Вадим Васютинський: Війна позбавила нас інфантильності
Розмова з доктором психологічних наук та членом Національної академії педагогічних наук Вадимом Васютинським.
Варіанти спілкуються з головним науковим співробітником відділу психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Вадимом Васютинським.
Вадиме Олександровичу, як, за вашими спостереженнями, загалом почувається українська нація станом на кінець 2025 року? Якими є найтиповіші реакції українців на події останніх місяців?
Настрої українців та їхню трансформацію добре дослідила спільнота вітчизняних соціологів. У 2022 році ми спостерігали феномен незвичайного патріотичного піднесення. Я навіть сказав би, що це була хвиля важкого сумного щастя. Люди почувалися окриленими у вкрай небезпечних умовах. Згодом подібні прояви фіксувалися дедалі рідше, і це абсолютно нормально, адже ні психіка індивіда, ні масова свідомість не можуть перманентно перебувати в ейфорійному, збудженому стані.
На початку повномасштабного російського вторгнення більшість українців пройнялася патріотичними гаслами, і саме це тримало нас разом. Відтоді маємо справу з двома тенденціями: одну характеризує послаблення тих самих патріотичних почувань, іншу – певна застиглість та стереотипізація масової свідомості.
Перша тенденція цілком натуральна й зрозуміла, вона є наслідком втоми, яка неминуче настає після екстремальних збуджень. Водночас стрімкість зниження загального рівня патріотичних настроїв цілковито залежить від перебігу бойових дій.
Другу визначає те, що впродовж останніх років українське суспільство не прагне змін, і це теж нормальне явище, адже спільнота, що пережила безпрецедентний стрес, просто не знає, у який бік їй потрібно змінюватися. Закам'яніти – це захисна реакція, яка стає порятунком в умовах тотальної невідомості. Утім, слід зауважити, що її активує або деактивує воєнно-політична ситуація в державі: як тільки вона стане сприятливішою, зміни невблаганно увірвуться в наше буремне життя.
Нині ж більшість людей продовжує організовувати своє повсякденне життя, переймається звичними для них, "мирними" клопотами, адже нове та незвідане – це страшно, а йти на зустріч страхові треба ще наважитись. Це не означає, що українці в тилу впритул не помічають війни, однак вони справді обирають знайому поведінку як спосіб вберегти психіку від тиску страшних реалій.
У цьому намаганні просто жити є очевидний позитив, пов'язаний з адаптаційним потенціалом нації. Кожен із тих, хто вперто продовжує повноцінне буття в сучасній Україні, робить це або так, як хоче, або принаймні так, як уміє. І обидва ці варіанти, будьте певні, працюють на спільне благо.
Чого з погляду соціальної психології українське суспільство набуло за роки повномасштабної війни, а що втратило?
Наше суспільство втратило колективну наївність. Надія завжди живе в серці, утім, сподівань на швидкі та легкі рішення більше немає. Війна позбавила нас інфантильності, що притаманна пострадянським країнам. І на відміну від деяких суспільств, що ще не мали спроб її подолати, українське впевнено пройшло близько половини цього шляху.
Після визволення з-під гніту тоталітарної совєтської системи українці нарешті набули субʼєктності, тобто заволоділи правом розпоряджатися власною долею. Проте в 1990-х ми ще жили переконанням, що відповідальність візьмуть зверху: от виберемо начальника – і настане лад, а 2022 року нам здавалося, що досить попросити Байдена чи Трампа – і закінчиться війна.
Наразі ж усвідомлюємо, наскільки все складніше, і навіть у взаєминах з російським супостатом, якого не здолати без міжнародної підтримки, вимушено відійшли від безпорадності малої дитини, що галасує: "Врятуйте мене!". Тепер ми знаємо: обсягів зовнішньої допомоги не буде достатньо ніколи, а отже, не маємо права розслаблятися.
Хоча й попри набуту самодостатність левова частка наших співгромадян, на мій погляд, ще не дозріла до думки, що виживання нації цілком залежить від неї самої, й продовжує нетерпляче оглядатися на Захід, який направду нам нічим не зобов'язаний, і до того ж має право на помилку.
Що є запорукою здорової колективної ментальності?
Ступінь задоволення спільних для більшості потреб. Авжеж члени громади мають надзвичайно широкий їхній спектр – від матеріального поїсти до піднесеного реалізуватись у майбутньому. Головне, щоб точок перетину цих індивідуальних інтересів було достатньо для втримання єдності у межах колективу, а паралельних ліній менше, ніж необхідно для зародження в національному ядрі кількох протиборчих груп. Водночас у мирний час за відсутності зовнішніх загроз нація не має виступати монолітом, адже це призведе до її неминучої деградації.
