Романтичний горор у найкращому фільмі року з пародією на Стенлі Кубрика.
Дебютна стрічка режисера та сценариста Павла Острікова з анекдотами про любов у космосі відразу стає найкращим фільмом року в Україні.
Фільм Ти – Космос є реальним різдвяним дивом поміж ледь не суцільного мотлоху в українському кіно, де можуть хіба відмивати бабло на радянських та російських цитатах. Це нарешті щось живе, справжня магія кіно.
Коли на горизонті бовваніють авторитети на кшталт: 2001: A Space Odyssey (1968) Стенлі Кубрика, Alien (1979) Рідлі Скотта, Moon 2112 (2009) Данкана Джонса, Gravity (2013) Альфонса Куарона, Interstellar (2014) Крістофера Нолана, The Martian (2015) Рідлі Скотта, Passengers (2016) Мортена Тильдума та Ad Astra (2019) Джеймса Грея, то мусово щось вигадати своє.
До теплого та лампового ретрофутуризму про преображення чоловічої природи у холодному космосі режисер Павло Остріков підходить з дещо анекдотичною інтонацією. Чи не найбільше космічного психологізму сирітства у нього саме від Джеймса Грея, звідки у його фільм приходить й ментик Соляріса (1972) Андрія Тарковського.
Увесь цей надмір Острікову доводиться вивертати у свій певний бік, щоб десь навіть пародіювати самого Стенлі Кубрика на прикладі хоча б серіалу Теорія великого вибуху.
Грей, до речі, також десь трохи бавився чимось подібним. Дружиною Бреда Пітта в Ad Astra була Лів Тайлер з Armageddon (1998), а батьком – сам Томмі Лі Джонс з Men in Black (1997), який тридцять років шукав прибульців, але так їх і не знайшов. Він так сильно полюбляв чорно-білі мюзикли, що цим навіть можна пояснити й присутність українського соулу 70-80-х у фільмі Острікова.
Ти – Космос є справжнім бенефісом актора Володимира Кравчука у ролі космічного далекобійника Андрія Мельника з Хмельницького. Він лише інколи на мить втрачає потрібну інтонацію, але швидко все надолужує. Своєю уявою та мисленням він подекуди нагадує Говарда Воловітца, астронавта, який до певного часу жив з мамою. Мельник також згадує свою маму. Також у нього, як і у Воловітца, є одна механічна рука.
Одного разу у душі глядачеві підкидають щось схоже на цитату запітнілого сліду руки на шклі з Титаніка. Оскільки сексу у Мельника давно не було, то все це можна вважати певною ознакою солодійства у космосі. Рука ця механічна, до речі, належить роботу Максу, його найкращому дружбану за прикладом Раджеша Кутраппалі.
Варто пам'ятати про те, що Говарда та Раджеша підозрюють у латентній гомосексуальності, але нічого такого музичного чи довгого, як в андроїда Девіда у стрічках Prometheus (2012) та Alien: Covenant (2017) Рідлі Скотта, між Андрієм та Максом не буде. Про робота Макса взагалі можна зробити цілий комедійний спін-оф (хоча б у барі).
Здавалося, що за таких обставин Земля в Острікова вибухатиме під "An der schönen blauen Donau" Йоганна Штрауса сина, якщо він вже тут дає кубриківське "Also sprach Zarathustra" Ріхарда Штрауса, проте все відбувається під "Nocturne in C Sharp Minor" Шопена.
Якби режисер волів триматися фанкової лінії незрівнянного світу красу Назарія Яремчука, який тут лунає на початку, то є ж цілий Deodato з прифанкованою версією "Also sprach Zarathustra". Десь ще трохи шкода, що стрічка починається під Яремчука, а не під босанову ВІА Кобза "Ніч яка місячна", яка б більше пасувала певній легковажності його трагікомедії. Шкода, що тут не було нічого з Тетяни Кочергіної з огляду на психопортрет Мельника.
