Василь Одрехівський: Творчість не сумісна з комфортом

Василь Одрехівський розповідає про своє захоплення мистецтвом перформанс, про досвід навчання та творення за кордоном, про боротьбу поколінь, про експерименти в скульптурі, про Львів і пам’ятники.

Василь Одрехівський – наймолодший з династії відомих львівських скульпторів.

Він також займається скульптурою, але попри це працює з іншими жанрами – перформансом, відеоартом та інсталяцією.

Навчався у Львівській академії мистецтв, продовжив навчання у Франції, недавно повернувся з Польщі, де перебував на стипендії Gaude Polonia.

Сьогодні є аспірантом Львівської національної академії мистецтв, викладає у цьому закладі, готується до першої персональної виставки та бере участь у мистецьких проектах. Цього року був учасником фестивалю Дні мистецтва перформанс у Львові.

Ти продовжив сімейну традицію і займаєшся скульптурою, а звідки зацікавлення перформансом?

Я закінчив Львівську академію мистецтв і відразу продовжив навчання у Вищій національній школі мистецтв міста Бурж, у Франції.

Перебування в іншому середовищі було для мене викликом, який стимулював мене переглянути мої мистецькі і життєві погляди.

У тій школі навчались художники з різних країн світу, в кожного було багато різних ідей, відчував необхідність балансувати між впливом професорів, які намагалися нав’язати свою систему цінностей, і бажанням залишитись собою.

У Франції я почав працювати з різними матеріалами. В ситуації, де були дуже обмежені можливості для творення скульптури, я вирішив спробувати інші медіа. І так я почав робити перформанс.

Перший мій перформанс відбувся у 2011 році. Я переносив землю через все своє тіло, з ніг до голови.

Мені здавалося, що такий простий елемент як земля може передати той стан, в якому я перебував у той час, уособити момент відірваності від того середовища, в якому я перебував перших 20 років свого життя.

Земля – це універсальна матерія, для мене важливо працювати з натуральними, первинними елементами. Земля фізична, історична, астрономічна…

Взагалі я стараюсь уникати літературності і перенасиченості, я прихильник мінімалізму і чогось чистого, лаконічного і самодостатнього.

Я не відчуваю потягу демонструвати короткочасну реакцію на раптові виклики суспільства, як би це гучно не звучало – мені імпонують великі проблеми.

Що для тебе перформанс?

Це ще один спосіб взаємодії зі світом, це є певна акція, нехай вона тимчасова, але є правом людини на своє висловлення.

Перформанс може бути жестом символічним, чи метафоричним, умовним, абстрактним, навіть абсолютно позбавленим сенсу, на це є також право.

Відповідь знаходить той, хто хоче. Перформанс це також взаємодія з глядачем, поділ спільного простору, співпереживання і співпережиття.

А як щодо тем, які питання найважливіші зараз для тебе?

У кожного є свої причини до створення творів на ту чи іншу тематику. Ці причини можуть бути як об’єктивними, так і суб’єктивними.

Я виходжу зі своїх особистих історій. Наприклад, для мене важлива історія моєї сім’ї, коли мого діда і бабцю під час Другої світової війни депортували з їхнього дому.

Часом здається, що вартісніше бути у контексті якоїсь Великої історії, а не плинних буденних фактів. Хоча вони теж важливі.

У свїй творчості я намагаюсь виходити з того, що мене оточує, що властиве мені і ким я є, висловлюю свою особисту позицію по відношенню до того чи іншого явища, мабуть насамперед говорю про себе, але проектую на іншого.

Для мене важливим моментом була і є зміна мого простору і до тепер я відчуваю наслідок зміни просторів.

Бажання продовжити свою діяльність в Європі не виникало?

На це питання у мене немає відповіді. Напевно, стається так, як має статися.

Я наївно хочу зробити якнайкраще, я прийняв певні рішення і свідомий того, що зумовлений з ними жити.

Мені видається, треба мати на початку мистецької кар’єри певний пункт відправлення.

У даному випадку я обрав Україну. Але я залишаюсь відкритим, щоб кудись їздити.

Перформанс був експериментом тільки чи це серйозне захоплення?

Я планую й далі працювати з перформансом, з інсталяціями і, звичайно, я не уникаю того, щоб продовжувати свою працю з класичним жанром скульптури.

Над якими проектами ти працюєш протягом останнього періоду?

Я опрацьовую свої проекти і матеріали, які створював на стажуванні у Польщі, це кілька композицій скульптур і відео.