Як колективна свідомість сприймає українців в окупації? Як нам ладнати попри контекстний розрив, що дедалі поглиблюється?
Передусім пам'ятаймо, що ця категорія громадян опинилась у найважчому становищі, оскільки на відміну від підконтрольних Україні теренів, де 2014-го, а потім 2022-го спостерігалося загальне патріотичне піднесення, на тимчасово окупованих територіях розгорталися протилежні процеси.
Сьогодні у Криму та на Донбасі вже виросло покоління, що практично не чуло української мови, а образ українця малювало найгіршими фарбами, тож наразі складно оцінити, якою мірою жителі цих регіонів віддані проукраїнській візії майбутнього. Соціологічні дані, зібрані 2013-го, свідчили про 25-30% проросійськості Донецька й Луганська, а також про 40% ворожої налаштованості Сімферополя та Севастополя. Та очевидно, що з кожним роком відірваність від українського соціокультурного контексту все більше дається взнаки, і ми втрачаємо зв'язок зі співгромадянами, що опинилися по той бік лінії розмежування.
Прошарок свідомих громадян бідніє, адже ті, хто мислить себе українцями, виїжджають у тилові населені пункти, а ті, хто співіснує зі загарбником, проте обирає Україну серцем, мусять принишкнути, щоб уникнути покарання.
Безперечно, пріоритет цих людей – вижити. У тих умовах, які їм диктують російські танки, не йдеться про публічну демонстрацію своєї позиції, протести, мітинги та мовний акціонізм. Наше завдання й водночас наша їм поміч – це висловлене співчуття та затамований докір. Ба більше, тоді, коли ці люди озброєні таким сильним аргументом: вони як громадяни розраховували на конституційно гарантований із боку держави захист їхніх прав і свобод, утім, через сукупність певних причин не дочекалися його. То хто і кого тут зрадив?
У дискусії про цивільних в окупації варто відступати від поділу на чорно-біле. Зрощувати в собі переконання, що всі, хто залишився у своєму домі, коли на нього наступив російський чобіт, зрадники, це страшенно не розумно. Повірте, якби загнаними в глухий кут окупації опинилися Львів, Вінниця чи Чернівці, і там знайшлося б відсотків зо п'ять негідників, які зустрічали б ворога з квітами, тож не спішімо вдягати на себе білі пальта.
А як цивільним на тимчасово окупованих територіях в умовах повної ізоляції від правди продовжувати давати собі раду та не впадати у відчай?
Загалом невимовно складно давати поради з українського тилу, не стикаючись із цими людьми впритул. Однак якщо говоримо про дорослих в окупації, то їм варто певною мірою примиритись із ситуацією, що склалася, взяти її до відома й виробити внутрішню поставу, наснажену тим, що звільнення прийде, хоча й невідомо коли.
Крім того, архіважливо грамотно вибирати перспективу: однаково нерозважливо чекати звільнення завтра й прогнозувати, що наступні 20-50 років минуть під гнітом агресора. Оптимально для психіки сподіватися на возз'єднання з українською державою за рік, два, п'ять.
А з вірою в серці вже можна адаптовуватися: позбавляють елементарних прав за відсутності російського паспорта – мусять взяти, погрожують вилученням дітей – нехай без докорів сумління оформляють тих у російські школи. Ми не маємо права огульно звинувачувати. До того ж завжди є дієві ліки проти засудження – поставити себе на місце інших.
Чому соцмережі, які у 2022 році об'єднували та допомагали багатьом із нас, перетворилися на платформи для деструктивних дискусій?
Саме по собі Всесвітнє Павутиння не є конструктивним чи деструктивним: вона відображає настрої спільноти. І насправді я не сказав би, що у нашому інформаційному просторі наразі переважають саме згубні тенденції. Якщо врахувати весь новинний потік, який творять не лише фронтова хроніка, але й події спорту культури, міжнародної політики, то відвертий негатив не посідає передових позицій. Утім, нам здається, що такого контенту сила-силенна якраз через те, що він емоційно вражає, залишає незгладимий неприємний відбиток у свідомості як індивіда, так і суспільства.
Місце інтернету у нашому житті є неоднозначним. З одного боку, він занурює в інформаційний шум та змушує давати собі раду серед мегабітів суперечливих відомостей, а з іншого – допомагає задовольнити пізнавальні потреби людям, які не обділені критичним мисленням і внутрішніми фільтрами.
Інша річ, що аналітичні здібності багатьох із нас пасуть задніх. Звідси й відчуття, що буцімто існує лавина жахливих повідомлень, із якими годі дати собі раду.
Що спонукає громадян активно долучатися до віртуальних розбірок та індукувати занепадницькі настрої у межах спільноти?
Потреба дистанціюватися, ділитися та протиставлятись. Найлегший спосіб отримати підтвердження, що ти живеш правильно, засудити того, хто виходить за межі твого уявлення про непогрішність.
