цією владою – це мобілізація всього суспільства. Перемога без цього не можлива.
Але військова служба і воєнна тематика виступає чи не головним чинником мобілізації суспільства?
Я говорю про мобілізацію нації в найширшому сенсі цього слова: це і мобілізація підприємництва, культурної політики і всього іншого.
Чи бачимо мобілізацію в культурній політиці, якісь прориви? За рік ми бачимо прориви в лібералізації підприємницької діяльності?
Тобто Ви говорите про відсутність реальних реформ?
Так, безсумнівно. Тому маємо зрозуміти, що якщо не має реформ, то не має й перемоги.
Однак процес децентралізації потрохи зрушився з місця?
Ми втратили, як мінімум, півроку. Адже одразу ж після парламентських виборів можна було чітко й швидко приступати до адміністративної реформи, до децентралізації влади. Від жовтня, коли відбулись вибори, й до сьогодні минуло майже чотири місяці – нічого реально не зробили.
Натомість наступні місцеві вибори, які згідно закону, повинні відбутись в жовтні 2015 року, можна і треба робити під зміну законодавства про адміністративно-територіальний устрій.
Лише після того, як все зміниться, вартує проводити місцеві вибори. А так оберуть місцевих і сільських голів під старі повноваження, а за короткий проміжок часу проведуть адміністративні зміни і що тоді? Знову проводити вибори?
Вже не кажу про те, що на місцях місцеві органи влади так й залишились залежними від центральної влади у фінансових питаннях і до сьогодні не отримали гідного фінансового забезпечення своєї діяльності.
Навряд чи вдасться за півроку, що залишились до дати місцевих виборів, зробити адміністративно-територіальну реформу. От і виходить такий глухий кут.
Але той глухий кут не тільки "стався", а його хтось сформував, хтось, хто насправді не хоче цієї децентралізації, коли кошти залишатимуться внизу.
Хтось хоче їх зразу згрібати до Києва, а там уже з усією царською волею і добротою їх ділити.
Особливий статус для деяких східних регіонів. Постанова прийнята парламентом. Чи не спровокує вона в інших областях України посилення рухів до федералізації й автономізації?
Це політична гра. Чи буде реалізовано цей особливий статус деяких регіонів двох областей – це питання дискусійне. Заходи, що стосуються Донбасу, є вимушеними. А нам потрібно адекватно сформувати своє життя на вільній території.
Коли запитують про ці окуповані Росією території, то можу навести приклад Німеччини. Приблизно в 1948-1949 рр. Сталін хотів повернути окуповану ним Східну Німеччину в склад Федеративної Республіки Німеччини. Звичайно, з радянськими військами, які там стоять, і з радянським режимом у сталінському виконанні.
На це канцлер ФРН Конрад Аденауер, мудрий чоловік, сказав: "Ні, безпосередньо зараз ми їх інтегрувати в наш Західнонімецький проект не будемо. Ми спочатку збудуємо Німеччину, ця частина Німеччини нікуди від нас не дінеться". Так воно і сталося. Звичайно, на це пішло 70 років.
Я не кажу, що з Донбасом буде 70 років, але перш за все нам треба будувати нове життя тут – на вільній і материковій Україні. Треба свою вільну Україну розбудувати. Якщо ми її успішно не розбудуємо, то тоді жоден Крим і Донбас не повернеться, тому що не буде куди повертатися.
Який резон, умовно кажучи, буде для Криму повертатися в Україну, якщо Україна буде неуспішною – країною-лузером?
Тільки у випадку успішності українського проекту можна сподіватись на повернення цих територій. Про це президент і прем'єр-міністр говорили ще рік назад. Але є запитання: а де реформи, які мають витягнути нас з болота?
А де є це творення успішної України? Розумію, що триває війна і не має ресурсів. Але давайте почнемо робити структурні зміни, які рано чи пізно приведуть до добробуту, заможності і всього іншого.
З іншого боку, якщо визнати, що це - окуповані території, то навіщо далі воювати?
Визнання статусу "окупованої території" передбачає повернення цих територій.
Між Індією і Пакистаном давно ведеться війна за Пенджаб, і він вже для них обох років 70-80 є окупованою територією. Пакистан за неї воює і війну не припинить.
Досить швидко зростає соціальна напруга в українському суспільстві. Чи можна було цього уникнути і які будуть наслідки соціальних конфліктів?
Уникнути цього не можна було, погіршення життя в ситуації війни - неминуче.
Інше питання, що погіршення життя повинні відчути як люди незаможні, так і ті, котрих ми називаємо багатими чи олігархами.
А от тут виникають запитання. Дві революції – і Помаранчевий Майдан 2004 року, і Майдан Гідності 2014 року в своїх гаслах були антиолігархічними революціями. Але чи досягнули вони цієї мети?
Перший раз – ні, другий раз – складно. Теж, напевно, що ні. Хоча. Значить це питання залишається.
Деолігархізація країни – раз, а по-друге, якщо ми вже маємо де факто олігархію в нашій країні, то не будемо ж ми цих олігархів до концтаборів чи до тюрми садити, як Путін Ходорковського.