Під час перебування у Варшаві я створив абстрактну скульптуру, яка була встановлена в приміщенні одного закинутого заводу, який сьогодні розвивається як платформа сучасної культури.

Це 80-метрове кільце, яке входить в фізичну і візуальну конфронтацію з місцем репрезентації даного об’єкту.

Цей експеримент з простором наразі залишається найбільшим з-поміж моїх робіт.

А паралельно я поступив в аспірантуру, планую досліджувати сучасні тенденції в монументальній скульптурі в Україні та за кордоном. Останнє забирає найбільше часу.

Чи були вже персональні виставки?

Я завжди беру участь у різних виставках і проектах і вже довгий час готуюся до персональної виставки.

У мене є кілька відеоперформансів, кілька документацій перформансів, кілька інсталяцій і кілька десятків скульптур з класичного напрямку.

Але для мене є важливим вибір простору, до якого я вибагливо підходжу.

Як складаються творчі відносини з батьком, чи немає боротьби поколінь?

Звісно є. В кожного свої виклики, випробування, все залежить від того, як поведешся у даній тобі ситуації.

Коли я був меншим, то відчувалась його творча домінація, але з часом я вже стараюся формуватися як зрілий художник і впевнено висловлюю свою думку, а суперечки позитивно впливають на наш творчий розвиток.

Загалом творчість ніколи не була сумісна з комфортом, тільки дискомфорт, незручність, обурлива ситуація.

Чи з батьком працюєте над спільними проектами?

Разом працюємо над створенням пам’ятника Б.-І. Антоничу. Ми стараємось вийти за стандартні рамки міської скульптури, але в той же час хочемо, щоб ця робота вписувалася в середовище і представляла собою річ непересічну.

Наскільки важко належати до такої творчої династії?

Мені часом хотілося б бути першим митцем у сім’ї, щоб уникнути порівняння.

Але я не хочу зрікатися вагомих порад людей, які вже пройшли чималий шлях і мають певний досвід, незважаючи на велику спокусу протистояти цьому в ім’я творення чогось радикально нового, ультрасучасного.

Я намагаюся, незважаючи на різноманітні думки з усіх сторін, йти своєю дорогою і творити так, як підказує моє серце. Потрібно просто залишатися собою. Що, зрештою, дуже не просто.

Не можу не спитати, у Львові протягом кількох тижнів чимало розмов про встановлення пам’ятників у місті, приводом до чого є встановлення пам’ятника Юрію Кульчицькому. Як можна вирішити цю проблему, хто має контролювати цей процес і які пам’ятники пасуватимуть Львову?

Тут рецепту немає. Справа не тільки окремо в скульпторі, який задає тенденцію, замовникові, архітекторові, міській раді, це ціла система взаємодії, яка працює впродовж десятків років і треба знати, як поступово змінювати її.

Це дуже складно, а особливо в такому нестабільному середовищі як українське.

Що стосується пам’ятників, то, мені здається, потрібно намагатись створювати об’єкти, які б відповідали духові нашої епохи, чого у нас практично немає.

У Львові останнім часом встановлюють багато скульптури, значна частина, можливо, зроблена і грамотно, з академічної точки зору, але на скільки воно відповідає 2013 року, 21 століттю?

Це банальний повтор того, що було. Це не означає, що треба робити революцію, яку, до речі, зробити сьогодні досить важко, але певні мінімальні кроки вперед.

У Львові встановлюють пам’ятники історичним особистостям, але рідко вони виходять з ідеологічної лінії, яка була започаткована ще у середині 20 століття.

Яка різниця між концептуальним наповненням пам’ятників Кім Чен Іру, Леніну і Бандері?

Тоді яким чином ми намагаємося звільнитися від наслідків нашого сумного тоталітарного минулого сповідуючи таку ж систему духовно-виражальних цінностей?

Ти уже сам викладаєш, як навчаєш своїх студентів? Чи щось нове їм намагаєшся запропонувати?

Все залежить від студентів. Серед них у мене є кілька друзів, з якими я спілкуюся не тільки про скульптуру.

Але Академія, це всього лише один з багатьох елементів мого життя, який покликаний стимулювати до дисципліни, а у першу чергу – творчість для себе.

В Академію взагалі повертатись було страшно, найбільший ризик – бути поглинутим в те, звідки я так важко виривався.

Про що сьогодні мрієш?

Бути вільним, мати можливість робити те, що хочеш, насамперед в мистецтві. І цього достатньо.