Львівські поштарі передумали облогувати стіни Львівської міської ради у день її сесійного засідання.
Натомість штурмом брали останній прихисток патріотів партизанські загони працівників Вернісажу. Їм повідомили, що ринок перенесуть на далекі атоли. І все через вже покарану ініціативу однієї з працівниць міської ради, до якої більшість депутатів тієї ж міської ради не мають жодного стосунку.
Вернісажники стурбованими мурахами бігали поверхами міської ради, намагаючись проникнути у довгі коридори влади своєю довгою та міцною рукою. Хлопчиків Садового затискали у щільне кільце все вужче та вужче і вужами намагались проникнути у всі таємниці їхнього папіка. Від такого натиску мас усі вертикальні отвори клерків Садового зменшувались у розмірах аж до повного їх зникнення в ефірі.
Більшість вернісажистів масажували барабани та ганьбували місцеву владу, яка надумала перенести їхнє усе в чиєсь нічиє.
Поміж гасел та викриків майоріли опудала тих, кого вернісажі вважають винними у запланованому перенесенні на маргінеси. Їх дружні шаржі вгинались колами і найбільше з фотороботом не пощастило Василю Павлюку, якого якась вразлива мистецька душа зобразила косооким понтіпаєм. Павлюк, як герой сьогоднішнього дня, згодом дуже довго та бурхливо ображався, за таке художнє обливання лайном його невинної християнської душі.
Більше пощастило Адамику. У своїй вернісажній парсуні він був більше схожий на одного з героїв Шекспіра.
Невинна душа Павлюка передчувала та інтуїтивила майбутні негаразди, що потребуватимуть у більш світлому майбутті неодмінного покаяння. Чорний мікрофон, воронячим крилом розділив чоло Павлюка на дві частини та продемонстрував присутнім внутрішнє розщеплення останнього.
Окуляри Садового, відбиваючи моніторну інформацію, навіть не намагались приховати зловтішання мера у передчутті іміджевого падіння свого секретаря.
Падіння, як воно і буває, відбулось швидко і для когось не заплановано. У суперечку депа Любомира Мельничука з дирдепом "Адміністрація міського голови" Андрієм Москаленком втрутився планшет Андріяна Гутника. Душара Москаленко періодично перебивав його дідівський планшет своїми коментарями, за що й був покараний дємбєльом Павлюком вигнанням у коридор.
Садовий власноручно пішов втішати бідного Москаленка у владні коридори. Транзитно мер ще й построїв розслаблених охоронів, які чомусь тримали газету Савельєва у руках. На запитання Садового: "Це у нас хто є?" дружньо відповіли малі архітектурні форми. Садік пішов втішати Москаленка, а якась українська душа з натовпу полегшено зітхнула вдало переживши перше побачення з мером Львова.
Повернувшись з туалету Садовий потрапив під роздачу регіонала Мочарського, який вирішив усім відкрити очі на головних основоположників перенесення Вернісажу. Такими виявились Садовий та Павлюк. Садовий у словах Мочарського з тіхой ухмилкой перебирав ногами і ручками, а Павлюк – просто брехав. У відповідь Павлюк назвав Мочарського брехлом і вротився тілом в епічний батл з представником брехливої Партії Регіонів. Театральний арсенал Павлюка досягнув творчого апогею у нищівній фразі з використанням такої фольклорної конструкції, як йой, ціхо.
Садовий зворушено мовчав, згадуючи про попередній спіч Мочарського, де той ледве не кастрував його Синютку.
На якийсь проміжок усе затихло і до Павлюка непомітно підкралась така підступна сука, як совість.
Ще та сука заставила Павлюка тіпатись пальцями та віями. Совість до того замучила Павлюка за гріхопадіння з Москаленком, що він почав кусати свої молитовно складені руки.
Садовий, втілившись у натюрморт з вазою, намагався не показувати шматочок свого християнського співчуття до согрішившої душі Василя Павлюка.
Кужелюк відверто нудьгував, оскільки дана проблема не сталась на ввіреній йому території Збоїщ та Під Голоском.
Свободівка Василишин своєю доісторичною манірністю довела усіх прогресивних депутатів до стану ще більшого пофігізму.
На такій австро-угорській ноті занудьгував навіть сам Садовий, хоча кому, як не йому було тішитись підкресленими акцентам у вимові Василишин, що так прославляють файне місто Лева.
Мачовидного Мочарського ця панночка також надихнула на ностальгійну хвилю, з якої він невпевнено намагався зістрибнути середнім пальцем біля вуха.
Гринда настільки злився з крісельною географією фракції, що вже став ледве не ехом партії. І там йому настільки зручно, що він вже навіть злиться на кожну спробу дістати його фейсу з зашифрованого моху.
І тільки Адамик, гордо відчуваючи свою близькість до шекспірівських героїв, намагався хоч на подих бути ближчим до своїх оригіналів.
Біда, як вкотре підтвердилось бруківкою, не блукає сама. На трибуну запустили голову правління громадського об'єднання Мистецький центр "Львівський вернісаж" Юрія Ємельянова. У його розщепленій між Сціллою та Харибдою промові, Павлюк несподівано відшукав несправедливі потоки лайна на своє добре серце.
І все через те, що ще у минулому столітті його дружина мала якісь відсотки у кафешці Вернісаж біля Вернісажу. Павлюк від такої наглої недостовірності на свою сімейну адресу почав збільшуватись у розмірах.
Ємельянов почав грати доброго самаритянина та шкодувати про відсутність братерської єдності між депутати та між депутатами та Садовим. Депутатам така єдність з Садовим навіть боїться приходи у сновидіннях і тому вони блискавично записали Ємельянова в адепти секти Садового.
Ємельянов пробував далі натискати на жалість ніяк не усвідомлюючи з ким він має справу. Неусвідомлено він натякнув і на любовну переписку з Садовим.
Закономірно, що тут почався Вавілон, Шанхай та повний "мене, мене, текел, упарсін". Поки йому згадували усе незгадуване, Садовий вирішив бути партизаном і не повідомляти прізвища тих осіб, які тиснуть на нього заради отримання потрібного результату. Садовий буквально сприйняв заклик Ємельянова бути активним і проголосив себе супергероєм, який пошиє у дурні всіх своїх ворогів одним лише законом Ньютона.
Павлюк від такого самопіднесення Садового у вищі сфери почав традиційно закривати носа вказівними пальцями.
Остаточно опустив Садового на землю вже згаданий депутат Гутник, який розповів бувальщину про чорні справи редакторів підконтрольного Садовому захід.нету. Ті бариги хотіли збити собі трохи лавешок з публікації новин про Гутникову благочинність.
Садовий аж затріпотів мештами від такого неподобства з боку своїх рабів, але швидко адаптувався і перевів свої кінцівки у режим пофігістичного царя на троні.
Садовий звик тримати останнє слово за собою. Садовий усе важливе тримає завжди за собою. І поки Павлюк виправдовувався за Москаленка перед 24 каналом Садового
Садовий встиг прочесати шановним журналістам усю політику партії про те, що Вася Павлюк – банально невихований паспарту.