Вони повинні розділити долю народу, з яким вони живуть.
Звичайно є казус, наприклад, Коломойського. Бо, з одного боку, він підприємець і олігарх, а з іншого – він тримає значну частину фронту. Це ускладнює ставлення до нього.
Але є такі, як Ахметов чи інші, котрі не приймають посильної участі у війні. Якщо не навпаки. Не буду перераховувати, але деякі просто усунулися і спостерігають.
Є багато й регіональних олігархів, які дають декілька копійок на допомогу армії, але при тому продовжують грабувати бюджети, бо вважають, що мають на це індульгенцію.
Коли говорять, що олігарх живе з обласного бюджету – це сильне перебільшення. Це просто багата людина.
Олігархів в нашій країні не так багато, їх можна на пальцях однієї чи двох рук порахувати. А ті скоробагатьки, багаті люди, котрі звикли до того, що беруть пасивну участь в розподілі (є такий політологічний термін – дерибан) місцевих бюджетів є просто багатіями.
Чому українська політика сьогодні така невиразна, як в центрі, так і на місцях?
Не має політичних проектів, не має політичних лідерів. Треба запитувати молодих людей, яким 30-40 років, чому так сталось. Було ж серед них багато яскравих особистостей. Було.
Багато з них банально продались, позаписувалися у різні фейкові партії – у ті самі олігархічні проектики. Киньте оком на "молоді обличчя" у Верховній Раді, наприклад.
Вони то молоді, але вже продані. Тобто це насправді по-суті не "нові", це "старі політики" – не зважаючи на молоденькі писочки.
Хоча, звісно, є частина людей, котрі ще ідеалістично пробують щось шарпатись, можливо, їх десяток, можливо два десятки у парламенті. Вони не втратили запалу і не втратили ілюзії. Найголовніше – ілюзії: вони ще мають якесь бажання і енергію до змін.
Взагалі треба розпочати з того, що якщо парламент чи уряд не такі, то не варто боятись їх змінювати. В Італії післявоєнній уряд змінювався кожен рік, кожні 6-7 місяців був новий уряд, парламент перебирали з такою ж самою частотою.
Треба чим швидше змінювати-змінювати-змінювати. Інше питання звичайно, що буде опір зі сторони тих. Хто вже є при владі. Але це чи не єдиний спосіб якось все-таки вишукати інших людей.
Я намагаюсь з відстороненої точки зору спостерігати за тими процесами, які відбуваються в Україні, а також і довкола України, в цій частині Європи й у світі в цілому.
Моє бачення є набагато оптимістичнішим, ніж бачення зсередини. Я починав з того, що в Європі твориться нова політична реальність. Твориться – це ще не означає, що вона створилася і що вона буде успішною, але вона постає.
Політична реальність, яка називається Українською державою, українською політичною нацією, котра буде конкурувати з німецькою, британською, чи французькою. Не з Люксембургом і не з Чехією. Ми у вищій ваговій категорії.
Хоча зараз ми маємо комплекси перед Чехією чи перед Словенією, перед маленькими країнами. Постає щось зовсім інакше. Це є один плюс.
І другий це те, що дійсно появляється спільнота, котра вже реально об'єднана між собою цією війною, і можна сказати, можливо жорстоко, але і кров’ю.
І що далі, в перспективі чекає на цю спільноту?
А дальше – гра триває і вона ніколи не зупиниться. Інколи ми думаємо, що от зараз постане держава, зараз постане політична нація, ми так гарненько позакриваємося з усіх сторін, десь тут відкриємось у Євросоюз, закриємось парканом від Росії і все буде гарно. Це нереально.
Гра буде продовжуватись. Ми зараз виконуємо ту роль, яку виконувала свого часу Польща. Польща весь час гордилася тим, що вона є муром Європи перед таким собі "диким полем": Україною, Білоруссю, аж до Монголії. Зараз роль такого муру, такого фронту відіграє Україна.
Багато українців вважають, що Європа нам винна за це.
Європа нам, безсумнівно, винна, тому що ми зараз за Європу і для Європи виконуємо ту роботу, яку має виконувати вона.
Європейський союз, як політичний проект, повинен себе боронити. Але це доволі хитра конструкція, яка сховалася під парасольку НАТО, а фактично – під парасольку США.
Вона не виконує оборонної функції щодо самої себе, абсолютно безвідповідально ставиться до свого майбутнього. Бо якщо ти не можеш оборонятися, то майбутнє твоїх дітей є дуже туманним.
Майбутнє європейських дітей зараз обороняють американці. Чи це не парадокс? Парадокс. А безпосередньо на фронті за це майбутнє ЄС борються українці у Донбасі.
І тому Європа і нам, і американцям дуже винна. Якщо впаде Україна, якщо Америка відійде, то ЄС буде мати великі проблеми.
Можливо, він дасть собі раду, але тоді треба формувати і школити справжню армію, армію, котра готова помирати, бо армія – не для того, щоб ходити по плацу чи носити кашкети, погони і медалі, а боротися й інколи, як не сумно, гинути.
Чи готові бельгійці або голландці гинути? Не думаю. А українці готові і гинуть.