Оглядач Ігор Танчин про новий альбом The Rolling Stones "Foreign Tongues"
Слухаю новий альбом The Rolling Stones "Foreign Tongues" (вийшов 10 липня ц. р. - це важливо!) і ловлю себе на думці, що це не пізній період творчості гурту, а зовсім нова ера.
Музикантам уже за 80, але вони не законсервували себе у звучанні 70-х чи навіть 90-х. Навпаки, альбом звучить сучасно, щільно, дуже відшліфовано. Пісні по новій моді стали коротшими, без довгих вступів та інструментальних програшів, відчувається орієнтація на молодшу аудиторію з її любов'ю до танцювального ритму.
Ортодокси назвуть цей альбом попсовішим, але це просто нова ера. Якщо згадати їхню дискографію, то після Anybody Seen My Baby? (1997) у Stones, здається, не було справді великого хіта, який однаково добре працював би і як рок-пісня, і як поп-мелодія для найширшої аудиторії.
На Foreign Tongues вони, схоже, свідомо повертаються до цієї ідеї. Такі речі, як Never Lose You чи Covered in You, легко можуть сподобатися молодим слухачам, які без підказки навіть не здогадаються, що це Rolling Stones. І в цьому, як на мене, немає нічого поганого. Гурт не просто експлуатує власну легенду, а намагається розширити її, залишитися частиною музичного сьогодення й водночас привести нових слухачів до свого класичного каталогу.
Приємно здивували кавери - насамперед You Know I'm No Good Емі Вайнгауз (наразі моя улюблена пісня альбому), а також Beautiful Delilah Чака Беррі. А ще - колаборації. Чед Сміт, Пол Маккартні, а особливо продюсер Ендрю Вотт, який фактично став повноцінним учасником запису. Дуже вдалі й пісні, написані разом із багаторічним клавішником Меттом Кліффордом.
І окремо зворушує, що на одному з треків звучать барабани Чарлі Воттса, записані ще у 2020 році.
Не знаю, чи стане Foreign Tongues класикою рівня Sticky Fingers чи Exile on Main St., але це точно не альбом людей, які доживають свою музичну кар'єру. Це альбом гурту, який і через шість десятиліть не боїться змінюватися.