Всі причини чи метафори самотності у цій історії про дорослішання легко відчитати, хоча й десь трохи дивує у ширших масштабах те, що головні герої цілковито самі за такої повільної швидкості.
Якби до Каллісто, куди далекобійник Мельник скидає ядерні відходи, було летіти тиждень чи хоча б місяць, то це ще можна було якось зрозуміти. А так летіти на самоті два роки туди та два роки назад, то трохи тойво. Вже б мусів у нього бути якийсь напарник чи напарниця на кшталт гуманоїдки з фільму Ex Machina (2014) Алекса Ґарленда. Хіба робот Макс підливає йому брому.
У Moon 2112 головний герой був клоном. У Gravity всі загинули, окрім однієї. У The Martian головного героя тупо забули. У Passengers герой зарано проснувся. У Ad Astra (2019) героя Пітта має знайти батька. В Interstellar Купер вже летить до Амелії Бренд.
Десь навіть спадає на думку те, що, можливо, Мельник не зовсім людина. Він чомусь читає "Робінзона Крузо" (добре, що не дивиться комедію 1976 року Серджіо Корбуччі Il signor Robinson, mostruosa storia d'amore e d'avventure), а от робот (роботиця) у південнокорейському космічному вестерні Seungniho (2021) вже читає Рільке.
Цей ігровий момент в Острікова є доволі цікавим зважаючи на певну анекдотичність ситуації, де чуваку з Хмельницького щось світить за таких обставин лише після знищення рідної планети. Він не є останньою людиною на Землі, адже Бог посилає його Адаму французьку метеорологиню Катрін, яка мала б стати його Євою. Саме її аудіовізуальний портрет він намагається зліпити з пластиліну за своїм образом та подобою. Десь є підозра, що це портрет його матері.
Десь би тут варто було згадати лаканівське "жінки загалом не існує", адже вона лише виплекана чоловіча фантазія. І це особливо вдалий момент фільму, де обличчя Катрін, яке він виліпив, і реальна Катрін у виконанні Дарії Плахтій, відрізняються. Голос Алексії Депікер не збігається з тілом (обличчям) Плахтій.
Тут вже корисною буде класика Бунюеля Ese oscuro objeto del deseo (1977), де одну кобіту грають дві різні акторки. У цих сталих координатах, де Жінка – це недосяжне (непізнаване), певне, варто прийти до тієї думки, що взаємне поборення у стосунках й справді припиниться хіба після кінця світу.
Звідси й вибігає механіка романтичних стосунків за прикладом Теорії великого вибуху, де нерду варто вийти зі своєї шкарлупи, щоб прокачати соціальні навички. Подекуди здається, що це не Вона може виявитись бортовим комп'ютером, а саме Він. Такий собі механічний дружбан, травмована та запрограмована бляшанка.
Він має вийти у відкритий космос для контакту з іншим Розумом, адже фрагмент з кубриківським кріселком у космосі остаточно увиразнює його невиправну притрушеність, його інфантильність. Він мусить подолати жах від зустрічі з Іншим (Чужим).
Мельнику ж загалом байдуже на цей світ десь у своєму звичному задуп'ї. Він скидає відходи аби як, нищить приватну апаратуру, буквально поводиться як мудак. Прикривається музикою як культурним щитом, хоча всередині він ще той кубриківський австралопітек, який скаче перед Монолітом.
Катрін – це дзеркало, де він має змогу побачити себе справжнього. Спілкування з нею підштовхує його до змін. Підштовхує до дорослішання через, звісно, купу романтичних стереотипів, де він галопом скаче, щоб врятувати її з високої вежі чимось довгим та своїм невдалим новорічним освідченням. Десь би на дозвіллі мусить вже якось подивитися другий сезон серіалу Nobody Wants This.
На жаль, голуби з його Ноєвого ковчегу вже не здатні нікого врятувати. Герой Бреда Пітта в Ad Astra наприкінці каже, що побачить той день, коли його самотність закінчиться. Мельник цього так і не побачить. І десь навіть добре, що він так й не побачив обличчя Катрін.
фото: dzygamdb.com