Тут дуже помічним інструментом стає інтернет, адже він гарантує анонімність, а значить і безпеку. В онлайн-середовищі справді набагато більше лайки, агресії та погроз, ніж у реальному житті, оскільки там немає переваги сильного, як у міжособистісному очному конфлікті. У мережі ти завжди переможець, оскільки можеш відмежуватися від суперечки у будь-який зручний момент. А ще, як би це парадоксально не звучало, інтернет здатен вберегти особу від публічності, яка насправді відлякує, немов вогонь.
Щодо індукування одне одного, скажу, що воно майже ніколи не є метою пересічних користувачів. Однак якщо у фокусі уваги опиняються питання ідентичнісного характеру чи інші чутливі теми, то розгортання бурхливих вебобговорень почасти відбувається через відсутність чітких, поміркованих і виважених відповідей від військово-політичного керівництва держави. Люди стресують та займаються самонавіюванням, а засвідчують цей процес саме завдяки коментарям в інтернеті.
Якою ви бачите вітчизняну державну політику у сфері охорони психічного здоров'я? На чому насамперед варто зробити акцент?
На початку поточного року Верховна Рада України ухвалила Закон про систему охорони психічного здоров'я в Україні, утім, зрозуміло, що гаряча фаза війни не надто сприяє реалізації його положень. Організаційно в цьому документі все гаразд, особливо порадувало те, що він декларує: психологічну допомогу мають надавати дипломовані та сертифіковані фахівці. Щоправда, контроль за дотриманням стандартів наразі відсутній, адже воєнна держава має багато інших проблем, які потребують нагального розв'язання.
Очевидно, що надзвичайно позитивно на психічне здоров'я нації вплинула б українська перемога. Однак наразі над нами нависла хмара невідомості, і українцям доводиться шукати морального опертя у самопроголошених авторитетах, важливо, щоб саме державні органи ставали надійним, об'єктивним, правдивим, проте водночас оптимістичним і певною мірою заспокійливим джерелом інформації. На жаль, натомість досі маємо справу з експлуатуванням засобів комунікації на ниві політичної боротьби.
Крім того, на мій погляд, суттєвому підвищенню рівня психологічної резистентності сприятиме заборона поширювати явну брехню в медіа. У гонитві за сенсаційністю автори публікацій та редактори етерів часом пускаються берега: або глорифікують, або небезпечно спрощують ворога, тим самим граючи йому на руку, тому для суспільного блага важливо розробити законодавство, що зобов'яже принаймні штрафувати за подібну журналістську недоброчесність.
Побутує думка, що людська психіка здатна адаптуватися до будь-яких викликів, утім, рік, що минає, уточнює: "до будь-яких викликів, якщо вони не назавжди". На ваш погляд, у чому суперсила українців, які тримають стрій у воєнній буденності вже понад десятиліття?
Людина – це справді досить адаптивна істота, але є речі, до яких пристосуватися неможливо. Наприклад, ніяк не звикнути до існування під постійним вогнем, цикл завершується або втечею, або смертю.
Життя ж у воєнній Україні для більшості з нас стає можливим завдяки силі ідентичності. Представники етносу, для яких ототожнення себе з Україною є провідною цінністю, навряд зможуть якісно адаптуватися до випробування еміграцією чи окупацією, адже зневага, применшення, байдужість чи цькування завдають відданим Батьківщині непоправного, ледь не фізичного болю.
Як людям воєнної доби вже зараз терапевтувати свій досвід, щоб мінімізувати шанс утворення глибоких поколіннєвих травм на кшталт тієї, якої завдав Голодомор-геноцид?
Ефективність терапії поточного стану найменших українців, безумовно, залежить від внеску у цей процес їхніх опікунів. Ховатися в укриття на тлі повітряних тривог, балансувати на межі дійсності та вигадки, відповідаючи на питання про поточні події, уникати накладання на несформований емоційний інтелект малечі власних почуттів неприязні й презирства – це базові вияви свідомого батьківства, що натхненне бажанням вберегти крихке дитинство своїх чад.
Начиняти прийдешні покоління історіями війни треба вкрай делікатно, щоби мінімізувати ризики формування песимістично викривленого світогляду й стереотипу про вічно знедолених українців.
Якщо йдеться про рефлексію та рецепцію конкретних сімейних історій, тут ситуація інакша, адже зрозуміло, що з певного віку конче потрібно досліджувати родовід і осягати спадок своїх предків. Єдине застереження, яке зроблю: не виховуйте дітей із потребою за будь-яку ціну когось ненавидіти, оскільки якщо підживлювати, педалювати руйнівні емоції у період 3-10 років, то вони закріплюються назавжди.
фото: Фб В. Васютинського