Від адреналіну до фентезі: новинки українського кіно
Навесні в український прокат вийшли три різножанрові стрічки – "На драйві", "Кіллхаус" і "Хрещатик 48/2". Вони орієнтовані на різну аудиторію, проте об'єднані спробою працювати з жанрами, які досі були не надто поширеними в українському кіно.
На драйві
Однією з таких спроб став фільм "На драйві" режисера Артема Литвиненка. Прем'єра фільму відбулася 9 квітня.
Це новий жанр в українському кіно – перший пригодницький екшн.
Головні ролі виконали нові обличчя в українському кіно, молоді актори: Іван Довженко, Едуард Поляков та Іоланта Богдюн.
Події стрічки розгортаються у прифронтовому Харкові, де група підлітків знаходить покинуті автомобілі в зачиненому торговельному центрі та вирішує влаштовувати нелегальні перегони.
За сюжетом фільм нагадує класичну історію молодіжної драми: дружба, суперництво, перше кохання та дорослішання. Водночас автори намагаються висвітлити ці знайомі теми на тлі війни, показуючи життя молоді, що дорослішає під звуки повітряних тривог і постійної небезпеки.
У світовому кіно схожі мотиви є в серії фільмів Форсаж, де головний мотив це перегони, швидкість, адреналін, спосіб самовираження та відчуття свободи.
Візуальна складова фільму подекуди схожа на естетику Формули 1, де панує відчуття динамічної гонки: багато руху, швидкий монтаж і постійна напруга.
Серед сильних сторін стрічки – сама ідея поєднання молодіжного сюжету з українським контекстом війни.
Водночас деякі персонажі залишаються недостатньо розкритими, а окремі сюжетні лінії хотілося б побачити більш глибокими.
Наприклад, любовний трикутник між Деном, Алісою та Артою виглядає штучним через слабкі діалоги, а другорядні персонажі Рустем, Лексус та Поля – поверхневими через нестачу сюжетної лінії. Важливий конфлікт про вибір між еміграцією та життям у Харкові подекуди спрощується до підліткових суперечок і соцмереж, через що реальна драма під час війни просто загубилася за красивими перегонами.
Попри це, "На драйві" демонструє спробу українського кіно освоювати жанри, які раніше асоціювалися переважно із закордонним кінематографом.
Кіллхаус
Воєнний трилер "Кіллхаус" режисера Любомира Левицького вийшов у прокат також у квітні.
Головні ролі у стрічці виконали Сергій Стрельников, Денис Капустін та Одрі Макалпін.
В основі сюжету лежить реальна операція з евакуації цивільних із сірої зони під час російсько-української війни.
У цьому сенсі "Кіллхаус" можна порівняти із зарубіжними фільмом Lone Survivor (2013) (Уцілілий) , який показує реальну бойову місію (операція "Червоні крила" 2005 року) американського спецпідрозділу в Афганістані, де ключовими стають координація, тактика і рішення в умовах постійної небезпеки.
Особливістю фільму став спосіб зйомки за допомогою FPV-дронів. Вони виконують у ньому подвійну роль: і допомагають рятувати людей за сюжетом, і є головним інструментом зйомки. Завдяки цьому глядач бачить події зсередини – ніби сам бере участь у рятувальній операції. До роботи над стрічкою були залучені військові та ветерани, що додає окремим сценам відчуття достовірності.
Подібний акцент на використанні дронів можна побачити в британському фільмі Eye in the sky ("Око в небі", 2015), де технології також відіграють ключову роль у перебігу військової операції.
Різниця полягає в тому, що в зарубіжному фільмі безпілотник використовується переважно для дистанційного спостереження й аналізу ситуації з повітря, тоді як у "Кіллхаусі" він є безпосереднім інструментом операції та застосовується під час евакуації людей.
"Кіллхаус" вирізняється динамічним темпом і прагненням показати сучасну війну через технології і взаємодію різних підрозділів.
Швидкий розвиток подій не завжди дозволяє достатньо глибоко розкрити персонажів. Найбільше уваги приділено "Сові" та "Сіду", тоді як частина другорядних персонажів залишається радше виконавцями завдання. Через це деяким героям бракує особистої історії та емоційного контексту, який допоміг би краще зрозуміти їхню мотивацію.
Попри це, стрічка демонструє ще один напрям розвитку українського кіно – воєнний трилер, побудований не лише на драмі, а й на напрузі та швидкій зміні подій.
Хрещатик 48/2
На молодшу аудиторію серед цих прем'єр орієнтовано фентезі "Хрещатик 48/2" режисера Дмитра Авдєєва, прем'єра якого відбулася 28 травня. Головні ролі виконали юні актори Іван Новінський і Кіра Саяпіна.
Також у стрічці знялися Олександр Ярема, Ірина Кудашова, Наталка Денисенко та Любомир Валівоць.
У центрі сюжету – двоє дітей, Юрко та Мія, які потрапляють до Потойбічного Києва, де проживають персонажі української міфології. Фільм поєднує пригодницьку історію з фантастичними елементами і знайомить глядачів із представниками української міфології через сучасне кіно.
За жанром стрічка частково перегукується з серією зарубіжних фільмів про Персі Джексона. У цих історіях звичайні підлітки раптово відкривають для себе прихований міфологічний світ і опиняються в центрі великої боротьби між добром і злом, як і герої українського фільму.
Водночас українська стрічка акцентує увагу на локальному контексті – замість грецьких богів тут постають персонажі української міфології: Козак Мамай, Вій, Мара та інші.
Певні паралелі можна провести й з історією Гаррі Поттера: головний герой також отримує наставника (замість Дамблдора-Мамай) та поступово відкриває для себе прихований магічний світ.
Окрім магічної складової, фільм зачіпає тему забудови Києва. Через фантастичний сюжет показано, як сучасне місто змінює й поступово витісняє свій історичний простір, тому стрічка говорить і про збереження культурної спадщини.
Саме поєднання сучасності та міфології можна назвати однією з головних особливостей стрічки.
Водночас сюжет подекуди виглядає передбачуваним через типові для фентезі мотиви: боротьба добра і зла, обраний герой та фінальне протистояння. Візуальні ефекти також нерівномірні: частина міфологічних істот, зокрема Вій та козак Мамай виглядає переконливо, тоді як образ Мари через надлишок спецефектів схожий радше на персонажа із комп'ютерної гри, ніж на давньослов’янську богиню.
Загалом, для українського кіно це важлива спроба розвивати жанр сімейного фентезі, який досі залишається мало представленим, адже фентезійних проєктів для дітей та підлітків в Україні є небагато. Серед прикладів можна згадати "Сторожова застава" (2017) та "Мавка. Лісова пісня" (2023).
Попри різні сюжети та цільову аудиторію всі три стрічки демонструють спільну тенденцію. Українські режисери все частіше звертаються до жанрового кіно, намагаючись поєднати розважальні формати з локальними темами та українським контекстом. І хоча ці експерименти не завжди без недоліків, саме вони формують різноманіття сучасного українського кіновиробництва.
Автор – Тетяна Панчишин
